II. XI ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНИЙ КОНГРЕС ІСТОРИЧНИХ НАУК (СТОКГОЛЬМ, 28 СЕРПНЯ 1960)

1. Доповідь Е. Мольнара (Угорщина), “Вплив історіософії Геґеля на марксистську історіографію”, понеділок, 22 серпня.

(Е. Molnar: L’effet de la philosophie d’histoire de Hegel sur l’historiographie marxiste.)

Попередня дискусія свідчить про те, що німецька мова втішається особливою популярністю в дебатах філософського характеру. Тому я теж говоритиму по-німецьки, хоч я приїхав із Сполучених Штатів.

Пан Мольнар робить, на мою думку, засадничу помилку, коли він ставить поруч себе Геґеля й Маркса, як двох мислителів рівної величини. Я тут не виступаю як геґеліянець. Напр., тяжко мені було б погодитися з Геґелевим монізмом; філософія історії, що спирається на досвіді, мусить бути плюралістична. Проте годі сумніватися, що Геґель був одним з найбільших, може найбільшим філософом новітніх часів та що він займає у модерній філософії надрядну позицію, яку можна порівняти до позиції Аристотеля в античній філософії. Зате в Марксі бачимо в першу чергу економіста та політичного публіциста. Його суто філософічний доробок відносно убогий. Котрі твори Маркса назвемо філософськими? Чи його молодечі писання, що їх він сам не вважав вартими публікації, та які були видані щойно з його посмертної літературної спадщини? Чи серію афоризмів, як “Тези про Феєрбаха”? Чи кілька сторінок передмови до “Критики політичної економії”? Чи може напів-журналістичні твори Енґельса?

Один з передбесідників зацитував, з покликанням на Маркса, англійську приповідку: “доказ пирога в тому, що його можна з’їсти”. (The proof of the pudding is in the eating). Гадаю, що це можна б теж з успіхом прикласти до Геґеля й Маркса. Доказом, якщо не правильности ідей якогось мислителя, то в кожному разі його інтелектуального формату, є його здібність запліднювати дальший розвиток людської думки. Геґель, безперечно, блискуче витримав цей іспит. Від 130 років філософія західнього світу примушена раз-у-раз розраховуватися з Геґелем і в тих конфронтаціях вона знаходить спонуки для свого дальшого росту. А як у цьому відношенні виглядають справи з Марксом? Я кидаю виклик нашим марксистським колеґам показати нам бодай одного визначного філософа, - зокрема в області історіософії, що нею ми тут передусім зацікавлені, - який би себе проявив у Радянському Союзі продовж останніх 40 років. Сподіваюся, що в цьому контексті ніхто не назве покійного Йосифа Сталіна та його ще недавно прославлюваний, але сьогодні заслужено призабутий, квазі-філософський розділ у “Короткому курсі історії ВКП(б)”.

Один з передбесідників назвав був кількох т. зв. буржуазних мислителів, які буцімто в меншій чи більшій мірі зазнали на собі Марксового впливу: Макс Вебер, Шелер, Трельч, Зомбарт, Маннгайм. Це має служити доказом великого ідейного значення марксизму. Але нехай мені вільно буде запитати: де марксистські мислителі аналогічного формату? Якщо не помиляюся, від 1917 року був тільки один марксистський історіософ, якому не можна відмовити “європейської кляси”. Мова йде тут про земляка п. Мольнара, угорського філософа, Георга Люкача. Але чи це випадок, що він зник з поверхні?

Було б теж трудно продемонструвати інтелектуальну плідність марксизму в області практичних історичних дослідів. Не сумніваюся в тому, що серйозна історично-наукова праця провадиться у Радянському Союзі та інших східніх державах. Але наскільки вона свої досягнення дійсно завдячує марксистській інспірації - це ще велике питання. Марксизм радянських істориків проявляється в першу чергу в тому, що вони звикли свої твори зачинати довгими цитатами з Маркса, Енґельса й Леніна. Але коли вони приступають до властивого дослідження, їхні методи не різняться засадничо від тих, що їх застосовують т. зв. буржуазні історики.

Сказаного, очевидно, не треба розуміти так, буцімто марксизм взагалі не має ніякого об’єктивного значення. Але інтерес, що його викликає марксизм, сьогодні не науковий, але в першу чергу ідеологічний. Марксові писання стали тим арсеналом, що з нього зачерпнув свої гасла великий політичний рух у боротьбі за владу.

Пан Мольнар назвав Геґеля в одному місці своєї доповіді “філософом пруської монархії”. Але Геґель був напевно більше, ніж тільки це. Бо чейже пруська монархія вже давно відійшла в минуле, тоді коли Геґель залишається з нами, як жива духова потенція. Нехай мені вільно буде на цьому місці запропонувати маленький мисленний експеримент. Приймаючи, що Маркс був би в цьому відношенні в однаковій ситуації з Геґелем, себто коли б не існувало у світі комуністичної силової позиції, чи ми тоді займалися б Марксом так обширно, як це мало місце в нашій нинішній дебаті? Думаю, що відповідь мусить бути заперечлива. Можна піти навіть дальше: коли б ми розглядали Маркса виключно за науковими та філософськими критеріями, не враховуючи силового престижу комуністичних держав, могло б легко статися, що ми побачили б у ньому не більше, як одну цікаву постать між багатьма іншими, в такому багатому на оригінальні голови інтелектуальному паноптикумі 19 століття.

2. Доповідь Ф. Гільберта (США), “Культурна історія та її проблеми”, середа, 24 серпня.

(F. Gilbert: Cultural History and its Problems.)

Мабуть недобре сталося, що доповідач вибрав за вихідний пункт для свого обговорення проблем культурної історії творчість Якоба Буркгардта. Прошу не розуміти цього як обезцінення великого та заслужено улюбленого історика. Але Буркгардтові засновки роблять його розуміння культурного процесу одностороннім. Поставою Буркгардта був витончений естетизм. Мистецтво й література були для нього не тільки вицвітом даної культури, але також критерієм, що по ньому він судив про вартість культури. Цей естетичний підхід притупив відчуття Буркгардта для більш елементарних моральних і суспільно-політичних явищ нашої окцидентальної культурної традиції. Тут можна б напр. вказати на зовсім явну неспроможність Буркгардта належно оцінити підйом християнства (гл. його “Доба Константина Великого”), або підйом модерної конституційної свободи.

Проф. Гільберт також згадав про Шпенґлера й Тойнбі. На мою думку, позитивний внесок цих мислителів до теорії культури полягає на тому, що вони наголошують єдність стилю, що проникає всі сфери й аспекти життя якогось громадянства в якомусь означеному часі. Вже Геґель бачив цей феномен і охристив його іменем “об’єктивного духа”. В наші часи теорію об’єктивного духа, без геґеліянських метафізичних імплікацій, наново сформулював Ніколяй Гартманн.{84}

Проте я питаю себе, чи Шпенґлер і Тойнбі, підкреслюючи унітарний характер культурного стилю, не допустилися перебільшення та чи вони не занедбали признати вагу тих розбіжностей і протиріч, що їх культура теж може в собі заключат Подумаймо, наприклад, про конфлікти вартостей, які виникають при зустрічі і змішанні різних культур. Ані Шпенґлерове поняття “культурної псевдоморфози”, ані Тойнбієве трактування “зустрічі між цивілізаціями”, що він зводить до чисто зовнішніх натисків і стимулів, не дають задовільної відповіді на цю важливу і складну проблему. Культура, безперечно, творить єдність, бо всі її складові частини пов’язані одні з одними, але це не є субстанціяльна єдність. Елементи, що з них побудована культура, в якійсь мірі перемінні й вони можуть входити між собою у різні змінливі комбінації й сполучення.

Тому то, як показує досвід, найпліднішою методою в області культурної історії є досліди над взаємозалежностями, а рівночасно теж над релятивною автономією двох (або більше) великих сфер людського буття. За клясичний приклад можуть тут служити знамениті студії Макса Вебера про зв’язки між різними релігійними системами та економічними структурами. Такому порівняльному, плюралістичному підходові мусимо дати рішуче перевагу над усякими спробами моністичної інтерпретації культури при допомозі якогось одного фактора або однієї групи факторів.

3. Доповідь Ф. Цвіттера (Югославія), “Національні проблеми в Габсбурзькій монархії”, субота, 27 серпня.

(F. Zwitter: Les probt?mes nationaux dans la monarchie des Habsbourg.)

Цінна доповідь проф. Цвіттера заохочує мене підняти одну проблему, що її, як я сам мав нагоду чути, часто дискутують у наукових колах Сполучених Штатів. В багатьох американських істориків та політичних дослідників існує тверде переконання, що знищення Австрійської імперії було трагічною помилкою, бо це привело до “балканізації” Середньої Европи й відкрило шлях для пізнішого нацистського німецького та комуністичного російського панування. Не стану заперечувати, що стара Австрія творить одну з великих “прогайнованих нагод” європейської історії. Проте марна річ була б тут шукати за винуватцями. Австрії не зруйнували ані державні мужі Антанти, ані Масарик з Бенешом. Тих, які тут справді відповідальні, можна б скорше знайти між панівними середовищами імперії, зачинаючи самою династією.

У зв’язку з цим хочу згадати про дві історичні події, що їх ключеве значення не було може достатньо піднесене в доповіді. Маю на увазі Установчі Збори в Відні та Кромержиржі в 1848-49 рр. та австро-угорську Угоду з 1867 р.

Під час революції 1848-49 рр. свобідно вибрані депутати всіх австрійських народів (за вийнятком угорських земель) добровільно заявили свою лояльність до цісарства та спільно виробили програму конституційних реформ для Австрії, як єдиної, хоч децентралізованої, держави. Віденський уряд, який скасував ухвалену конституцію та розігнав Конституанту, погребав цю вийняткову нагоду.

Можливо, ще більш злощасною подією був знаменитий “Авсґляйх” у 1867 р. Династія й центральний уряд, які своїх колишніх союзників, хорватів, сербів, словаків, семигородських румунів і закарпатських українців, передали в руки мадярської олігархії, цим кроком зрадили ідею Австрії, як понаднаціональної держави. Якщо Відень визнав право угорців на власну національну державу, то чому не могли домагатися цього самого теж південні слов’яни, чехи й румуни?

Вважаю, що для періоду 1867-1914 треба б сильніше, ніж це було зроблено в доповіді, диференціювати відносини в Австрії та Угорщині. Ніхто не заперечить, що теж у Цісляйтанії було багато випадків національної несправедливости та міжнаціональних терть; гл. польсько-український конфлікт у Галичині Одначе в десятиліттях, що випередили вибух війни, всі народи австрійської половини імперії здобули чималі досягнення на освітньому та суспільному полі. Зате на Угорщині ситуація була зовсім безнадійна. Очевидячки, за останніх сорок років наша чутливість притупилася настільки, що ми може були б готові судити про відносини у старій Угорщині більш вибачливо. Проте, якщо міряти ці речі мірилами ліберального 19 століття, угорський режим виявляв риси обурливого та непростимого соціяльного й національного гніту. Династія й віденський уряд, що погоджувалися з цими кричущими несправедливостями, цим самим підписали смертний вирок над Габсбурзькою монархією.