КОНФЛІКТ (ДРУГА СТАДІЯ)

Назарук не бажав, щоб його конфлікт з Липинським вийшов на публічну арену. “Нова Зоря” не почала жодної кампанії проти Липинського і довго не згадувала його прізвища. Але серед громадянства “Нова Зоря” мала марку органу, що близький до гетьманського табору. Такий стан був нестерпний для Липинського: він хотів перешкодити тому, щоб новозорянська група (Томашівський і Назарук) могла підшиватися під гетьманську ідею. Для цього він у липні 1929 надіслав львівському щоденникові “Діло” велику статтю, в формі листа до редакції, п. з. ““Нова Зоря” і ідеологія гетьманців”[309]. Стаття була спрямована проти Томашівського, якого Липинський назвав “фактичним політичним керівником “Нової Зорі”. Проте посередньо був це теж удар по Назарукові.

Метою статті було довести, що між гетьманською ідеологією, репрезентованою Липинським, і поглядами Томашівського “лежить прірва”. Гетьманська ідеологія вчить, що для державного відродження України необхідний ідеалістичний порив, а Томашівський у “Новій Зорі” осмішує ідеалізм. Томашівський уважає, що мірилом вартости суспільних ідей є “користь і задоволення”, - що означає насаджування опортунізму і пристосуванства. В основі гетьманської ідеології лежить культ національних героїв, а Томашівський принижує великі постаті української історії (Хмельницького, Мазепу, Орлика), бо вони, мовляв, були невдачниками.

На цю атаку Томашівський відповів обширною статтею в “Новій Зорі”, п. з. “Відкритий лист до пана Вячеслава Липинського”[310]. Стаття заперечувала твердження Липинського, що він, Томашівський, колинебудь свідомо й систематично поборював Липинського - та його ідеологію. Навпаки, він у багатьох речах почував себе ідейно близьким до Липинського і громадська опінія слушно вважала його симпатиком гетьманського руху. Коли ж він у деяких питаннях дотримувався інших поглядів (напр., щодо оцінки історичної ролі Унії) - то це його право. Не відповідає теж правді, що він “осмішував ідеалізм”, у розумінні етичного ідеалізму. Коли він говорив про шкідливість “ідей”, він мав на думці шкоду, яку народові приносить ідеологічне доктринерство, захоплення модними політичними гаслами. Він, Томашівський, не кається в тому, що для перевірки вартости суспільно-політичних ідей пропонував застосовувати прагматичний критерій, - цієї методи дотримується увесь культурний світ. Липинський зовсім не безпідставно вмовляє, що Томашівському йшлося про “негайні” користі, або тільки про “матеріяльне”, а не теж і духове, задоволення. Він, Томашівський, ніколи не принижував пам’яті українських національних героїв, але історик має обов’язок навіть до великих постатей минулого підходити критично.

Як оцінити той публіцистичний двобій між Липинським і Томашівським? Стаття Липинського написана, як звичайно, дуже талановито, вона стилістично блискуча і в ній ряд цікавих думок, напр., про програму і тактику УНДО, про т. зв. Краківську школу в польській історіографії та про передумови автономії українських земель під Польщею. (Липинський уважав, що до боротьби проти централізму Варшави необхідно приєднати бодай частину місцевого польського населення.) Не розглядаємо подрібно цих думок Липинського, ані його закидів. Проте неприємний посмак викликає в статті перемішання арґументів, що належать до двох зовсім різних сфер: з одного боку, речева критика поглядів опонента, а з другого - напади на його особу. Цим ми не хочемо сказати, що Томашівський, як людина і громадянин, був у всіх відношеннях бездоганний. Але виступ Ли-пинського виразно забарвлений анімозією, яка не дозволяла йому бути справедливим і об’єктивним. Інсинуювання противникові підлих, користолюбивих мотивів - небезпечна і двосічна зброя в дискусії, що часто обертається проти того, хто її вживає. (Приклад такої інсинуації: Липинський твердив, що Томашівський інакше гасав про Хмельницького колись за Австрії, а інакше тепер, за Польщі, та прозоро натякав на мотиви цієї зміни в поглядах.) Томашівському не було тяжко довести, що Липинський, засліплений гнівом, допустився в полеміці некоректних засобів: виривання думок противника з контексту та їх своєрідного підправлювання. Наприклад, в одній зі своїх статтей у “Новій Зорі” Томашівський згадав про культ “невідомого воїна”, з чого Липинський зробив висновок, що Томашівський пропаґує культ “невідомого виборця”, а далі й “анонімного акціонера”. Давніше, коли Липинський писав “Листи до братів-хліборобів”, у нього на першому місці стояло дослідження певних проблем. Тепер же, під час смертельної хвороби, його могутній інтелект опинився в полоні неконтрольованих афектів і анімозій.

Це підтверджується опінією сучасного спостерігача тих подій, Дмитра Дорошенка. Його перша реакція на статтю Липинського, ““Нова Зоря” і ідеологія гетьманців”, була наскрізь позитивна:

“З надзвичайною приємністю прочитав Вашу статтю в “Ділі”. Прекрасно написана Оце дійсно клясичний зразок полеміки (...). Я не уявляю: що тепер по суті може на це проф. Томашівський відповісти і в якого собаки позичить очі”[311].

Але познайомившися з реплікою Томашівського й ще раз прочитавши статтю Липинського, Дорошенко змінив свій погляд. Тепер він заявив, що в Томашівського єсть “може, фактична рація в деяких окремих пунктах”[312] та що в статті Липинського дійсно є місця, “які могли дати Томашівському підставу звести діло на особисті порахунки”[313]. Якщо зважити, що Дорошенко був старим, відданим приятелем Липинського та що він неґативно ставився до Томашівського, а крім того, що він свої думки напевне формулював обережно, щоб не вразити Липинського, - то ці ствердження дуже промовисті.

Основним політичним закидом, що його Липинський робив “Новій Зорі” та її керівникам, Томашівському й Назарукові, було капітулянство супроти Польщі. Щодо Назарука цей закид спростовується його діяльністю продовж наступного десятиріччя. Коли ж мова про Томашівського, є документ, що насвітлює його погляди на польсько-українські відносини. Це доповідь, “Десять літ українського питання в Польщі”, яку Томашівський прочитав 12 квітня 1929 на запрошення Інституту дослідів національних справ (Instytut Bada? Spraw Narodowo?ciowych) у Варшаві. Український переклад тексту доповіді появився окремою брошурою[314].

Доповідь твердила, що й українці і поляки керуються у своїх взаємовідносинах ілюзіями. Українці не визнають приналежности галицько-волинських земель до польської держави, хоч цього факту, що становить частину існуючого міжнародного укладу в Европі, вони неспроможні змінити. Знову ж поляки, недоцінюючи потужність української національної свідомости, що стала масовою, сподіваються, що вони українців спольонізують, хоч це їм явно не під силу. Польська репресивна політика це на ділі вода на млин українських екстремістських елементів. Таким чином польсько-українські відносини від десятьох років опинилися у сліпому куті, - з велетенською шкодою для обох сторін. Треба шукати виходу, там більше, що й Польща і галицько-волинські землі перебувають під загрозою від сходу. Мінімальна плятформа порозуміння - здійснення закону з 26 вересня 1922 року про самоуправу трьох східньогалицьких воєвідств (ухваленого польським соймом, але ніколи не введеного в чинність) та утворення українського університету.

Приймаючи до уваги, що варшавська доповідь Томашівського була адресована до польської публіки, доводиться ствердити, що вона була зручна й тактовна, але рівночасно достойна в тоні. Немає в ній нічого незгідного з почуттям національної чести українця. Томашівський сказав полякам у вічі ряд терпких істин, хоч одночасно критикував теж промахи української політики. Доповідь свідчила про громадянську мужність автора. Українська публічна опінія вороже реаґувала на спроби українсько-польського діялогу. На Томашівського накинулася українська преса (“Діло”, “Новий Час”), яка, до речі, невірно передала зміст його формулювань. (Власне для того, щоб спростувати ці перекручення, Томашівський опублікував повний текст доповіді). З перспективи часу ясно, що Томашівський мав певну концепцію української політики під Польщею, тоді як його галицькі противники керувалися переважно тільки емоційними відрухами. Ця концепція була консервативна в тому розумінні, що вона була леґалістична, а не революційна, та базувалася на вірі в потребу т. зв. органічної праці. Чи концепція Томашівського (яку сприйняв теж Назарук) була правильна по суті, чи вона відповідала об’єктивним інтересам української справи в тогочасних обставинах, це окреме питання, що переступає межі нашого дослідження. Також не будемо розглядати цікавих, але, звичайно, суперечливих історичних поглядів Томашівського про вплив польського чинника на диференціяцію східнього слов’янства та на національне відокремлення українців від росіян. Липинський, до речі, висловлював подібні міркування. Не виключена й можливість, що Томашівський, пропонуючи свою концепцію українсько-польського компромісу, міг мата при цьому якісь особисті цілі. Але зле чинили противники Томашівського, які, замість того, щоб поборювати його концепцію речевими арґументами, намагалися дискредитувати його особу. В цьому відношенні найбільше прогрішився таки Липинський, який пришивав старому товаришеві латку “хруня”, хоч не міг підкріпити своїх оскаржень конкретними доказами.

Не мавши листів ані інших свідчень Назарука з 1929 року, не знаємо, як він сприйняв атаку Липинського проти Томашівського. Він певне уважав, що ці напади посередньо спрямовані теж проти нього.

В 1928 році ширилися у Львові плітки, що Назарук у розмові з Монтрезором і Гладиловичем зробив Липинському закид у “спроневіренні грошей галицького уряду”. Відгомін цих чуток дійшов до Липинського на початку 1929 року. Він перебував тоді в австрійській місцевості Бадеґ біля Грацу, де з допомогою братів купив садибу. Схвильований Липинський звернувся за інформаціями до Гладиловича, який і подав їх у листі, що його Липинський одержав 12 березня 1929, отже майже рік після самої події[315].

Липинський попросив своїх приятелів, Адама Монтрезора та Людвика Сідлецького, бути його уповноваженими в цій справі й вони відвідали Назарука у Львові 11 жовтня 1929. Назарук запросив до участи в розмові свого редакційного товариша, Романа Гайдука. На запит Монтрезора й Сідлецького, Назарук розповів про грошову допомогу, яку в 1920-21 рр. Липинський отримував від еміґраційного галицького уряду, як зачет на написання огляду історії України. Якщо він, Назарук, згадав про цю справу у своєму невисланому листі до Липинського в минулому 1928 році, то сталося це тому, бо Липинський робив йому “алюзії на тлі небезінтересовности політичних діячів”. Для полагодження конфлікту Назарук запропонував обом уповноваженим “утворення мирового суду з людей відповідних віком і громадянським стажем, з тим, щоби для оцінки цілої справи предложені були в цілості, а не тільки в виїмках, оригінальні листи, які є в посіданню п. Липинського, а які до тої справи відносяться”. З розмови між Назаруком та Монтрезором і Сідлецьким списано протокол, примірник якого послано Липинському[316].

Пропонуючи утворення мирового суду, Назарук мабуть змагав до того, щоб спонукати Липинського перепросити його за образливі оскарження в “хапчивості” та “небезінтересовності”; тоді, певне, Назарук був би готовий відкликати свій закид. Але Липинський не хотів полагоди конфлікту шляхом взаємних уступок та обопільних перепросин. Тому він був глибоко розчарований поведінкою своїх представників. Він, очевидно, чекав, що вони Назарука засудять і оголосять про це відповідну заяву в пресі. Замість цього, вони прийняли вияснення Назарука та погодилися внести їх до протоколу. Липинський висловив своє незадоволення Монтрезорові й Сідлецькому листом від 16 жовтня, на якого вони відповіли 22 того ж місяця. У своєму листі Монтрезор і Сідлецький заперечили твердження Липинського, що вони переступили його інструкції[317].

Тоді 11 листопада 1929 Липинський вислав Монтрезорові листа з проханням відчитати його Назарукові. Текст цього листа не зберігся, але він мусів бути такий образливий, що Монтрезор 15 грудня відмовився виконати доручення, посилаючися при цьому на добро самого Липинського[318]. Насувається висновок, що Адам Монтрезор і Людвик Сідлецький, старі приятелі і однодумці Липинського й, до речі, люди, що були йому соціяльно близькі своєю приналежністю до передреволюційної шляхетсько-землевласницької верстви, - по суті не солідаризувалися з ним у його конфлікті з Назаруком. Вони, очевидно, вважали вимоги Липинського за безпідставні, а цього не сказали йому тільки з пошани до його заслуг та щоб, кажучи словами Монтрезора, “не робити прикрости хворій людині”.

Не добившися своєї мети за допомогою посередників, Липинський рішився на пряму конфронтацію. Він написав довгого листа до Назарука, датованого 29 січня 1930. Слід мати на увазі, що кілька місяців раніше Липинський передав головство в Раді Присяжних УСХД гетьманові Скоропадському. Цей крок Липинський уважав своїм відходом від практичної політичної діяльности та керівництва гетьманським рухом. Свого листа до Назарука він вважав приватним.

Висилка цього листа збіглася часово ще з одним дрібним епізодом, який долив оливи до вогню у відносинах між Липинським і Назаруком. Під кінець 1929 року секретар Липинського, Ципріянович, з його доручення повідомив адміністрацію “Нової Зорі”, щоб вона стримала висилку газети Адміністрація відповіла, що Липинський має борг за отримування газети в минулому на суму чотирьох долярів. На це Ципріянович відписав, - треба думати, під диктат Липинського, - що той діставав “Нову Зорю” від редакції даром; якщо тепер вимагають від нього заплати, то це значить, що йому газету висилано в провокаційних цілях. Своєю чергою, адміністратор “Нової Зорі” в листі з 17 січня 1930, - який певне вийшов з-під пера Назарука, - ствердив, що Липинський газету таки передплачував, бо 1927 року вислав на передплату три доляри, а “закид у провокації міг зродитися хіба в людини, що сама зростала в атмосфері провокації”[319]. В листі до Назарука з 29 січня Липинський признав, що він “Нову Зорю” свого часу таки дійсно передплатив, а забув про це тому, бо тоді лежав смертельно хворий в санаторії. Цей жалюгідний інцидент не був би вартий уваги, якби не те, що він ілюструє взаємне озлоблення між Назаруком і Липинським у тому часі.

У своєму довгому листі з 29 січня 1930 Липинський присвятив найбільше місця, - приблизно половину цілого тексту на дванадцять сторінок машинового письма, - справі позики-допомоги, що її він у 1920-21 рр. отримував від уряду ЗУНР. Його довгі виводи можна підсумувати так: допомогу накидував Липинському сам Назарук; Липинський добровільно обіцяв написати огляд української історії; він не був при цьому зв’язаний означеним терміном; коли він пізніше хотів звернути позику, Назарук до цього не допустив. Отже чому тепер Назарук кривдить його свідомою клеветою, що він буцімто “спроневірив” гроші з публічних фондів?

Істотне значення мають ті частини листа, де Липинський намагається з’ясувати причини свого конфлікту з Назаруком:

“Накінець Ви довголітнім обміном думок зі мною давали мені багато моральної піддержки в моїй праці. Думаю, що і я не мало морально і політично допоміг Вам (...). Розійтись нам після того на віки, не вияснивши навіть дійсної причини розходження - було б, навіть як на українські відносини, варварством. Тому, і тільки тому, пишу до Вас цього листа...”[320].

Липинський нагадує, що приятель молодости Назарука, д-р Анзельм Мозлер (адвокат у Бучачі), казав йому: “Ви нестерпні, але я Вам вірю”. Назарук показував себе нестерпним теж у відношенні до нього, Липинського, але той вірив йому, хоч різні люди перестерігали його перед Назаруком. Тому Липинський хоче вірити й тепер, що Назарук накінець “опам’ятається” та “покаже добру сторону своєї душі”.

Проте, поставивши питання про причини конфлікту, Липинський так і не зміг на нього відповісти. Він тільки зформулював низку здогадів; Чи Назарука вразило неґативне ставлення Липинського до “каналії” Томашівського? Чи може його опанувала злість за те, що Микола Кочубей не звернув йому свого довгу? (Натяк на допомогу, яку Назарук, за спонукою Липинського, посилав Кочубеєві з Америки.) Чи може лютість Назарука спричинена тим, що Липинський не мав можливости влаштувати його на посаду в Берліні?

Між іншим, Липинський питається; “Чи може вразив Вас так сильно гострий тон мого листа?”[321]. Тут Липинський, безперечно, найближче підійшов до правди. Але замість того, щоб глибше призадуматися над цим пунктом, він його обійшов поверховною заувагою, що в його попередньому кількалітньому листуванні з Назаруком “бували з обох сторін листи ще гостріші”.

Липинський згадує про те, що між цінними порадами, які він отримував від Назарука, була теж порада написати спогади зі свого життя. Липинський серйозно поставився до цього й від 1924 року почав збирати записки й матеріяли до мемуарів. Але чи Назарукові буде приємно, коли він у своїх спогадах розповість, як Назарук повівся з ним?

Повертаючися до справи державницької історії України, Липинський заявляє, що сподівається ще її написати. Для цього треба двох речей. По-перше, щоб йому вистачило життя. По-друге, щоб він зумів воскресити в собі віру в державнотворчі здібності українців. Ця віра захиталася, бо

“Навіть наш гетьманський рух не зміг хоч трошки перебороти, переважаючих в часі і скількості, двох українських типів: - в ґрунті доброго, але нарваного і необчислимого. як степовий вітер (згідно Вашій власній самохарактеристиці) Назарука - і в ґрунті підлого, але послідовного в своїй суспільно руїнницькій діяльності, індивідуалістичного, реалістичного і еґоїстичного, стопроцентного хама, професора Стефана Томашівського. Коли оці переважаючі українські типи впливові своїх авторитетів піддатися не можуть, чи не хочуть, то справедливим єсть, що від тисячі літ Україна не мала, і до кінця світу не буде мати своєї власної держави”[322].

Цей уривок розкриває тодішній психічний стан Липинського. Бачимо там залишки колишніх приятельських почувань до “доброго, але нарваного” Назарука, запеклу зненависть до “стопроцентного хама” Томашівського та непохитне переконання, що він, Липинський, є тим “авторитетом”, якому всі українці, або принаймні всі гетьманці, повинні добровільно “піддатися”.

На закінчення листа Липинський звертається до Назарука ще з такою конкретною справою. В тому випадку, коли б йому таки не пощастило написати обіцяної історії України, кому повинен він, або після смерти його брати, звернути гроші на суму 177 долярів і 43 центів, що її він, як допомогу, одержав від галицького уряду?

Виславши свого листа й ще доки наспіла відповідь від Назарука, Липинський зладив меморіяльну записку, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930 р.”[323]. Метою Липинського було закріпити для себе самого й, може, для майбутности історію своїх взаємовідносин з Назаруком. Цей факт ще раз доказує, яку виключну вагу Липинський надавав цим відносинам. В цьому дослідженні ми часто користувалися тим важливим документом.

Назарук дещо забарився з відповіддю через хворобу сина. Він встиг відписати Липинському тільки 12 лютого 1930. Тим часом сталася одна подія, що вплинула на зміст і тон його відповіді.

Прихильник Липинського, молодий мистецтвознавець Володимир Залозецький (якого Томашівський називав “enfant terrible гетьманської ідеології”), виступив продовж 1928 і 1929 років з низкою полемічних статтей в європейській і американській українській пресі проти Томашівського й Назарука. Невідомо, чи ці виступи Залозецького були безпосередньо інспіровані Липинським, але припускаємо, що вони писалися не без його відома і згоди[324]. Відповідаючи в “Новій Зорі” на чергову атаку Залозецького, Назарук написав, що він зірвав відносини з Залозецьким “та ще з одним визначним гетьманцем”, а в примітці до цього місця статті додав, що він готовий “на відповідне завізвання (...) оповістити, з котрим і чому та й долучити до того інтересні і поучаючі документи”[325]. Липинський почув себе зачепленим цією приміткою й негайно зареаґував листом до редакції “Діла”, в якому скваліфікував зацитовані слова як “шантаж”[326]. Допис Липинського появився в “Ділі” того самого дня, 12 лютого, коли Назарук готував свою відповідь Липинському. Публічно зроблений закид у шантажі не міг зробити Назарука більш примирливим.

Лист Назарука до Липинського з 12 лютого 1930 був останнім. Щодо фінансового зобов’язання Липинського, Назарук заявив, що він ніколи не твердив, що це зобов’язання мало юридичний характер, але тільки моральний. А факт існування цього останнього чейже признає сам Липинський. “Всякі балачки про Ваше спроневірення грошей се комбінації, на всякий випадок не мої...”[327]. Щодо питання, кому Липинський, або його спадкоємці, мав би повернути грошовий борг, Назарук запропонував передати цю суму інвалідам Української Галицької Армії.

Назарук каже, що всі міркування Липинського про здогадні причини його гніву - безпідставні. Справжня причина зовсім проста. “Про мою “хапчивість”, хоч і в лапках, Ви писали не раз і річ зрозуміла, що се мусіло мене нарешті вивести з рівноваги...”[328] Липинський, “пан з панськими манірами”, не завагався тяжко образити “чоловіка вбогого походження, але настільки амбітного, що він в дуже вчасній молодості постановив собі перейти життя з чистими руками і йде так. (...) Всі інші справи, які були, або могли бути, спірні (як тактика в газеті супроти о. Костельника, супроти православних і т. ін.) могли бути вирівняні, - а та справа ні. Хіба Вашими перепросинами мене. Ніколи навпаки! (...) Розуміється, Ви помилялися, думаючи, що я дам себе стероризувати, бо се у такої вдачі, як я, виключена річ”[329].

На закінчення Назарук заявив, що громадська співпраця стає неможливою, коли людину обдирають з чести. Годі співпрацювати з Липинським, бо він завів “терор” у взаємовідносинах.

До цього місця Назарукового листа Липинський зробив таку дописку на марґінесі:

“Одначе в Америці, коли треба було собі приготовити поворот до краю не в характері Петрушевичівського дипломата, п. Назарук видержував [цей “терор”] дуже добре, ще й дякував”[330].

Дійсно, в Америці Назарук багато зносив від Липинського. Але тоді, в 1924-27 рр., Липинський краще, ніж пізніше, контролював свої нерви й його тодішні поучення та критичні зауваження Назарукові, хоч іноді гострі, були втримані в коректному тоні. По-друге, в Америці Назарук був еміґрантом. Живучи в чужому світі та серед примітивної й занархізованої українсько-американської громади, він почував себе осамітненим. Зв’язок з Липинським давав йому необхідну духову підпору. Це змінилося з хвилиною повороту Назарука до краю. Опинившися серед рідної галицької стихії, що в ній він плавав, мов риба в воді, Назарук Липинського внутрішньо менше потребував. Він був готовий надалі прислухатися до його порад, але не покірно виконувати його інструкції. Щодо гіпотези, що Назарук в Америці тільки прикидався льояльним до гетьманської ідеї й до Липинського, щоб таким хитрим способом “собі приготовити поворот до краю не в характері Петрушевичівського дипломата”, слід завважити, що в Галичині характер “Петрушевичівського дипломата”, чи радше кол. члена уряду ЗУНР, був кращою рекомендацією, ніж марка гетьманця. Ця гіпотеза вказує на фатальний нахил Липинського приписувати негідні мотиви тим з-поміж близьких людей, хто наважувався спротивитись його вимогам.

Вже після закінчення свого листа, але заки він встиг його відіслати, Назарук дістав повідомлення про ухвалу Гетьманської Управи з 8 лютого 1930, що засуджувала його за “злобний, брудний і несправедливий наклеп” на Липинського[331]. Це теж було проголошено в пресі. У постскриптумі до листа від 12 лютого Назарук ствердив, що “вирок виданий без ніякого переслухання засудженого - річ сьогодні немислима навіть у турків за Кемаля Паші” та заявив, що він відкличеться до Гетьмана, з домаганням визначити суд.

На цьому кінчається історія взаємовідносин між Вячеславом Липинським і Осипом Назаруком, наскільки вона відзеркалена в доступній документації.{42}