III. ЦІЛІ ДІЯЛЬНОСТИ ДЕМОКРАТИЧНОГО ТАБОРУ НА ЕМІГРАЦІЇ

Доводиться іноді чути скептичні голоси, що українські партії на еміґрації — це релікт минувшини. Для них, мовляв, нема місця в сучасній дійсності й вони через це засуджені на вимирання. Кажуть, що ми вже не є політичною еміґрацією, але діяспорою, що в її громадському побуті переважають реальні інтереси, пов’язані з життям країн поселення, а не безплідні ремінісценції й пусті мрії, що стосуються України.

У відповідь на це можна сказати така Факт існування української еміґрації є природним наслідком ненормального стану, в якому перебуває наш народ на рідних землях. А що цей стан ненормальний - річ очевидна, якої на цьому місці нема потреби доводити. Як довго триватиме цей стан, так довго на українцях у розсіянні спочиватиме обов’язок допомагати братам і сестрам на батьківщині в їхніх змаганнях до національної незалежности та людської і громадської свободи. Ми переконані, що цей голос сумління звучатиме в серцях не тільки тих, що самі вийшли з України, але теж їхніх нащадків. Ми згідні з тим, що в силу соціологічних закономірностей наша еміґрація дійсно перетворюється в діяспору. Але разом з цим твердимо, що ця діяспора не перестане боліти долею України й не припинить своїх заходів, щоб їй допомагати. Іншими словами, діяспора якоюсь мірою збереже характер політичної еміґрації. Тут можна послатися на приклад ірляндської, польської, литовської, фінської й інших етнічних груп в Америці. Масові еміґрації цих народів виникли в XIX столітті на неполітичному, господарському підложжі. Не зважаючи на заробітчанську генезу, згадані групи в Америці виявили велику активність у справі визволення своїх вітчизн. Ця активність продовжувалася доти, поки Ірляндія, Польща та ін. не осягнули самостійности після Першої світової війни. До речі, почуття історичної місії, певного морально-політичного категоричного імперативу, спинювало серед цих груп продовж кількох поколінь процес асиміляції. Ірляндці, поляки тощо могли з чистою совістю розчинитися в американському суспільному довкіллі тільки тоді, коли відчули, що сплатили борг перед країнами й народами своїх батьків. Гадаємо, що цю аналогію можна прикласти до сучасної української діяспори, зокрема до українських етнічних груп в Америці й Канаді.

Якщо повищі виводи правильні, то далеко передчасно говорити про кінець українського еміґраційного політикуму. Маємо на думці не участь людей українського роду в політичному житті країн поселення, але якраз специфічно українську політичну діяльність, спрямовану на “старий край”, країну батьків. Можуть відмирати форми цієї діяльности, що перестаріли й не відповідають сучасним обставинам і потребам. Але український еміґраційний політикум буде раз-у-раз відроджуватися в нових формах, поки існуватиме українська діяспорійна громадськість і поки нашому народові на рідних землях не будуть забезпечені права самостійної й вільної нації.

Політична діяльність може відбуватися на двох різних площинах: площині державній, засобами державного апарату, та площині добровільних з’єднань. В наших умовинах під увагу приходить тільки ця друга альтернатива.

Отже ще раз повертаємося до нашої попередньої тези: найважливішою й найактуальнішою справою в житті української еміґрації є створення авторитетної демократичної політичної організації. Чи вона дійсно постане, залежатиме від доброї волі й уміння трьох існуючих угруповань, УНДО, УРДП та ОУНз. Близьке майбутнє покаже, чи їх лідери складуть цей іспит політичної дозрілости.

Але приймім, що така організація чи, як її називають, політична формація, таки постане. Насовується питання: які цілі повинні їй присвічувати у майбутній діяльності?

Основною метою організації мусить бути демократизація суспільно-політичного життя української діяспори. Під цю пору, дякуючи панівній бандеро-естаблішментівській системі, це життя має яскраво виражений недемократичний характер. Дамо кілька прикладів, що розуміємо під гаслом демократизації.

1. Треба покінчити з поганим звичаєм, що згідно з ним українські установи незмінно очолені тими самими кількома особами. Президентом Сполучених Штатів можна бути обраним тільки на дві каденції, себто не довше як на вісім років. Зате голови українських установ засідають на своїх постах не одне десятиліття. Такий стан був би крайньо нездоровий навіть у тому випадку, коли б ці панове могли у своїй громадській праці похвалитися світлими досягненнями, про що, звичайно, не може бути мови. Отже треба прямувати до того, щоб у нашому збірному житті встановити демократичну засаду періодичної зміни лідерів. До речі, слід пам’ятати про те, щоб чинність цієї засади в першу чергу забезпечити в структурі керівних органів нової демократичної формації.

2. Характеристичним і дуже негативним явищем нашого суспільного побуту є перемішання церковної й політичної сфер. Політиканство втискається в українські церкви, як і церковщина в наші політичні організації. Таке змішання не виходить на здоров’я ні одній, ні другій царині. Наші церкви правлять за національно-політичні установи, й це одна з причин, чому в них так мало справжнього одуховлення та богословської мислі. Знов же псевдорелігійний кольорит, що ним люблять прикрашувати себе наші партії, зовсім не причиняється до їх уморальнення, але зате обтяжує їх зайвою відповідальністю за речі, до яких їм було б краще взагалі не втручатися.

Не можна промовчати, що в цьому відношенні грішать теж українські демократичні середовища. Напр. в Америці появляється часопис демократичного напряму, що в ньому існує постійна рубрика, “Справи Української Католицької Церкви”. Питання: якщо політично-суспільний орган має взагалі займатися церковними справами, то чому тільки одного віровизнання? І чому робити з нього трибуну тільки однієї течії в УКЦ, т. зв. “патріярхального руху”{104}? Інший приклад: в Канаді існує газета, що захищає демократичні позиції й що до неї дописують українці-демократи різних віровизнань. Але ця газета є рівночасно войовничим православним органом і вона часто дозволяє собі на випади й колючки проти Католицької Церкви взагалі та українського католицтва, Унії, зокрема. Гадаємо, що прояви такі, як вищеназвані, належать до симптомів нашої суспільної патології.

Для демократичної системи притаманний принцип відокремлення церкви від держави, що, очевидно, не має нічого спільного з тим, що під цією назвою розуміють в Радянському Союзі, де панівна Комуністична партія є сама своєрідною імітацією або пародією релігійної секти. Демократична держава має обов’язок забезпечити своїм громадянам повну, нефальшовану релігійну свободу, але вона сама повинна мати секулярний характер, зберігати невтральність у релігійно-світоглядових питаннях і не втручатися у внутрішні справи поодиноких церков та в міжконфесійні відносини.

Українська еміґрація діє в недержавних умовинах, але це не значить, що у своєму житті вона не могла би дотримуватися засади розмежування церковности й політикуму. Приналежність чи неприналежність до котрогонебудь віровизнання не може правити за критерій патріотизму. В українських політичних організаціях повинно бути місце для людей різних релігійних переконань, включно з безконфесійними. Де стосується в першу чергу майбутньої нової демократичної формації. І навпаки, жодна релігійна спільнота не повинна ототожнювати себе з якимось політичним напрямом, або служити політичним цілям. Політично-національних влаштувань не слід пов’язувати, як це в нас часто водиться, з релігійними обрядами. Таке відполітизування наших церков і послідовна секуляризація політичного життя тільки вийшли б на користь обом.

3. Основоположник і перший президент Чехословаччини, Тома Масарик, звик був казати, що “демократія - це дискусія”. У нашому збірному житті, як відомо, дискусії обмаль. Систематичний обмін думок на публічні теми майже не існує, а зате все заливає помпезна фраза. Треба бути свідомим того, що історія не встигла виробити в нашому народі культури думки. Українська громадськість відзначається великим нахилом до конформізму й керується переважно примітивними емоційними відрухами, а не раціональними критеріями. Зокрема ж націоналістичний рух виховував своїх послідовників у дусі принципової ворожнечі до критичної думки, насаджуючи, як найвищі громадянські чесноти, фанатизм і сліпий послух наказам вождів. Не є випадком, що націоналістичне покоління, що породило кількох талановитих поетів, не видало ні одного визначного історика, соціолога або політолога. Націоналістична публіцистика здебільша нагадувала “поезію в прозі”. Ця націоналістична школа ірраціоналізму й антиінтелектуалізму поклала свою печать на український еміґраційний естаблішмент. Сказане стосується теж ненаціоналістичної, ґешефтярської частини естаблішментівців. Їх неґативне ставлення до критичної думки та вільної дискусії зумовлене практичними мотивами: чим менше світла в нашому громадському житті, тим легше цим панам вершити свої бизнесові операції.

Завдання демократичного табору - відродити в українському суспільстві етос раціональної, критичної мислі та свобідної дискусії. Треба стимулювати постійний обмін думок щодо насущних проблем нашого життя. Необхідно привчати громаду до терпимости супроти неортодоксальних, суперечливих поглядів. Це не значить, що не можна боротися проти помилкових поглядів, але ця боротьба повинна відбуватися засобами раціональної арґументації, а не, як це в нас часто водиться, засобами морального терору. Практичні рішення повинні приходити як результат попередньої дебати, проведеної з застосуванням наукових метод. Політичні пляни слід формулювати з допомогою експертів-науковців.

4. Існує пекуча потреба створити на еміґрації демократичну українську пресу. Цей пункт тісно в’яжеться з попереднім, бо чейже ясно, що без вільної преси не може бути дискусії про публічні справи.

Наша діяспора розпоряджає досить великою скількістю пресових органів, але їх рівень переважно дуже низький. В цьому відношенні нас рішуче побивають російська й польська еміґрації. Наші газети редаґовані кустарним способом, нефахово, в них мало речевої інформації та серйозного обміну думок щодо істотних проблем українського й неукраїнського життя. Нашу пресу характеризує примітивний дидактизм, патріотичне пустомельство, втеча від усіх контроверсійних питань та відсутність ширшого погляду на українську і світову дійсність. А вже вершину журналістичної бездарности, інтелектуальної нікчемности та громадянської безхребетности являє собою наша “союзова” преса в Америці{105}.

Перед демократичним табором виринає важливе завдання: створити таку пресу, яка служила б як школа української думки, а не як засіб для оглуплювання нашої громадськости. Мінімальні вимоги тут: одна добра газета, бодай тижневик, та один теоретичний журнал суспільно-політичної проблематики.

5. Цей останній пункт стосується відносин демократичного табору до інших політичних течій, що чинні серед нашої діяспори. Демократична система по своїй природі плюралістична. Вона вимагає співіснування й суперництва між кількома (принаймні двома) партіями в лоні одного суспільства. Яке застосування може цей принцип знайти в наших специфічних умовинах?

У цій доповіді мова йшла ввесь час про потребу єдиного демократичного табору. Тут хтось міг би нам закинути непослідовність. Бо чи ця вимога єдности не суперечить засаді демократичного плюралізму? Чи не було б правильніше думати відразу про дві або більше демократичних партій, ніж про одну?

Але ця непослідовність тільки позірна. В Англії обі основні партії, Консервативна й Лейбористська, дотримуються принципів демократичного правопорядку; це саме можна сказати про Республіканську й Демократичну партії в США, про Ліберальну, Проґресив-но-Консервативну та Нову Демократичну партії в Канаді тощо. Але ми не є в цьому щасливому положенні. Мусимо бути свідомі того факту, що більшість української діяспорійної громадськости не засвоїла собі принципів демократичного правопорядку. Наші демократичні сили діють у середовищі, якого відношення до демократії або активно вороже, або дуже проблематичне. Така ситуація вимагає концентрації демократичних елементів. Можна сподіватися, що виникнення міцного демократичного табору приведе з часом до ступневої демократизації цілого нашого суспільно-політичного життя. Щойно тоді настане час, коли в нас буде місце на кілька демократичних партій.

Пошана до плюралістичного принципу виявлятиметься в тому, що нова демократична формація не повинна прямувати до монополії “влади” серед нашої діяспорійної громадськости. Демократична формація стоятиме віч-на-віч з іншими українськими політичними угрупованнями, і з деякими з них вона могтиме співпрацювати, а з деякими їй доведеться бути в затяжному конфлікті. Хто ж потенціяльні партнери демократичного табору? Це ті українські еміґраційні партії чи течії, які, хоч і не є послідовно демократичними, але принаймні не мають виразного тоталітарного обличчя. Такою партією є, напр., мельниківська фракція ОУН. Мельниківці, щоправда, виводяться із старої ОУН, але їх сучасний ідейно-політичний профіль радше консервативно-авторитарний, ніж тоталітарний. Деякі симптоми вказують на те, що в нас може відродитися соціялістична течія; як відомо, до соціялізму, чи пак “комунізму з людським обличчям”, тяжіє частина теперішнього еміґраційного українського студентства. До важливого питання щодо різниць між демократією й соціялізмом повернемося пізніше. Проте нема принципових перешкод для співпраці між демократами й нетоталітарними соціялістами.

Коли ж ідеться про ставлення майбутньої демократичної формації до табору тоталітарного націоналізму, себто бандерівців, то воно мусить бути засадничо антагоністична Одним із головних завдань демократичної формації буде рішуча боротьба проти теперішньої гегемонії бандерівщини та її естаблішментівських поплентачів у суспільно-політичному житті української діяспори. На нашу думку, великою політичною помилкою була б участь демократичних елементів в організаціях і установах, - таких, як, наприклад, на американському терені Український Конгресовий Комітет Америки (УККА), - що претендують на всенаціональну ролю, але що в них на ділі бандерівці грають першу скрипку. Такі установи й організації радше слід послідовно бойкотувати, - аж до того часу, поки буде зламана гегемонія бандерівщини.

Це не значить, однак, що треба обминати будьяких контактів з бандерівцями. Автор цих рядків завжди дотримувався погляду, що т. зв. “культобмін” з комуністами - річ побажана. Якщо можна культобмінюватися з комуністами, то можна це саме робити теж з фашистами, - в обох випадках, очевидно, під умовою збереження власної незалежности. Поборюючи комунізм і тоталітарний націоналізм (фашизм), як порочні у своїй основі системи, ми не можемо не бачити в українських комуністах і націоналістах наших земляків, яким не маємо права апріорно відмовляти суб’єктивної доброї волі, ані навіть поодиноких громадянських заслуг. Вживаючи релігійної термінології, скажемо: “Треба цуратися гріха, але не грішника”. Як показує досвід, усякий діялог діє розкладово на тоталітарні середовища, які можуть процвітати тільки в умовинах сектантської ізоляції. Тому теж українські еміґраційні демократи не повинні боятися контактів, зокрема в культурній площині, ані з бандерівцями, ані з т. зв. “прогресистами” (себто комуністичними й комунізуючими елементами нашої діяспорійної громадськости). Треба вірити, що наш суспільний організм колись таки переборе хворобу тоталітаризму.

Дехто може почувати себе враженим тим, що ми ставимо на одну дошку бандерівців і “прогресистів” (комуністів). Перші, мовляв, патріоти і самостійники, а другі московські прислужники. На це відповідаємо таке. По-перше, в оцінці різних українських політичних течій уважаємо їх устроєві концепції і політичний світогляд за річ важливішу, ніж зовнішні орієнтації. (“Примат внутрішньої політики”, про який говорив Липинський.) Тому, на нашу думку, оунівський націоналізм і український комунізм, як тоталітарні, антидемократичні рухи, мають багато спільного. По-друге, оунівці перебували в минулому в ідейній і організаційній залежності від гітлерівського Берліну, дуже подібній до залежности українських комуністів від більшовицької Москви. Але ця залежність не дозволяє трактувати ні одного, ні другого руху, як явища чисто агентурного. Не заперечуючи існування аґентурних елементів в обох таборах, ми розглядаємо їх як органічні складові частини українського політикуму.

Врешті кінцеве зауваження. Явна мізерія нашої еміґраційної “внутрішньої політики” часто викликає зрозуміле почуття неохоти до того, щоб нею взагалі серйозно займатися. Пощо, мовляв, чесній і розумній людині лізти в це болото? Але цей поширений погляд доводиться визнати за помилковий. Значення нашої внутрішньої політики подвійне. По-перше, упорядкування наших внутрішніх відносин являє собою передумову для зовнішньої дії, зокрема для тієї, що спрямована на Україну. По-друге, це проба нашої громадянської дозрілости й політичної культури. У противенстві до українського народу на рідних землях, еміґрація користується свободою слова й організації. Який ужиток робимо з цієї свободи? Якщо дозволяємо верховодити над нами тоталітарним “селепкам” і їхнім прихвосням, цим ми ставимо під сумнів здібність до вільного й незалежного існування всієї української нації. Таким чином перебудова наших внутрішніх відносин на демократичних основах - це справа чести для української еміґрації, що претендує на ім’я політичної.