УКРАЇНСЬКИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ{47}

Хоч від появи книги Джона А. Армстронґа{48} “Український націоналізм, 1939-1945” проминуло вже кілька років, проте ця праця нічого не втратила на своєму значенні та актуальності. Довідуємося, що Дж. Армстронґ підготовляє тепер нове, змінене й доповнене видання цієї книги[343].{49}

Праця Армстронґа, що постала як докторська дисертація в Колюмбійському університеті і була видана в серії публікацій Російського інституту цього ж університету, написана у двох різних перспективах, а саме - з погляду історика і дослідника політичних наук. Таким чином дослід ділиться на дві виразні частини нерівної довжини. Перші сім розділів дають картину розвитку українського самостійницького руху під час другої світової війни. А кінцеві розділи, від 8 до 11, що творять приблизно третину тексту, аналізують ставлення різних груп і прошарків населення України до проблеми “націоналізму” і витягають з цього деякі загальні висновки.

Перше питання, що виринає, термінологічного порядку. Як треба розуміти слово “націоналізм”? Автор визначає націоналізм як “рух, що прагне до створення незалежної держави” (стор. 4). Це згідне з тим, як цього поняття звичайно вживають в англомовних країнах. Але певне ускладнення виникає тут через те, що авторові доводиться говорити про “націоналізм” і в іншому, вужчому, партійному значенні, саме коли мова йде про Організацію українських націоналістів (ОУН). Автор зацікавлений у націоналізмі передусім у широкому його розумінні. Але йому доводиться присвячувати чимало уваги й оунівській видозміні націоналізму, оскільки ця партія відогравала провідну ролю в описуваних подіях. Щоб відрізнити ці два значення одного слова, Армстронґ пише “націоналізм”, “націоналісти” з великої літери, коли виклад стосується ОУН; тут же він уводить термін “інтеґральний націоналізм”[344].

В історичній частині твору автор показує себе з найкращого боку, коли описує такі події і процеси суто політичного характеру, як німецька окупаційна система на Україні, українські реакції на “власовщину”, розлам в ОУН у 1940 році і викликане ним суперництво між фракціями Мельника й Бандери. Як особливо вдалий розділ треба назвати той, де автор обговорює внутрішні зміни, що їх зазнали “інтеґральні націоналісти” з Західньої України під впливом зустрічі з підрадянською дійсністю.

Інтелектуальна сумлінність і чесність Армстронґа найкраще виявляються в його підході до українського “інтеґрального націоналізму”. Авторові, вихованому в американській політичній традиції, було б дуже легко сумарно засудити рух, що виявляв деякі тоталістські риси. Армстронґ нічого не вибілює, але намагається бути справедливим до суспільного явища, що було витвором світу, дуже відмінного від того, що до нього належить він сам. Він підкреслює факт, що “у Східній Европі міжвоєнного періоду помітне загальне погіршення якости політичних груп” і що “ультранаціоналістичні уряди Польщі й Румунії, а згодом й Угорщини, що відмовлялися задоволити навіть скромні українські національні домагання, викликали цим екстремістську реакцію” (стор. 279). Автор вказує на романтичний та “волюнтаристичний” характер оунівської ідеології, на “безоглядність” руху і на притаманне для нього “притуплення морального почуття”; це останнє особливо яскраво виявилось у фракційних усобицях. “Проте ще все збереглися [в ОУН] сильні рештки ліберальних і демократичних, а також християнських принципів... У практичній діяльності навіть найбільш радикальних груп ніколи не бракувало пошани до освіти та установлених громадських авторитетів і не були відсутні елементи вільного індивідуального рішення та народного вибору” (стор. 23). Незаперечною позитивною прикметою великої частини українських “інтегральних націоналістів” була їхня “гнучкість”, завдяки якій вони зуміли пристосуватися до нових вимог, що виринули в наслідок відкриття доступу до осередніх та східніх українських земель, себто Радянської України в її кордонах з-перед 1939 року. Найбільшою, відкупною чеснотою націоналістів була їхня “енерґія й хоробрість”.

“Якщо колинебудь існувала група, готова боротися проти непереборних, здавалось би, труднощів, то це була ОУН. Кілька тисяч недосвідчених і недостатньо виряджених молодих людей не тільки вирушили на схід, щоб замінити гігантський радянський апарат, але й наважилися кинути одночасно виклик сповидно непереможній німецькій воєнній машині. У світі, де боязкість перед обличчям наступу тиранії стала майже правилом, така хоробрість вирівнює багато вад” (стор. 283).

Іншим прикладом браку упередження з боку автора є його підхід до питання про “коляборацію” з німецьким окупантом. Був час, коли західні обсерватори були схильні засуджувати всіх “коляборантів”, як зрадників-“квіслінґів”. Безсумнівна заслуга книги Армстронґа в тому, що вона переконливо доводить, що багато з тих, які анґажувалися в леґальній громадській та культурній праці і займали адміністративні посади під час німецької окупації, - отже люди, що їх формально можна б визначити як “квіслінґів”, - насправді намагалися служити своєму народові та захищати його інтереси, наскільки на це дозволяли обставини.

Говорячи загально, українські національні сили діяли за часів німецької окупації у двох різних площинах. Однією з них була підпільна організаційна сітка і рух збройного спротиву, що його носієм стала Українська повстанська армія (УПА). Другою була леґальна громадська праця, що її допускала німецька влада. Нацистська окупаційна система ставила таку діяльність у надзвичайно хитку ситуацію. Для неї існували сякі-такі можливості тільки на тих землях, що не підлягали юрисдикції “Райхскомісаріяту України”. Але навіть там назверхній характер цієї роботи мусів бути неполітичний, - хоч у дійсності за нею завжди крилися політичні мотиви. Гідні пошани досягнення, що ними могли висвідчитися такі установи, як Український центральний комітет (УЦК) в Галичині, а на протилежному кінці української національної території Харківське міське управління, служить доказом того, що український національний рух, коли б тільки йому були дані мінімальні можливості, був спроможний стати будівною і порядкуючою силою.

Картина, що її дає Армстронґ, неповна, бо вона не бере під увагу третьої площини, що в ній були чинні українські сили; маємо на увазі український елемент у радянському таборі. Спочатку тільки випадок або збіг обставин вирішував, чи когось погнали на схід або чи пощастило якійсь людині вихопитися з-під евакуації, яка, згідно з пляном радянської влади, повинна була охопити всіх, що займали видатні позиції в адміністративному, господарському та культурному житті країни. Але вже після кількох місяців, коли виявилося справжнє обличчя німецької політики, зникли всякі мотиви для свідомого перебіжництва. Людина не мусіла бути комуністом, щоб прийти до переконання, що за даних обставин перемога комуністичної Росії менше зло для України, ніж перемога гітлерівської Німеччини. Серйозної української праці, яка провадилась у Москві та в Уфі, де знайшли тимчасове пристановище уряд, Академія наук та інші установи Української РСР, не можемо апріорно відкидати як комуністичне замилювання очей. З цього випливає, що об’єм цілої української проблеми і сукупність потенціяльних сил українського національного руху ширші, ніж це видно в обговорюваній книзі[345]. Досліджуючи соціяльну приналежність носіїв самостійницької ідеї на центральних і східніх землях України, Армстронґ знаходить між ними головне інтелектуалістів (науковців, письменників, учителів, журналістів), а також представників т. зв. “технічної інтеліґенції”; але він стверджує виразний брак людей з адміністраційним досвідом. Та чейже адміністратори української національности були включені у велику евакуацію на схід. А в німецькій настанові не було нічого, що могло б заспокоїти побоювання цих людей за їхню особисту безпеку або промовляти до їхніх українських патріотичних почувань, якщо прийняти, - як це ми ладні робити, - що такі почування існували серед частини української радянської бюрократії. Гітлер, ніде правди діти, добре подбав про те, щоб максимально полегшити Сталінові його завдання.

У розділі про підпілля та УПА помічаємо велику прогалину у використаних автором джерельних матеріялах. Він мав доступ до деяких українських леґальних пресових органів, що виходили за німецької окупації. Це була для нього ціла копальня інформацій про німецький режим і про різні громадські та культурні явища того часу. Але цілком природне, що ті часописи, які появлялися в умовах суворої цензури, ніяк не віддзеркалювали діяльности підпілля. Проте існувала одночасно і досить добре розбудована підпільна преса. Сьогодні комплекти цих публікацій зберігаються на Заході в деяких приватних збірках. Армстронґ використав лише кілька порізнених примірників підпільних видань, що, мабуть, випадково заблукали до його рук. Повніше притягнення цих матеріялів напевно зробило б розділ про підпілля та український “ліс” змістовнішим. Наприклад, автор не надає належного значення дуже помітним успіхам, що їх оунівські організатори досягли в Донбасі та в південних приморських містах, себто в найбільш індустріяльній та “космополітичній” частині України, що давніше відогравала в національному русі тільки побічну ролю.

Крім цього, праця Армстронґа не зовсім виконує те, що, здавалось би, пообіцяв її заголовок. Оскільки йдеться про події на території самої України, оповідь уривається вже 1944 роком, себто моментом повороту радянських військ, що сталося приблизно за рік до кінця війни. Останній розділ історичної частини має за свою тему розвиток відносин серед української громадськости в Німеччині, а не на самій Україні. Очевидно, ніхто не має права накидати авторові хронологічних меж його досліду. Але Армстронґова настанова може викликати в читача враження, ніби український рух опору негайно заламався з моментом закінчення німецької окупації. У дійсності було зовсім інакше. Вірулентність українського “лісу”, що вістря його боротьби відтоді звернулося виключно проти радянської влади, ще збільшилася в останній фазі війни, і бойові дії продовжувалися приблизно до 1950 року[346].

Наскільки рецензент може судити, в праці Армстронґа зустрічаються тільки дрібні фактичні помилки (неправильна передача деяких прізвищ, помилки у перекладі певних українських фраз тощо). Зате трапляються де-не-де неправильні історичні інтерпретації, головне у вступному розділі (“Виникнення націоналізму’’). З цього годі дивуватися, бо модерна українська історія ще у великій мірі не розоране поле, і автор позбавлений тут надійних дороговказів, якщо йдеться про трактування загального тла подій. Наприклад, обговорюючи польсько-українські відносини і польську меншинну політику з-перед 1939 року, Армстронґ переважно спирається на працю Реймонда Л. Бюелла “Польща - ключ Европи” (Raymond L. Buell, Poland Key to Europe, 3d ed., New-York, 1939). Але це тільки журналістичний звіт, і хоч він написаний талановито та об’єктивно, проте годі вважати його за вичерпний і задовільний з наукового погляду дослід.

Описуючи початки ОУН, Армстронґ каже м. ін. наступне: “Українські терористичні підпільні групи, що їх чинність розгорнулася наприкінці двадцятих та на початку тридцятих років, які вправлялися в замахах на польських державних достойників та радянських дипломатів, взорувалися на таких рухах, як російська “Народная воля” (стор. 22). На це можна зауважити, що хоч між старим російським революційним народництвом і недавнім українським революційним націоналізмом існують деякі незаперечні структурні і психологічні паралелі, проте наявність цих паралель пояснюється внутрішніми закономірностями, притаманними для всякого підпільного змовницького руху. Соціолог міг би тут, мабуть, легко назвати багато подібних явищ також з інших теренів (Італія, Ірляндія, балканські країни). Але не відповідає правді, що “інтегральний націоналізм”, який був активним у Західній Україні за міжвоєнної доби, свідомо наслідував приклад російських революційних організацій 1870-их років. Не зважаючи на те, що російське народництво черпало свої соки теж з українських провінцій імперії, воно не мало в тогочасній Галичині ніякого прямого відгуку. Український рух у Галичині діяв аж до 1914 року в рамах австрійської конституції. Він був наскрізь, аж до боязливости, леґалістичний, і очолювали його люди поміркованих поглядів, що відчували огиду до революційного насильства. “Інтегральний націоналізм”, що виник у 20-их роках, був зовсім новим явищем в українському житті, народженим з великих потрясень першої світової війни і програних визвольних змагань. Це був наслідок великих нездійснених надій і поразки, що з нею нація не хотіла погодитися. Врешті (це підкреслює теж Армстронґ), це була реакція на принизливий і гнобительський польський режим, що ставився до українців на їхній рідній землі як до громади другої категорії. Зразки, що на них орієнтувалася ОУН, були насправді не російські, а польські. Бажання вчитися з прикладу успішного суперника - природна річ. Юзеф Пілсудський, головний будівничий польської самостійности, почав свою політичну кар’єру як терорист. В середині Польської соціялістичної партії (ППС) він очолював окрему групу з терористичним завданням, т. зв. “Бойову організацію”. Після того, як він у 1926 році став квазідиктатором Польщі, країна була залита літературою, що прославляла його ранні подвиги. Ці писання жадібно читали в середовищі українських націоналістів. Це напевно полишило свою печать на обличчі українського націоналістичного руху, що саме тоді формувався. Рецензент знає з вірогідного джерела, що спогади Пілсудського про “експропріяцію” під Безданами в 1908 році (блискуче виконаний напад на поїзд, що перевозив гроші російського державного скарбу) належали до обов’язкової вишкільної лектури оунівського молодняку.

В останній частині своєї праці, де автор виступає радше як “політолог” (political scientist), ніж історик, заголовки розділів (“Націоналізм і церква”, “Канали націоналістичної діяльности”, “Націоналізм і східньоукраїнська суспільна структура”, “Соціяльні різновиди націоналізму”) вказують на напрям проробленої дослідної праці. Ці сторінки обіймають силу цінних інформацій і містять багато блискучих спостережень.

Згідно з авторовою дефініцією, “західні українці” - це ті, що перед 1939 роком жили поза Радянським Союзом, а “східні” - це ті, що жили в його кордонах. Армстронґ приймає як доведену річ, що оскільки йдеться про першу категорію українців, їхній світогляд був засадниче “націоналістичний” у тому значенні, що на Західній Україні народрішуче волів самостійну національну державу над усяку іншу альтернативну політичну розв’язку. Але, на думку автора, центральні і східні українські землі показують щодо цього зовсім інакшу картину.

Щоправда, Армстронґ визнає існування в роки другої світової війни автентичного національно-визвольного руху також на давніх підрадянських теренах України. Цей рух проявлявся переважно у двох формах, що з них одна завдячувала своє постання ініціятиві з Західньої України, тоді як друга виростала безпосередньо з місцевого, східньоукраїнського ґрунту. Не можна заперечити, що “похідні групи” ОУН, що прибули з Заходу, спочатку допустилися цілого ряду серйозних промахів, які були наслідком недостатнього ознайомлення з радянською дійсністю. Але незабаром вони зуміли здобути на місцях чималу підтримку. Ця підтримка постійно зростала в міру того, як оунівські організатори навчилися пристосовувати свою програму й тактику до вимог нового оточення. В клітини ОУН влилося багато молодих людей з центральних і східніх земель. Але національно-визвольні сили підіймали голову скрізь на центральних і східніх землях України, незалежно від спонук з Заходу. Ці місцеві патріотичні середовища не були так цупко організовані, як оунівська підпільна сітка. Керівництво руху спочивало в кожному місті та області в руках малих, організаційно не оформлених гуртків, що складалися з людей, які в роки радянського панування зберегли між собою особисті контакти і навчилися один одному довіряти. Від них годі було сподіватися чіткого партійно-політичного профіля; але назагал вони проголошували свою відданість традиціям демократичної Української Народної Республіки 1917-1920 років. Ті елементи, які не включилися до ОУН, здебільша воліли працювати леґально в рамах тих установ, що їх толерували німці: Автокефальна православна церква, місцева преса, допомогові комітети тощо. “Український націоналізм був єдиним динамічним антикомуністичним рухом, що спромігся розгорнути широку пропаґанду на Східній Україні під німецькою окупацією. Він мав когорту відданих послідовників, які виступали як його організатори: він умів пробуджувати ентузіязм і дух жертвенности”. Однак, - продовжує автор, - національно-визвольний рух не сягав глибоко в маси, він не репрезентував усього народу. “Основні маси залишилися незаанґажовані” (стор. 287-288).

Армстронг пробує накреслити своєрідну “ієрархію вартостей”, яка виражала б черговість, що її дотримувалося населення центральних і східніх земель України у своїх політичних прагненнях. Він приходить до наступних вислідів: 1) “збереження фізичного існування”; 2) “господарський добробут”; 3) “стабільна та упорядкована влада, що в якійсь мірі забезпечувала б й індивідуальну свободу”; 4) “громадянська рівноправність і якась форма народної співучасти в управлінні”; 5) “Національне самоздійснення в ділянках культури і, може, теж політичної влади” (стор. 282). Автор не заперечує наявности змагання до “національного самоздійснення”, але він переконаний у тому, що коли йдеться про маси, ці прагнення мали тільки низький пріоритет.

Коментуючи твердження Армстронґа, ми мусимо відрізняти в них фактичну основу від надбудови інтерпретації. Автор назагал об’єктивно схоплює факти як такі. Зате логіка розумування, що веде його від фактів до висновків, не завжди беззакидна. Методологічні принципи, скриті в Армстронґовій арґументації, можна атакувати у двох точках: вони не застосовують порівняльних мірил і не звертають належної уваги на динамічний аспект явищ.

Відповідає правді, що в 1941 і кількох наступних роках, що творять предмет дослідів Армстронґа, народні маси старої підрадянської України були політично в аморфному стані. Але коли автор говорить про “незаанґажовану поставу” населення, цей вираз може вводити читачів в оману. Бо це суґерує уяві читача таку ситуацію, коли громадянин користується відносною свободою рішення, але продовжує вагатися, бо ще не встиг виробити собі своєї думки, - наприклад, як “незаанґажований” виборець у демократичній країні. Ледве чи треба довго доводити, що така ситуація аж ніяк не відповідала реальному станові речей на Україні. Після років страждань серед жахливих умов народ довго був немов приголомшений. Україна передусім потребувала бодай короткої передишки, щоб зібрати свої сили. Замість цього, по теплих слідах російського комуністичного терору прийшов німецький нацистський терор.

Автор мовчки приймає, що черговість пріоритетів, яка віддзеркалює стан крайнього напруження, залишалась би дійсною і в нормальніших умовах. Але це заложення цілком не обґрунтоване. Ми маємо право запитати: якщо в інших країнах громадськість не вважає “збереження фізичного існування” за найвищу політичну цінність, то чи не є це просто вислід тієї щасливої обставини, що в цих країнах мінімум особистої безпеки приймають як самозрозумілу річ? У системі, що в ній кожен вияв громадської ініціятиви дослівно несе з собою смертельну загрозу, маса звичайно залишається політично “незаанґажованою”. Але тіло, що виглядає закляклим у замороженому стані, при отеплінні може прийняти зовсім інакшу подобу. Питання, що його дослідники політичних наук повинні поставити собі у зв’язку з українським національним рухом, звучить так: приймаючи, що українському народові була б дана мінімальна свобода для вияву його політичних хотінь, котру альтернативу він вибрав би -самостійну національну державу чи якусь форму “всеросійської” політичної будівлі?

Роки другої світової війни дали тут добру показову лекцію. З погляду українських національних прагнень тодішні обставини були максимально тяжкі й несприятливі. Вистачає подумати про радянський і нацистський терор, про страшні матеріяльні злидні (міста України дослівно вигибали від голоду та холоду), а також про міжнародну обстанову. Щоправда, іншим народам теж довелося випити гірку під німецькою окупацією. Але моральне самопочуття поляків, сербів, греків, норвежців знаходило, навіть у найчорніші години, підтримку в їхній упевненості, що вони члени великої коаліції, об’єднаної в боротьбі проти спільного ворога, і що тимчасові невдачі не змінять кінцевого результату. Рухи спротиву в усіх окупованих країнах користувалися, очевидно, щедрою допомогою альянтів. Становище українців було виняткове, бо вони не мали абсолютно ніякої зовнішньої підтримки, перебували в політичній ізоляції і були примушені провадити від 1941 року боротьбу одночасно на два фронти, проти двох найбільших потуг Европи і двох найбільш безоглядних і найжорстокіших систем, що їх колинебудь знав світ. Не зважаючи на ці труднощі, українська воля до національної незалежности проявилася з силою, що витримує порівняння з визвольною боротьбою інших поневолених народів. Щоправда, можна б арґументувати, як це робить Армстронґ, що тільки меншість населення була активно заанґажована в національно-визвольних змаганнях. Але ж усі політичні рухи, не виключаючи національно-визвольних, завжди очолюються авангардом активних меншостей. Стосовно України можна ствердити наявність, з одного боку, активної та жертвенної меншости, якій, з другого боку, протистояла маса, яка хоч і залишилася незаанґажованою, проте була сприйнятливою на ініціятиву меншости. Це ясно свідчить про загальний напрям розвитку. Крім цього, треба тут враховувати ще два інші фактори. Поперше, навіть комуністичний режим був примушений робити серйозні концесії українським національним прагненням, наприклад говорити у своїй пропаґанді про Радянську Україну, як про незалежну державу, що буцімто тільки зфедерована з Росією, і відкликатися до українських патріотичних символів. Подруге, в Україні не існувало ніякого політичного руху, що був би одночасно протикомуністичним і проросійським. Все це неухильно приводить нас до висновку, що єдиною реальною альтернативою до наявної радянської системи була на Україні самостійна національна держава. Цей висновок збігається з загальною історичною тенденцією нашої доби до емансипації поневолених і колоніяльних народів.

Зупинімся ще на проблемі взаємин між центрально-східньою і західньою частинами України. Відповідає правді, що національно-визвольний рух робив в останній, у порівнянні з першою, враження більшої політичної скристалізованости. Але пам’ятаймо про причини. Протягом десятиліть національна свідомість росла з стихійною силою і на центральних та східніх землях, але обставини не давали їй там змоги як слід себе оформити організаційно. Чейже українці в Австрії, і навіть пізніше під Польщею, користувалися свободою слова, друку та об’єднань, яка ніколи не існувала на тих теренах, що перебували під царським, а згодом під комуністичним пануванням. Проте репрезентативні особистості та провідні ідеї новітньої України переважно походили власне з осередньо-східніх земель. Навіть “інтеґральний націоналізм”, що його багато дослідників схильні розглядати як суто західньоукраїнську течію, мав за свого духовного ментора та головного ідеолога одного східньоукраїнського публіциста{50}. Одним з ляйтмотивів новітньої української історії є постійна взаємодія по східньо-західній осі. Всяка оцінка потенціяльних можливостей української справи, що не враховує цієї закономірности, зраджує цим свою неознайомленість з внутрішньою динамікою українського історичного процесу.

Гідне уваги, що Армстронґ, говорячи про окремі західньоукраїнські території, ставить національну свідомість Волині та Закарпаття на приблизно одному щаблі з Галичиною. Не можна відмовити йому рації. Чейже, наприклад, Волинь служила як оперативна база для партизанських дій Української повстанської армії. Але цей порівняно високий рівень національної свідомости у згаданих двох областях був наслідком зовсім недавної еволюції. Перед 1914 роком Волинь (тоді в Російській імперії) і Закарпаття (тоді у складі Угорщини) належали до найбільше відсталих у своєму національному розвитку частин України. Факт, що ці дві території могли пережити таке глибоке національно-політичне відродження протягом лише одного покоління, повинен спонукати до задуми тих обсерваторів, що схильні недооцінювати динамічний аспект української справи.

Армстронґ устиг зібрати в ході свого дослідження багато оригінальних матеріялів: видані і невидані документи, річники тогочасної преси, тяжко доступні еміґрантські брошури; крім цього, шляхом інтерв’ю в Европі і Сполучених Штатах він зібрав свідчення багатьох учасників і самовидців подій. Автор пересіяв цей різноманітний матеріял з критичною проникливістю і упорядкував його згідно з одним послідовним пляном. Оскільки ця студія являє собою піонерську експедицію в науково ще не досліджений терен, нічого дивного, що знаходимо в ній деякі хиби, які проте не позбавляють книгу її загальної вартости. Належить особливо відзначити прикмети інтелектуальної чесности та об’єктивности, що з ними автор підійшов до своєї тема Армстронґ уміє поєднати критичну здистансованість з людською теплотою. Його опінії звичайно зрівноважені; якщо він інколи робить промахи, то це проходить скоріше з надміру, ніж з недостачі обережности, - а з цих двох крайностей перша є менш небезпечною. Книга Армстронґа залишиться в американській науковій літературі про Східню Европу як вклад тривалої вартости.