ПЕРЕДУМОВИ ЗБЛИЖЕННЯ НАЗАРУКА ДО ЛИПИНСЬКОГО

До 1924 року Липинський і Назарук були тільки добрими знайомими, тепер же стають ідейними однодумцями та політичними соратниками, а їхні особисті стосунки наливаються теплом дружби. Ініціятива до цієї зміни вийшла від Назарука, що переходив духову кризу, яку сам характеризував так: “...у мене ломиться старий мій світогляд. Ні, світоглядом годі його назвати. Се були якісь дерев’яні патики “світоглядів” різних часів і народів, скинені в мою голову, як скидає письменник папери зі свого столу в кіш, коли вже витягнув з них усе потрібне”[155]. На заміну старого вільнодумного радикалізму прийшов тепер авторитаризм. Назарук повірив, що тільки “єдиновладдя” може запевнити українському народові необхідну єдність і дисципліну. Але постулят “єдиновладдя” сам по собі не вистачав. Це були тільки порожні рамки, що їх треба було виповнити конкретним змістом. Самому Назарукові це завдання було не під силу. Людина з широкими інтелектуальними зацікавленнями та чималим, хоч невпорядкованим, багажем знань, - Назарук не був систематичним мислителем. При цьому, однак, у ньому існувало прагнення до заокругленої світоглядової системи, до авторитетної доктрини, на яку можна б духово спертися. Тут йому став у пригоді Липинський зі своїм розробленим вченням. Назарук вхопився за це вчення зі завзяттям неофіта. У гетьманській ідеології він знайшов вихід із своєї світоглядової кризи. Коли ж зважити, що Назарук глибоко поважав Липинського як людину, стає зрозумілим, чому він у 1924 р. добровільно й беззастережно підпорядкувався його авторитетові.

Ось кілька цитат, що характеризують Назарукове захоплення вченням Липинського та його особою:

“Я щойно осягаю можність упорядкувати мої досвіди, - масу дрібного каміння (що мене дуже ранило) в якусь будову. Ви з Вашими надзвичайними творами на нашім ґрунті представляєтесь мені, як абсолют якогось змагання, перший абсолют у нашім мряковинні”[156].

“...Ви (говорю се з глибокою вірою у правду моїх слів) одинокий у нас творець, центр і впорядчик державної думки”[157].

“...Ви одинокий у нас, на всій українській землі, творець і центр і впорядчик здорової частини мозку великої in futuro Нації й Держави, одинокий, і нема виглядів на другого”[158].

“...[Ви є людина,] якій я віддав би долю України до вирішення без секунди вагання, - так Вам вірю і так ціню Вашу мораль і проникливість...”[159].

Притаманний Назарукові бойовий темперамент підштовхував його до негайного переходу від ідей до діл. Після свого переїзду до Чікаґо, він фактично очолив гетьманський рух у США. Ця обставина ще міцніше зв’язала його з Липинським. Опинившися у вирі кипучої політичної боротьби, Назарук відчував потребу поділитися відповідальністю за рішення, спертися на чийсь авторитет. Цього опертя не міг йому дати його номінальний зверхник у Січовій Організації, головний отаман Гриневецький. Своїм інтелектом і політичним досвідом Назарук переростав Гриневецького, яким він фактично керував. Точку опертя знаходив він у Липинського, що його він ототожнював з гетьманським центром. Назарук вдавався до Липинського не тільки за загальними директивами, але й раз-у-раз віддавав на його розсуд тактичні питання поточної політики, не зважаючи на те, що Липинський не знав американських обставин. Цю настанову Назарука ілюструє така його заява:

“Я (...) особисто радше виконував би накази, бо вже доволі “биків” настріляв я “самостійно”. Се так приємно мати наказ, або доручення - зроби се, або те! Відідхнув би чоловік - по тім “самостійництві” кидання собою, по 40-літній тріскотні язиком, по зужиттю маси, божевільної маси енергії на пусто-дурно, або розвал!”[160].

Або в іншому місці:

“Можете все “мати надію” і навіть певність, що на бажання, але виразне, зробимо все, раз ми стали на шлях дисципліни супроти династії та її центру”[161].

Існувала ще одна причина психологічного порядку, яка зв’язувала Назарука з Липинським. Де було почуття осамітнення. Американське довкілля надзвичайно цікавило Назарука, але рівночасно пригноблювало своєю чужістю та нервувало своєю рухливістю й галасливістю. Товариських контактів з природними американцями в Назарука не було, він жив виключно в українському середовищі. Але в ньому Назарук не знаходив людей, які могли б бути для нього рівнорядними партнерами. До того ж нечисленна українська інтеліґенція в Америці була розсварена, вона кишіла від пліток, інтриґ і особистих анімозій. У таких умовинах, контакт з Липинським був для Назарука формою душевної терапії. Осамітнення породжувало “навалу слів” у листах, за яку він вибачався в Липинського[162]. З-під Назарукового пера виривався такий сердечний крик:

“Дорогий Пане После! Ви не можете мати поняття, як дуже потрібний мені зв’язок з Вами - особливо тут, у сім шалено, божевільно великім і рухливім місті [Чікаґо], що шумить і клекоче сильніше, ніж Ніяґара”[163].