ПОЛІТИЧНИЙ І РЕЛІГІЙНИЙ ПЛЮРАЛІЗМ

Соціальний плюралізм Липинського доповнювався плюралізмом політичним. Його вихідною точкою було тверде переконання, що немає і не може бути раю на землі - досконалого суспільно-політичного ладу. Майбутня українська держава теж не буде утопією; вона неминуче допуститься повної міри помилок, зловживань і несправедливостей. Завданням опозиції буде старатися їх виправити. Тому “для опозиції його Величности буде завжди місце поруч уряду Його Величности в нашій Гетьманській Україні” (с. XL). Ба більше: здійснюючи тиск на державний апарат, опозиція запобігає тому, щоб він не став самозадоволеним і бездіяльним. Легально визнана опозиція є механізмом, який забезпечує безперервне відновлення національної еліти завдяки припливу свіжої крові.

Найпоказовішою для розуміння Липинським політичного плюралізму є його дискусія з Осипом Назаруком стосовно стратегії, яку треба прийняти щодо представників українських лівих сил. Назарук, який недавно повернувся до гетьманської ідеології, спонукав Липинського “вбити” (у переносному значенні слова) таких фальшивих пророків, як Драгоманов, Франко, Грушевський, Винниченко і навіть Шевченко, як “суспільно-державницьких пропагаторів”. Липинський відповідав:

“Шевченко, Франко, Драгоманов - революціонери. Боротьба з деякими їх шкідливими думками при помочі принижування їх революційного авторитету, думаю, безцільна. Завжди будуть українські революціонери, які будуть, і зовсім слушно, черпати з них свої натхнення. І зовсім не біда, що ми маємо революціонерів. Біда, що ми маємо тільки революціонерів. Щоб вилічити оцю смертельну однобічність нації, нам треба консерваторів з програмою позитивною, а не тільки з негацією революціонерів. Витворення оцієї позитивної консервативної думки, думаю, має для нас далеко більше значення, аніж боротьба з Шевченком, Франком і Драгомановим. Тим більше, що без сильної української консервативної організації - ця боротьба безнадійна. Люди мусять звідкілясь брати ідеї. Як мають тільки згаданих письменників, то будуть брати тільки з них, хоч-би не знати як їх критикувати. Одинока рада: дати письменників іншої думки, іншої тактики, іншого стилю. Головне - з перевагою розуму і волі над романтизмом і необдуманими емоціями. В цім напрямі поле велике і в цім, позитивнім, а не в негативнім напрямі я би радив Вам скерувати письменницький талант”[122].

Загалом, консерватизм Липинського у жодному разі не означав придушення неконсервативних українських ідеологічних напрямів і політичних партій. Він цілком був готовий знайти щось позитивне навіть в українських комуністів, за умови, що “у них не Україна для соціалізму і комунізму, а соціалізм і комунізм для України” (c. XL). Чого він справді хотів, то це, по-перше, перебороти “смертельну однобічність нації”, зміцнюючи недорозвинене до цього часу праве, консервативне крило, і, по-друге, узгодити між собою декілька суперницьких течій у рамках об’єднаної політичної системи під владою спільного для всіх закону.

Щоб завершити картину, варто згадати, що Липинський був плюралістом і в справах церковної політики. Бувши сам правовірним католиком, як і його предки, латинського обряду, він уважав, що релігійний плюралізм є незмінною рисою українського життя. Липинський обстоював рівність усіх віросповідань, хоча й думав, що з історичних причин православна церква має повноправні підстави бути prima inter pares серед українських церков. Липинський був переконаний, що цивілізована політика включає в себе християнські етичні принципи, але з обуренням відкидав усі спроби прирівнювати національність до будь-якого конкретного віросповідання (“лише православний може бути добрим українцем”, “лише греко-католицька церква є справжньою українською національною церквою” і т. д.). Липинський рішуче протистояв клерикалізмові, творенню політичних і громадських організацій відповідно до віросповідальних розмежувань і взагалі змішуванню політичних і церковних справ, які, на його думку, треба вести окремо.

Не може бути сумніву, що ідеї Липинського про потребу політичного плюралізму та значення легально визнаної опозиції зберігають свою чинність для сучасного і майбутнього. Посткомуністична Україна повинна мати плюралістичну політичну структуру, щоб не стати ще однією диктатурою. Плюралізм уважається ознакою ліберальної демократії. А проте, хоч як парадоксально, серед усіх українських політичних мислителів саме антидемократ Липинський був найпослідовнішим плюралістом.