СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ СВІТОГЛЯД ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА У СВІТЛІ ЙОГО ПУБЛІЦИСТИЧНИХ ПИСАНЬ{22}

Нема сумніву, що Володимир Кирилович Винниченко був однією з найталановитіших і найкольоритніших постатей в українській історії першої половини XX століття. І як письменник (белетрист і драматург), і як політик він вибився на одне з провідних місць. Вистане згадати, що Винниченко був перший український письменник, який утримувався виключно з літературних заробітків, і перший, який здобув міжнародне визнання за життя. Як політик він, як знаємо, зіграв одну з провідних ролей в українській революції. В 1917-ому він очолив перший український уряд, Генеральний Секретаріят Центральної Ради, а рік пізніше як голова Директорії Української Народної Республіки протягом кількох місяців був головою держави.

Проте, поряд з цими тріюмфами Винниченко зазнав теж велетенських поразок. Його міжнародні літературні успіхи не були тривалими, і його п’єси не втрималися на світових сценах. Навіть його українська літературна слава померкла з часом до тієї міри, що недавно його названо (правда, зі знаком запитання) “забутим письменником”[79]. Також політична діяльність Винниченка зустрічала з різних боків сувору критику, а то й безоглядний осуд. В УРСР його офіційно кваліфікують як “контрреволюціонера” й “буржуазного націоналіста”. У позарадянському українському світі Винниченко став за міжвоєнної доби одіозною постаттю й опинився в майже повній ізоляції. Тільки в останні роки життя, після другої світової війни, Винниченко знайшов наново зрозуміння та прихильний відгук серед лівих кіл нової наддніпрянської еміґрації.

Життєвий доробок Винниченка не вичерпується красним письменством і політичною чинністю. Уже в пізньому віці він захопився малярством, яке стало його улюбленим гоббі. Згідно з оцінкою Святослава Гординського{23}, “Винниченко, хоч нічим оригінальним не виявився, - маляр далеко не аматорської міри”[80]. Тут мимоволі на думку спадає Вінстон Черчіль - Винниченків соціяльний і світоглядовий антипод. Обидва знаходили в малярстві певну форму творчого відпруження.

Буйний, різнобічний талант Винниченка, - якого через цю всесторонність можна назвати “ренесансовою людиною”, - проявився ще в одній царині, а саме в політично-світоглядових і публіцистичних писаннях. Він залишив по собі багато статтей, низку брошур і дві великі праці, “Відродження нації” та “Конкордизм”. Ця публіцистична спадщина не притягнула досі уваги дослідників. Публіцистичні писання Винниченка сьогодні тяжко доступні, за винятком широкого історично-мемуарного трактату, чи пак памфлету, “Відродження нації”, що був надрукований у 1920 р.{24} великим накладом (15.000 примірників)[81].

Скажу відразу: я не вважаю, що писання Винниченка мають самостійну науково-теоретичну вартість. З цього погляду він не витримує порівняння з такими мислителями (щоб говорити тільки про українських), як Драгоманов і Липинський. Проте політичні твори Винниченка цікаві й заслуговують на увагу. Вони віддзеркалюють його світогляд і є важливим джерелом для вивчення його інтелектуальної біографії. А поскільки його погляди та концепції були не тільки його власні, індивідуальні, але також менше чи більше типові для певної впливової течії в українській політичній думці революційної доби, - Винниченкові публіцистичні твори допомагають розуміти цей переломовий період у новітній історії України. Крім цього, вони багаті на фактичні інформації, бистрі спостереження та інтересні, хоч часто суперечливі коментарі про особи й події. З уваги на безперечну документальну вартість цих статтей і брошур варто було б тепер видати бодай їх добірку окремою книжкою. Також доводиться бажати, щоб був опублікований філософсько-політичний трактат “Конкордизм”, що все ще залишається в рукописі.{25} Винниченко вклав багато часу і зусиль у цю роботу, і вона становить немов його ідейний заповіт.

Рамки цієї статті не дають можливости розглянути публіцистичну спадщину Винниченка в повноті. Тому нам доведеться зосередитися переважно на одній проблемі: Винниченковій інтерпретації українських Визвольних Змагань та його власної участи в них. Цій темі присвячене “Відродження нації”, написане протягом півроку, між липнем 1919 і січнем 1920, коли Винниченко, вийшовши зі складу Директорії, опинився на вигнанні в Австрії. Можна лише дивуватися енергії людини, яка на гарячих слідах подій поспішилася відразу закріпити для себе самої й інших досвід щойно пережитого та вивести з цього певні програмові висновки. Коли Винниченко працював над “Відродженням нації”, українська революція ще тривала, й він не вважав своєї активної політичної ролі в ній за скінчену. Він хотів не тільки дати апологію своєї революційної й державницької діяльности за минулих півтретя року, але рівночасно теж готував ґрунт для чергової політичної акції: свого повороту на Україну під радянською владою та своєї власної майбутньої співпраці з цією владою. Ці розрахунки напевне вплинули на багато формулювань у “Відродженні нації”. Проте, було б помилкою Винниченкову концепцію історії української революції зводити до таких опортуністичних мотивів. Хоч він згодом пройшов світоглядову еволюцію, але його розуміння української революції залишилося незмінним. Основні тези “Відродження нації” повторені в публіцистичних писаннях Винниченка з останніх років його життя.

Винниченко бачив історичну спрямованість української революції у змаганні селянсько-робітничих мас до “всебічного визволення”. А головна трагедія української революції, на його думку, полягала в тому, що “Центральній Раді не вистачило ні розуміння моменту, ні одностайности, ні рішучости стати в авангарді оцих самих мас, виступити виразницею їхніх не тільки національних, але й соціяльно-економічних інтересів”[82]. Через цю однобічність Центральної Ради, занедбання нею соціяльного моменту, українські маси не дали їй у рішальну хвилину своєї підтримки. Подібні помилки, каже Винниченко, зробила теж і Директорія.

Свою власну суспільно-політичну позицію Винниченко характеризував так: “Отже, та течія, до якої я належу з перших кроків моєї громадської свідомости [...] є течія всебічного визволення (соціяльного, національного, політичного, морального, культурного і т. д.), а так само визволення цілковитого й рішучого, що переважно має назву революційного”[83]. До тієї “всебічної” течії в українській революції, що репрезентувала правильну синтезу соціяльних і національних прямувань, Винниченко зараховував укапістів, боротьбістів та опозиційні елементи в КП(б)У, тобто речників українського національного комунізму.

Пригляньмося дещо докладніше до концепції “всебічного визволення”, що посідає центральне місце в політичному світогляді Винниченка. Який конкретний зміст вкладав він у це привабливе гасло? Якщо йдеться про національне визволення, відповідь проста. Винниченко, очевидно, не належав до старих, дореволюційних самостійників, яких на Наддніпрянщині до 1917 р. була тільки жмінька. На початку революції він хотів будувати вільну Україну в братерській спілці з оновленою Росією. Але, розчарувавшися в Тимчасовому уряді та російських демократичних і соціялістичних партіях за їхнє неприхильне ставлення до українських національних вимог (процес цього розчарування змальований у першому томі “Відродження нації”), він скоро став прибічником самостійництва. Винниченко був співтворцем Третього (20 листопада 1917) й Четвертого (22 січня 1918) Універсалів, які проголосили, відповідно, створення Української Народної Республіки та її повну суверенність. Він ніколи не сходив із цих позицій, навіть коли згодом, прийнявши радянську устроєву плятформу, шукав порозуміння з більшовиками. Нема причин сумніватися в щирості й послідовності Винниченкових самостійницьких переконань.

Куди трудніше відповісти на питання, що, власне, Винниченко розумів під “соціяльно-економічним визволенням”. Він завжди, ще з юнацьких років, мав темперамент суспільного революціонера, який бунтувався проти всякої соціяльної кривди, визиску, гноблення людини людиною. Але на ранній стадії революції він ще не стояв на прокомуністичних позиціях. Не видно, щоб у той час він мав скристалізовану концепцію майбутнього соціяльно-економічного ладу в Українській Народній Республіці, яка творилася. Найпекучішою соціяльною проблемою в Україні була аграрна. Винниченко як голова Генерального Секретаріяту прийняв програму соціялізації землі, що її відстоювала Українська партія соціялістів-революціонерів (УПСР), хоч соціял-демократи, що до них він належав, “з великим критицизмом підходили до аграрної програми соціялістів-революціонерів, яку, на думку соціял-демократів, українські есери просто переписали в руських есерів, не рахуючись з відмінними від руських умовами на Україні”[84]. Винниченко бачив, що українське селянське господарство, на відміну від московського з його “общинними” традиціями, мало “суто індивідуалістичну систему”[85], - але він не робив політичних висновків з цього слушного спостереження.

Отож, суть Винниченкової соціяльно-економічної концепції можна, мабуть, краще визначити її негативними, ніж позитивними цілями. Він пристрасно відкидав тодішній суспільний лад, “капіталізм”, в якому бачив явне втілення соціяльної несправедливости. При цьому він не робив ніякої різниці між недорозвиненим, півколоніяльним капіталізмом російським (включно з українським) та в передових країнах Заходу. Він з глибини серця ненавидів “панів і буржуїв”, що їх уважав за паразитарну клясу, та прагнув ліквідації цієї кляси. Він вірив, що тільки люди фізичної праці, робітники й селяни, - господарсько продуктивні й суспільно корисні. Зате буржуазія - це “кляса непрацюючих [...], вічно безробітні, вічно гулящі люди”[86]. Трударі голодують, а буржуї об’їдаються кав’яром і трюфелями, запиваючи шампанським і дорогими коньяками. Цей образ буржуазного обжерства настирливо повторюється на сторінках Винниченкової публіцистики. Винниченко щиро обурювався на тих, які хотіли, щоб Україна була такою державою, “як у людей”, тобто з клясовою диференціяцією та звичною соціяльною нерівністю.

Як сказано, в початковій стадії революції Винниченко ще не стояв на комуністичних позиціях. Але під враженням невдач Центральної Ради й Директорії він протягом наступних двох років (1917-1919) еволюціонував уліво. Важливою віхою в цій еволюції слід уважати Деклярацію Директорії від 26 грудня 1918 р., автором якої був Винниченко. Деклярація проголошувала засаду, що “влада в Українській Народній Республіці повинна належати клясам працюючим, - робітництву й селянству [...]. Кляси не трудові, експлуататорські, які живляться й розкошують з праці кляс трудових [...] не мають права голосу в порядкуванні державою”. Як практичний висновок, Деклярація постановляла, що в виборах до Трудового конгресу братимуть участь тільки селяни, робітники та “трудова інтеліґенція, що безпосередньо працює для трудового народу” (народні вчителі, лікарські помічники, агрономи, кооперативні службовці тощо); “нетрудові” верстви населення позбавлялися виборчих прав[87]. Дальший крок у цьому напрямі Винниченко зробив трохи пізніше, на еміґрації. Його “Відродження нації” писане вже з націонал-комуністичної плятформи.

Винниченкові політичні противники атакували його звичайно на національній площині, включно до закидів у національній зраді. На ці оскарження він дав таку відповідь, сповнену почуття власної гідности:

“Ніколи, ніде, в ніяких обставинах ми національного боку визволення не зраджували. Ні в яких переговорах і договорах ми не згоджувались на віддання одної частини єдиної української нації на поневолення [...]. Ніколи, ніде, ні за які персональні чи групові (клясові) субсидії, привілеї чи як інакше ми не згоджувались на зменшення хоч би на одну йоту суверенітету української нації”[88].

На мою думку, об’єктом критики повинні стати передусім якраз соціяльні погляди Винниченка, що їм часто не приділяли достатньої уваги. А втім хибна соціяльна концепція неминуче призводила його до помилкових кроків теж в національній політиці, незалежно від його патріотизму та добрих намірів, що в них не сумніваємося.

Зупинімся ще раз на Винниченковому улюбленому гаслі “всебічного визволення”. Чи можна мати застереження проти такого, здавалось би, шляхетного ідеалу? Але справа в тому, що в реальному житті існує абсолютна конечність раз-у-раз вибирати між альтернативами, устійнювати черговість пріоритетів, концентрувати зусилля на тому, що в даний момент найважливіше. Хто хоче “всього і всього нараз”, звичайно залишається ні з чим.

Розвал царської Росії в 1917 р. дав українському народові винятковий і, як досі, неповторний історичний шанс: вирватися з імперських лабет і створити власну державу. Якщо з цього шансу не зуміли скористати, то відповідальність за це, - крім зовнішніх і внутрішніх труднощів об’єктивного порядку, - падає, передусім, на наших “всебічників”, соціяльних утопістів, що їх найтиповішим представником був Володимир Кирилович Винниченко. Нехтуючи державність таку, “як у людей”, вганяючись за міражем “всебічного визволення”, - вони спричинилися до того, що український народ, який вони любили й якому бажали добра, опинився в стані дійсно всебічного, тотального національного й соціяльного поневолення. Це була їхня трагедія, як і трагедія всього українського народу.

Де не значить, що українські уряди революційної доби взагалі не повинні були вести активної політики в області соціяльно-економічних стосунків. Тут не місце входити в деталі, але ясно, що передусім наболіле аграрне питання вимагало радикальних заходів. Центральній Раді можна поставити виправданий закид, що вона, -оглядаючися на Петроград і майбутні всеросійські Установчі збори, - не виявила своєчасно самостійної ініціятиви в цій преважливій справі. (Подібне можна сказати про зволікання з сепаратним миром з Центральними державами). Але помилка “всебічників” полягала в тому, що вони не визнавали примату державного інтересу, керуючись натомість утопійними фантазіями.

Утопійний характер Винниченкової соціяльно-економічної концепції проявився, між іншим, в спрощеному егалітаризмі. Його розум відмовлявся сприйняти просту істину, що “пани й буржуї” не тільки “розкошують”, але теж виконують певні потрібні суспільні функції. Раптово усунути їх, не забезпечивши відповідної заміни (наприклад, у формі добре вишколеної управлінської еліти, якої в той час просто не було) означало вкинути країну в хаос. У кожному разі, якщо Україна не мала залишитися в стані аморфної етнічної маси, але мала стати новочасною нацією й державою, вона мусіла розвинути диференційовану суспільну структуру, спроможну виконувати всі складні функції, що невід’ємні від існування нації й держави. Біда була не в тому, що Винниченко турбувався за долю робітництва та деклясованого, спролетаризованого прошарку селянства. Але орієнтуючися виключно на ці кляси, некритично ідентифікуючи себе з їхніми жалями та гнівом, він відштовхував від участи в українському будівництві заможні й освічені верстви населення, включно з т. зв. сільською буржуазією, “контрреволюційною куркульською стихією”, - отже, якраз ті елементи, що могли послужити найнадійнішим фундаментом держави. Зрештою, ці помилкові погляди поділяла більшою чи меншою мірою вся наддніпрянська соціялістична “революційна демократія”.

Ставлення Винниченка до більшовизму було двоїсте. З одного боку, він добре бачив шовіністичний і колонізаторський характер політики російських більшовиків щодо України та переємність у цьому між царизмом і більшовизмом. Він яскраво і правдиво змалював перший і другий періоди радянського окупаційного режиму в Україні (відповідно початок 1918 і весна та раннє літо 1919 років). Але, з другого боку, він вірив в історично прогресивний, соціялістичний характер Жовтневої революції як такої, що відповідала соціяльним інтересам трудящих мас. У кінцевому розділі “Відродження нації” він виголосив на адресу більшовиків такий панегірик:

“Російська робітничо-селянська революція великим досвідом своїм дала наочну лекцію реального здійснювання соціяльних завдань пролетаріяту. Перейдена Совітською Росією велетенська праця над руйнацією панування старого громадянства й творенням нового, [...] ця праця переведена з таким успіхом, з такими наслідками, дала Европі воістину приклад соціяльного чуда, яке підносить захватом революційні живі елементи й холодить предсмертною тривогою елементи паразитарні, злочинні, гнилі”[89].

Бажаючи бути послідовним будь-якою ціною, Винниченко виправдував запроваджені більшовиками системи терору: “Та кляса, яка захоплює владу, мусить боротись за неї і за свої цілі всякими засобами [...]. От в ім’я яких цілей большевиками творились насильства над гулящими людьми, над маленькою меншістю ради інтересів величезних працюючих мас і всієї людськости”. Винниченко вважав за зовсім слушну річ, що “заборонялась і преса цих гулящих кляс, або тих груп “демократії”, які обстоювали непорушність буржуазного ладу”. Самозрозуміло, Винниченко відкидав парляментарний лад, який, згідно з його твердженням, буржуазія використовує, як “випробуваний спосіб вигідно спекулювати”[90]. Ніяково читати про апологію тиранії, коли зважити, що вона вийшла з-під пера людини, яка ще зовсім недавно перед тим очолювала український уряд, що претендував на звання демократичного.

Винниченко засадничо не погоджувався з радянським режимом тільки в одному в питанні національної політики. Але він не припускав думки, що ця політика випливає з самої природи режиму. Навпаки, він заспокоював себе арґументом, що такі вияви традиційного російського імперіялізму суперечать принципам самовизначення народів та пролетарського інтернаціоналізму, які урочисто проголосила Жовтнева революція. Тому він був схильний тлумачити більшовицьку практику в Україні як болюче непорозуміння, що скоріше чи пізніше мусить бути виправлене, бо цього вимагають логіка історії й інтереси світової соціялістичної революції. Завдання українських комуністів-“всебічників” - переконати Москву в помилковості її політики щодо України. (Подібно їхнє завдання теж переконати українських патріотів-“однобічників”, щоб вони позбулися своїх застережень до соціяльних цілей комунізму). Характеристично, що Винниченко називав радянську систему правління в Україні “пятаковщиною”, від імені Юрія Пятакова, ватажка київських більшовиків. У цьому видно намагання відмежувати московський провід РКП від відповідальности за “помилки”, що їх, мовляв, спричинили короткозорі місцеві більшовицькі лідери.

Отож, Винниченко шукав синтези двох революцій: української національної й комуністичної. В цьому полягала суть його політичної концепції. Пишучи своє “Відродження нації”, він намагався переконати інших і передусім, мабуть, самого себе, що така синтеза не тільки бажана, але й історично конечна. Проте, можна здогадуватися, що в глибині душі він сумнівався в здійсненності цієї синтези. Мистецька інтуїція підказувала йому інші висновки, ніж його псевдораціональні метикування. Про це свідчить блискуча Винниченкова п’єса “Між двох сил”, написана 1918 року під враженням першої радянської окупації України[91]. В особі героїні п’єси показано трагедію ідейних українських комуністів, що опинилися в безвихідному становищі на перехресті між непримиренними силами національно-визвольного руху й більшовизму. В кінці Софія Сліпченко, основна героїня п’єси, кінчає самогубством. В її загибелі Винниченко провістив не тільки майбутню долю всього українського національно-комуністичного табору, але і своє власне політичне банкрутство.

Дана стаття не ставить собі за завдання дослідити практичну політичну діяльність Винниченка. Але, говорячи про його суспільно-політичні ідеї, не можемо не підкреслити факту, що він мав, без сумніву, деякі автентичні провідницькі прикмети. Напр., мемуаристи української революції часто згадують про його надзвичайний ораторський талант. Галицький журналіст Осип Назарук, що мав нагоду добре приглянутися Винниченкові, коли той був головою Директорії, характеризував його громадську поставу такими похвальними словами:

“Це повний чоловік, який додержує приречень, уміє мати повне довір’я до других людей, орієнтується в обставинах і людях, має відповідну енергію і - що уважаю дуже важним - почуття комізму... Як державний муж він видержував вповні свої важкі обов’язки і мав смілі пляни. Не перевів їх не з власної вини”[92].

Цікаво було б дізнатися, в чому полягали ці “смілі пляни”, але, на жаль, Назарук не уточнює цього. Проте в іншому місці своїх спогадів він розповідає, що Винниченко часто обговорював з ним “славну мрію”: заснувати декілька культурних центрів, які були б розміщені в наймальовничіших районах України (у Карпатських горах, на високому березі Дніпра біля Києва тощо). Ці центри мали б складатися з житлових будинків, майстерень та інших вигод, забезпечуючи сприятливе середовище для письменників, художників, скульпторів і музикантів. Винниченко сподівався, що такі центри будуть стимулювати розквіт української культури[93].

Інший приклад Винниченкових “смілих плянів” можна знайти в спогадах Лонгина Цегельського, члена уряду Західно-Української Народної Республіки (у Східній Галичини, який у грудні 1918 - січні 1919 рр. вів переговори з Директорією стосовно об’єднання двох українських держав. Як розповідав Цегельський, Винниченко скаржився йому на труднощі, спричинені проросійською орієнтацією православної церковної ієрархії на Україні, а тоді запропонував зробити Андрея Шептицького, митрополита греко-католицької церкви в Галичині, головою всеукраїнської церкви. Коли Цегель-ський зауважив, що такий крок означав би розрив з православ’ям, Винниченко зразу ж відповів:

“Православ’я скасуємо! Це ж воно завело нас під царя східного, то воно проводило обмосковлення України. Православ’я завжди буде гравітувати до Москви. Ваша [галицька] унія добра для відрізнення від Польщі, і від Москви. Уніят із природи стає [національно-свідомим] українцем. Скличемо синод єпископів, архімандритів та представників мирян з України, і порадимо їм прийняти унію [церков] а Шептицького поставимо на чоло. Ще й порозуміємося з Римом, щоб його [Шептицького] зробив патріархом України... Ви думаєте, я жартую?”[94].

Наведені Назаруком і Цегельським приклади потверджують думку, що Винниченко справді був наділений великою візією. Проте Винниченко-політик мав теж великі недоліки, що корінилися почасти в його характері, а почасти в інтелекті. До хиб характеру треба зарахувати Винниченків непогамований, “степовий” темперамент, що кидав його в екстреми та робив схильним до змін настрою від піднесеного до пригніченого стану. Його запальний характер проявився, м. ін., в тоні і стилі його полемік. У “Відродженні нації” він писав про гетьмана Павла Скоропадського як про “слинявого манекена”, “нікчемну, політично безграмотну фігуру”, “деґенерата”, а про головного отамана Симона Петлюру як про “смішного і шкідливого для всього нашого руху чоловіка”, “маленького обивателя із хворобливою, маніякальною славолюбністю” тощо. Слід зазначити, що в ставленні до більшовиків Винниченко дотримувався зовсім іншого тону: критикуючи їхню політику щодо України, він уживав речових арґументів, але не спускався до рівня особистих образ кремлівських вождів. Грубу лайку він залишав для своїх українських політичних суперників.

Назарук уважав, що Винниченко “орієнтувався в обставинах і людях”, тобто був політичним реалістом. Це до певної міри потверджується публіцистичними писаннями самого Винниченка, які містять багато бистрих спостережень. Але, поряд з цим, знаходимо в них теж чимало суджень, які вражають своєю наївністю. Винниченко часто бачив правильно факти, але під впливом своїх ідеологічних настанов робив з них неправильні висновки. Здається, у Винниченковій голові реалістичні й доктринерські тенденції перебували в постійному, неусвідомленому конфлікті, при чому кінець-кінцем звичайно перемагали останні. У цьому полягала його основна інтелектуальна вада.

Літературний критик Михайло Рудницький зробив подібне спостереження в зв’язку з письменницькою творчістю Винниченка. На його думку, сила літературного таланту Винниченка спочивала в хисті схоплювати картини й ситуації реального життя. Але він теж любив уводити в свої повісті й п’єси “ідеї”, що грішили дидактизмом і наївністю. “Від цієї хвилини у його творах зарисовується щораз більша щілина, крізь яку щораз більшою течійкою проривається вода”[95].

Як зразок Винниченкового політичного реалізму варто зацитувати довгий уривок з “Відродження нації”, який показує, що він добре здавав собі справу з велетенських труднощів українського державного будівництва:

“Бо що то значить наша, національно-українська державність? То значить, що всі органи державного управління й господарства мають бути насамперед утворені на Україні, там, де їх зовсім не було до сього часу. Це не переформування старих, організованих, пристосованих до життя віками апаратів, не заміщення одних людей другими. Ні, творити все з самого початку, з самих дрібничок, творити в місяць-два те, що в других землях утворювалось десятками віків. Творити ці органи, не маючи ніякої мілітарної сили й маючи в той час проти себе й мілітарну й поліційну, адміністративну силу старої держави, маючи проти себе ворожість усієї неукраїнської людности.

Але нехай би ворожу силу вдалося якось перемогти. То де ж ті сили, якими робились би ті апарати, та величезна, складна машина, що зветься державністю? Адже треба тисячі досвідчених, освічених і національно-свідомих людей, щоб ними засадити всі урядові посади, всі інституції, починаючи з міністрів і кінчаючи писарчуками в канцеляріях. Де ж вони, ті люди, де вони могли взятися, коли ми не мали своєї школи, коли не мали ніякої можливости мати свою масову інтеліґенцію, з якої можна було б вибрати тих і досвідчених і освічених і національно-свідомих людей. Ну, хай би ще на міністрів вистарчило, - а далі? А директорів, діловодів, а комісарів, а десятки тисяч служащих, - де їх узяти? А чим їх удержувати? Чим провадити всю державну роботу, не маючи ніяких фінансових засобів?”[96].

Тут насувається питання: Якщо цитовані твердження відповідають реальній ситуації, як тоді можна виправдати, що Винниченко принципово виключав від співучасти в українському державному будівництві заможні й освічені верстви населення, які могли були б дати молодій державі оці конче потрібні людські кадри? А втім, на його виправдання можна сказати, що Винниченко-практик був часто мудріший від Винниченка-ідеолога. Напр., восени 1917 р., бувши головою Генерального Секретаріяту, він запрошував на посаду товариша генерального секретаря (себто заступника міністра) внутрішніх справ Федора Лизогуба, досвідченого адміністратора, але - аж страшно сказати! - великого землевласника, консерватора та майбутнього прем’єра за Гетьманщини. Після гетьманського перевороту Винниченко дораджував лідерам поміркованої української партії соціялістів-федералістів скористати з пропозицій Скоропадського й німецького військового командування та ввійти до уряду, щоб таким чином забезпечити національний характер нового режиму. Із спогадів Павла Зайцева знаємо, що Винниченко дуже похваляв Зайцева (у той час директора президіяльного департаменту міністерства освіти) за те, що за його спонукою колектив службовців міністерства освіти вирішив не демісіонувати (як це на знак протесту проти гетьманського перевороту зробили українці-службовці інших міністерств), але залишитися на місцях і провадити в змінених умовах працю, якої вимагали національні й державні інтереси[97]. З погляду революційної непорочности, це все були “гріхопадіння” Винниченка, в яких він потім навіть прилюдно каявся, але, на мою думку, вони рятують його честь як державного діяча.

Щоб дати об’єктивну картину, наведемо деякі зразки Винниченкових доктринерських наївностей. У “Відродженні нації” він пояснював вибух першої світової війни тим, що “товарні джентлмени посварилися за те, хто має одягати африканських негрів у фартушки” - що скидається на карикатуру відомої марксистської теорії імперіялізму. Приятель Винниченка Олександер Шульгин занотував у своїх спогадах, як він говорив несусвітні речі, наприклад, що при соціялізмі людина зможе працювати тільки дві години денно!”[98].

Джерела оцих “несусвітних речей”, про які згадує Шульгин, треба шукати в тому, що Винниченко, бувши людиною небуденних і різноманітних природних здібностей, не мав ґрунтовної політичної освіти. Кажу це не для того, щоб принизити його пам’ять, але як ствердження факту. Винниченкові публіцистичні писання не вказують на те, щоб він поважно студіював політичну, соціологічну й економічну літературу, навіть марксистську. Здається, єдине, що Винниченко виніс з Єлисаветградської гімназії, це бунтарський дух і зненависть до всякого “начальства”; ще на схилі віку він з гіркотою згадував пониження, що їх йому, як “мужичонкові” та “хахльонкові”, довелося витерпіти в гімназії від учителів і товаришів-“паничів”[99]. У 1902 р., на двадцять другому році життя, Винниченка вперше заарештовано і при цій нагоді виключено з Київського університету. Того самого року він дебютував у літературі першим надрукованим оповіданням. Наступних п’ятнадцять років, аж до самої революції, його життя протікало подвійним річищем професійного письменника і професійного революціонера. Як письменник Винниченко працював надзвичайно інтенсивно і продуктивно; щороку з’являлися нові його твори: збірки новель, романи, театральні п’єси. Водночас Винниченко був активним і провідним членом Революційної української партії (РУН) та її спадкоємиці, Української соціял-демократичної робітничої партії (УСДРП). Він кількома наворотами сидів у в’язниці, тікав за кордон, нелеґально повертався на Україну, скитався по різних європейських країнах, брав участь у партійних з’їздах, редагував партійні органи і т. ін. Літературна праця та революційна метушня не залишали часу для поглиблення політичної освіти. Підпільна гуртківщина давала певний практичний організаційний досвід, але далеко не такий, що готував би до завдань керування державою.

Тут виникає питання про специфіку Винниченкового марксизму. Більшу частину свого життя, від студентської лавки до середини 1930-их рр., він виступав як переконаний і войовничий марксист. Але його марксизм був своєрідний. Недаремно Ярослав Пеленський{26} колись назвав Винниченка “нешлюбною дитиною Карла Маркса з вродливою й темпераментною українською молодицею [...]. Він був дуже репрезентативний для нашого мислення, чи, точніше кажучи, для нашого несистемного і нелогічного мислення”[100]. Кажучи коротко, з вчення Маркса-Енґельса Винниченко сприйняв тільки есхатологічно-утопійну, але не пізнавально-наукову частину. Його в марксизмі захоплювали такі речі, як протест проти несправедливости капіталістичного ладу, міт пролетарської революції, візія майбутнього ідеального соціялістичного суспільства. Крім цього, він засвоїв типову марксистську фразеологію. Одначе з Карла Маркса був не тільки пророк пролетарської революції, але також великий ерудит та визначний учений-мислитель. Маркс і Енгельс продовжували та на свій лад творчо переробляли (дехто скаже, спотворювали) здобутки напрямів, що посідають центральне місце в європейській інтелектуальній традиції: французького просвітництва, німецької клясичної філософії, англійської ліберальної економіки. На духовій фізіономії Володимира Винниченка все це не залишило помітного сліду. І в українській науковій і політичній літературі маємо низку авторів, які з більшим або меншим успіхом застосовували засоби марксистської методології для історичної і соціологічної аналізи: Юліян Бачинський, Микола Порш, Валентин Садовський, Лев Юркевич, Володимир Старосольський, Володимир Левинський, Роман Роздольський. Винниченка не можемо зарахувати до їх числа. Його розуміння марксистської теорії не підносилося понад рівень популярних брошур. Винниченка можна вважати ідеологом українського націонал-комунізму в тому сенсі, що в його “Відродженні нації” та публіцистиці наступних років пластично виражені настрої, емоційний клімат, притаманні цьому середовищу. Але куди логічніше, інтелектуально стійкіше обґрунтування концепції українського шляху до комунізму, української радянської державности знайдемо в відомому трактаті Василя Шахрая і Сергія Мазлаха, “До хвилі”, чи хоч би в працях Миколи Скрипника.

Скоро після своєї нашумілої подорожі до Москви й на Україну та невдалої спроби наладнати співпрацю з більшовицькою владою (травень-вересень 1920 р.)[101], Винниченко видав під фірмою Закордонної групи Української комуністичної партії брошуру “Революція в небезпеці”, що в ній він висловив свій протест проти радянської “системи абсолютного централізму” та заявив, що “національна політика Російської комуністичної партії на Вкраїні це політика “єдиної і неділимої Росії”[102]. Проте це аж ніяк не означало, що Винниченко порвав з комунізмом. Брошура адресована комуністам і революційним соціялістам Европи та Америки й написана “з погляду революції, в інтересах революції та з погляду ідейної соціяльно-політичної рідности з тою самою Російською комуністичною партією”[103]. Коли в УРСР настала доба “українізації”, Винниченко прийняв її з надією, що більшовицький режим пішов назустріч його вимогам і почав на ділі здійснювати його програму. В 1926 р. він видав брошуру, в якій закликав українську еміґрацію “вертатись на Україну й брати участь у праці й боротьбі за соціялістичний устрій”[104]. У 1920-их рр. його белетристичні твори часто публікувалися в Радянській Україні, його п’єси ставилися на тамтешніх сценах.

Брошуру “За яку Україну” з 1934 року можна вважати за лебедину пісню Винниченкового націонал-комунізму[105]. Віднотовуючи такі тривожні факти, як самогубство Скрипника і Хвильового, Винниченко ще раз заявляє свою відданість комуністичній ідеології та льояльність до радянського режиму. В цій брошурі він звертається до кремлівських вельмож як до “товаришів” і згадує про дружні розмови, які він вів із товаришем Сталіним, подорожуючи поїздом з Харкова до Москви в 1920 р. Далі він ставить питання, що корисніше для українського трудового народу: чи (гіпотетична) буржуазна, самостійна Україна, чи наявна радянська, соціялістична Україна, “в тісному союзі з іншими радянськими республіками”? Винниченко вирішує цю дилему беззастережно на користь другої альтернативи: “Можна головою ручитися, що українська “самостійна” буржуазна влада так не дбала б за освіту, розвиток, культурність трудящих мас, як це робить тепер радвлада”[106]. Це писалося вже після того, як “радвлада” виморила в Україні голодом кілька мільйонів т. зв. “трудящих” і коли саме відбувалося масове винищування українських культурних кадрів, включно з усією старою верхівкою КП(б)У. Можна тільки дивуватися, до яких несамовитих абсурдів доводило ідеологічне доктринерство людину, якій не можемо відмовити ані інтеліґентности, ані патріотизму.

Сталінізм завдав смертельного удару українському національному комунізмові. Винниченко відійшов від цієї концепції десь у середині 1930-их рр. Водночас він розпрощався теж з марксизмом, хоч не з тією кінцевою метою, що її ставить собі марксизм; прагненням “земного раю”, безклясового й неантагоністичного суспільного ладу. Характеристично, що в своїх працях з останнього п’ятнадцятиріччя Винниченко ніколи відкрито не признався в помилковості своїх давніших марксистських і комуністичних позицій.

Винниченко, здається, належав до людей, які не можуть жити без утопії. Може якраз тому, що він з таким завзяттям заперечував ідею трансцендентного Абсолюту, він не міг обійтися без віри в земне божество в образі ідеального суспільства майбутности. Коли його перестав задовольняти марксизм, він негайно взявся за творення власної утопії, що для неї придумав назву “колектократія”, або “кон-кордизм”. Цю саморобну ідеологію він виклав у великому трактаті “Конкордизм”, досі, на жаль, не опублікованому. Проте досить докладне уявлення про зміст цього вчення дають два останні Винниченкові романи: “Нова заповідь”[107] і “Слово за тобою, Сталіне!”[108], присвячені пропаґанді ідей конкордизму мистецькими засобами. “Слово за тобою, Сталіне!” так і має підзаголовок: “Політична концепція в образах”.{27}

Григорій Костюк{28}, що читав “Конкордизм” у рукописі, каже про нього таке:

“І ось В. Винниченко починає обдумувати і писати новий кодекс життя людини, “нову заповідь”. Протягом довгих років тяжкої праці й глибоких роздумів він закінчив велику філософсько-соціологічну працю, “найкращу дитину свою” - “Конкордизм”. За задумом автора, це мала бути перша абетка оновленого суспільного життя. Де його утопійна теорія побудови нового, ідеального, погодженого гармонійно суспільного ладу і нових людей [...]. “Конкордизм” - це не догма. Де лиш вказівки на шлях до виходу з світової прокажельні [шпиталю для прокажених, лепрозорія], шлях до оновлення, до оздоровлення й до розквіту нового конкордистського (узгодженого) щасливого людського співжиття, до сонцеїзму”[109].

Практичний засіб для здійснення колектократії, або конкордизму, - універсальна система виробничих кооперативів, що в ній усі працівники даного підприємства є його співвласниками та одержують частину прибутків за певним ключем. Водночас Винниченко закликав до морального оновлення людини шляхом “повороту до природи”. Перший крок до цього - відмова від тютюну, алькогольних напитків і м’ясних страв, пов’язаних з убиванням тварин. Сам Винниченко став строгим абстинентом і веґетаріянцем (“морквоїдом”, як жартували собі серед української еміґрації), і цій справі він надавав величезної, принципіяльної ваги.

На докладну критику теорії конкордизму прийде час, коли буде опублікована Винниченкова праця. Тут обмежуюся до кількох попередніх зауважень. Не вірю, щоб із суспільного життя можна було усунути антагонізми, конфлікти, або, вживаючи термінології Винниченка, “дискордію”. Бо саме життя безупинно з неухильною конечністю породжує щораз нові конфлікти інтересів і ідей. Суспільний мир є бажаним ідеалом, але він не тотожний з відсутністю антагонізмів. Він радше означає введення антагонізмів у рамки правопорядку, який їх обмежує й нормує. Прикладом цього може служити такий стан, коли в країні, замість громадянської війни, маємо леґальну виборну боротьбу. Боротьба суперечних суспільних сил, хоч часто пов’язана з небезпеками, є двигуном поступу. Зате до проповідників ідеально-гармонійного, “узгодженого” суспільства, до винахідників всецілющих рецептів “спасення людства” слід ставитися з принциповим недовір’ям. Бо досвід історії вчить, що коли такі панацейні доктрини пробувати прикласти до реального життя, це звичайно веде до насильного придушення автономії осіб і груп, себто до тиранії й тоталітаризму.

Варто зробити додатковий коментар стосовно Винниченкового програмового вегетаріянства. Саме в той час, коли він працював над своїм “Конкордизмом”, у 1937 р., з’явилася книжка відомого націоналістичного публіциста Володимира Мартинця “За зуби й пазурі нації”[110]. У ній Мартинець радив українцям перейти на м’ясне харчування, їсти по змозі більше біфстексів, - щоб таким способом скріпляти в народі кровожерні інстинкти, дуже пожадні з погляду націоналістичної ідеології. Дієтичні ідеї Винниченка й Мартинця стоять інтелектуально на одному рівні, а саме на рівні наївного шлункового детермінізму, згідно з німецькою приповідкою: “Der Mensch ist, was er isst” (людина є тим, що вона їсть).

Кінцева стадія світоглядової еволюції Винниченка цікава тим, що вона збігається з тенденціями, які пізніше, вже в наші дні, стали помітні серед деяких, головно молодіжних, лівих кіл Заходу. Маю на увазі ті елементи, які розчарувалися в офіційному радянському комунізмі, але й не сприйняли устрою “буржуазної”, парляментарної демократії. Багато єднає їхній світогляд з Винниченковою ідеологією конкордизму: ідеал “повороту до природи”, пацифізм, нахил до спеціяльного режиму в харчуванні, до сексуальної свободи, до творення малих громад-комун, в яких люди живуть і працюють. спільно й, нарешті, концепція безпосередньої демократії, на противагу до традиційної представницької. Таким чином, Винниченко являє собою предтечу сучасної “нової лівиці” або одного з її відламів.

Розглядаючи суспільно-політичний світогляд Винниченка у світлі його публіцистичних писань, я несподівано для себе відкрив подібності між ним і Дмитром Донцовим. Схожість, очевидно, не в змісті, але в стилі їхнього мислення. На закінчення моїх міркувань, спробую продемонструвати цю повчальну паралелю.

Винниченко й Донцов належали до одного покоління. (Донцов народжений 1883 року, себто на три роки молодший). Обидва вони сини Південної, степової України. Обидва змолоду були активні в Українській соціял-демократичній робітничій партії (УСДРП), хоч згодом їхні шляхи розійшлися в протилежних напрямах.

Основну подібність між Винниченком і Донцовим я добачаю в тому, що вони обидва були типові російські інтеліґенти, - “російські”, звичайно, не в етнічно-національному розумінні, але в стилі їхньої політичної культури. Напр., вони в своїй діяльності щільно пов’язували політику з літературою. (В випадку Донцова, політичну публіцистику з літературною критикою). Таке зміщання політичної й літературної сфер притаманне російському суспільно-культурному процесові XIX-XX ст., тоді коли в західньому світі ці сфери розмежовані й одна від одної досить далекі.

Як Винниченко, так і Донцов виявляли типові для російської інтеліґенції нахили до екстремізму, ідеологічного доктринерства, спрощених формул і радикальних розв’язок. Це робило їхнє мислення революційним і тоталітарним. Вони були більше зацікавлені в тому, щоб світ змінити, ніж щоб його реальну структуру пізнати. Така настанова доводила їх обох, не зважаючи на великі природні здібності, до парадоксальних висновків. Кажуть, що старість робить людину мудрою, - але це не справдилося на Винниченкові й Донцові. В похилому віці вони обидва стали світоглядовими диваками: перший підняв веґетаріянство до рівня віри, тоді як другий став поборником теософії.

Винниченко і Донцов поділяли зневагу до західньої, “буржуазної” демократії, її плюралізму, еволюційних метод та парляментарної системи правління. Вони не прив’язували ваги до “формальних” демократичних вольностей і прав людини. Винниченко захопився комуністичною диктатурою Леніна, а Донцов фашистською диктатурою Муссоліні й Гїтлера, - і ці тиранські системи вони пропонували до наслідування власному народові. А втім доля насміялася з наших корифеїв: на схилі віку вони обидва знайшли притулок під опікунчими крилами демократичних країн, устрій яких вони заперечували.

Як Винниченко, так і Донцов ілюструють собою шляхи й бездоріжжя української політичної думки першої половини XX ст., - зокрема, кризу української демократії й виникнення в нашому суспільстві лівих і правих антидемократичних, тоталітарних течій. Тому ці постаті мають симптоматичне значення й через те заслуговують на найбільшу увагу істориків і політологів.

Врешті знаходжу аналогію між Винниченком і Донцовим теж у тому, що обидва були дуже виразними представниками того типу політичного етосу, який Макс Вебер називає Gesinnungsethik. У своєму класичному есеї “Політика як професія” (“Politik als Beruf”, 1918), Вебер визначив два моделі суспільно-політичної етики, Verantwortungsethik та Gesinnungsethik Перше поняття перекладається просто: “етика відповідальности”. Зате німецьке слово Gesinnung важко перекласти. Воно значить приблизно “духова настанова”; перекладачі Вебера передають термін “Gesinnungsethik” словами “етика кінцевої мети”. Діячі першого типу намагаються передбачити й врахувати можливі реальні наслідки своїх вчинків; керуючися засадою, що “політика - це мистецтво можливого”, вони стараються здобути оптимум того, що має шанси на здійснення в даній ситуації. Діячі другого типу керуються абсолютними вимогами, в ім’я яких вони радикально заперечують наявну дійсність. У боротьбі за ідеал жадна ціна не є для них зависока. Прагматичне пристосування до дійсности вони засуджують як гнилий опортунізм, моральну капітуляцію. Важить для них чистота намірів та безкомпромісова вірність ідеалам, а не практичні результати. Їхнє гасло: “Нехай пропаде світ, аби тільки сповнилася справедливість” (pereat mundus, fiat iustitia). Повертаючися до наших ідеологів, - пригадуємо, що Донцов у своєму “Націоналізмі” (1926) та численних інших працях наполегливо пропаґував “романтизм, догматизм і ілюзіонізм”; він протиставляв “принципіяльну” політику - “реальній”, ототожнюючи останню з опортунізмом. Щодо Винниченка, він проголошував засаду “чесности з собою”, що точно відповідає веберівському поняттю Gesinnungsethik.

Віддаймо йому належне: Винниченко був справді все життя “чесний з собою”. Його вчинки були завжди погоджені з переконаннями: тоді, коли за свою революційну діяльність потрапляв до царської тюрми; коли творив Українську Народну Республіку і стояв на чолі її уряду; коли, заради фантому “всебічного визволення” та утопійної соціяльної концепції, руйнував шанси реальної української держави, такої, “як у людей” ; коли, ризикуючи можливо власною головою, їздив до Москви для переговорів з більшовицькими вождями; і коли вже в старшому віці взявся до тяжкої фізичної праці на своєму хутірці у Франції, дотримуючися суворого дієтичного режиму. За цю свою характерність і послідовність Володимир Кирилович Винниченко заслуговує на зрозуміння як людина, незалежно від того, як ми оцінюємо теоретичну вартість ідей, яким він служив, і практичні наслідки, що виникали з застосування цих ідей в українській політиці революційної доби.

[111]