I

Аруґментація Вашого останнього листа в основному побудована на аналогії між французькою та большевицькою революціями. Ніхто, мовляв, не може похваляти страхіть якобінської диктатури; проте саме з цього народився лібералізм 19 ст. Подібно за большевизмом послідує “розквіт цілком нової форми демократії, яка з неминучістю розквітне після огидної “диктатури пролетаріяту”. Іншими словами, в обох згаданих випадках революція, не зважаючи на свої неприємні безпосередні аспекти, виявляється як необхідна ланка в ланцюзі поступу, як “акушерка історії” (це, здається, слова Маркса), як та сила, що промощує шлях до нової, вищої форми цивілізації. Очевидно такій засадничо прогресивній силі треба багато прощати...

Не можу погодитися з Вашою інтерпретацією Французької революції, якобінства та з Вашою головною тезою про зв’язок між якобінцями та пізнішим лібералізмом 19 ст.

Лібералізм не був продовженням якобінства, але радше його радикальною антитезою. Европейський, зокрема французький, лібералізм виріс у різкій, свідомій, послідовній боротьбі з якобінськими традиціями. Загально відомо, що практична політика французьких лібералів першої половини 19 ст. (епохи Реставрації та Липневої монархії) була в великій мірі обумовлена бажанням не випустити примару Робесп’єра на світло денне. Не буде перебільшенням сказати, що для лібералів якобінізм був не менше ненависний, ніж абсолютизм і аристократизм старого режиму.

Можете на це відповісти, що без уваги на те, якою була “свідомість” лібералів, їхнє “буття” було б не до подумання без революції й якобінців.

Воно дійсно так, але й не зовсім так. Очевидно, що таке велетенське явище, як революція, включно з її якобінської фазою, впливало на й обумовлювало собою ввесь дальший історичний розвиток, -отже й лібералізм 19 ст. Але з рівним правом можна б, напр., твердити, що без Гітлера не було б Аденауера й Шумахера. Чейже йдеться не про зовнішню причинову пов’язаність, - таку нитку можна не раз відшукати без труду поміж найбільш протиставними явищами, -але про внутрішню спорідненість двох історичних феноменів. Чи Вам удасться установити таку спорідненість між якобінством і лібералізмом, я дуже сумніваюся. Дозволю собі тут покликатися на авторитет Драгоманова, що його можна сміливо вважати за речника дозрілої, послідовно розгорненої ліберальної ідеології. “Якщо підо словом революція розуміти головно певний вияв енергії для повалення даного ладу й для установлення іншого, тоді якобінізм буде, очевидно, суто революційним. Але якщо даватимемо ім’я революційного руху тільки рухові прогресивному, що заводить дійсно новий по формі й ідеям лад, то з усіх політичних течій своєї доби якобінство визнаємо за найменше революційне, оскільки воно заводило порядок по суті своїй найменше відмінний від системи бюрократичної централізації й диктатури, що існувала у старому королівстві. З цього погляду не тільки республіканський федералізм [Драгоманов має тут, звісно, на думці жирондистів], але й конституційно-монархічний лібералізм був явищем далеко більше революційним, ніж якобінство”.

Аналогія між якобінством і большевизмом дійсно існує, але не там, де Ви її шукаєте, не в цій ролі запліднювача лібералізму (минулого чи майбутнього), яку Ви зовсім безпідставно приписуєте цим двом рухам. В повищій цитаті Драгоманов говорить про зв’язок між якобінською диктатурою та абсолютизмом Рішеліє та Людовика XIV. Ця думка не належить самому Драгоманову. Він зачерпнув її з писань французьких ліберальних мислителів першої половини 19 ст., зокрема з клясичної книги Токвіля “Старий режим і революція”. У цій книзі Токвіль блискуче провів думну, що довговікове життя під курателею деспотичної монархії вбило, або принайменше сильно ослабило, у французькому народі здібність до самоуправи. Одним з прикладів цього може служити яскравий утопізм і “ідеологізм” французької культурної еліти другої половини 18 ст., - результат повної недостачі практичного політичного досвіду, - що виразно контрастує з реалізмом та емпіризмом аналогічних кляс англійського суспільства того часу. Коли революційна Франція зустрілася з труднощами й ускладненнями, неминучими в усякого нового режиму, не стало політичної культури (яка, як відомо, зовсім не тотожна з інтелектуальною просвіченістю) та громадянської дисципліни, і Франція покотилася по лінії найменшого спротиву: рецидиви традиційних деспотичних метод, очевидно під новою ідеологічною наліпкою.

Оригінальне досягнення Драгоманова полягало на перенесенні цієї концепції на російські відносини. Він з великим непокоєм спостерігав “якобінські тенденції”, вже виразно помітні в російському революційному русі його часу. Він добачував у цьому “неминучий вплив, що його на революційне середовище мають традиції тієї держави, в якому воно сформувалося”. Ось джерело його побоювань: “Ще ніде централізована влада, з армією й бюрократією, що без неї вона немислима, не підняла сама на себе руку. Всі переміни, що їх у цьому відношенні показує історія, включно з історією революцій, зводяться до того, що збережена або новостворена машина централізованої влади переходить з одних рук до одних, напр., з рук короля в руки якогось комітету, потім в руки диктатора тощо. [Підкреслення мої]. А в Росії централізація, хоч би й революційна, тим небезпечніша для справи свободи, що в цій країні, з її нерозвинутою масою, можна побоюватися скорше всього наскрізь реакційної диктатури, навіть після тимчасового успіху прогресивної революції”. (Всі повищі цитати із статті Драгоманова, “Народная Воля о централизации революционной борьбы в России”.) Аналогія між якобінізмом та большевизмом полягає в тому, що в обох випадках революція перемогла в країні, що в ній населення, дякуючи довговіковому житті під курателею абсолютної монархії, затратило було здібність до самоуправи, до дисциплінованої свободи. Робесп’єр та Бонапарт стояли в такому ж відношенні до Рішеліє й Людовика XIV, як Ленін і Сталін до Грозного, Петра I й Аракчеєва. Звідси в обох випадках рецидиви традиційних абсолютистських форм правління.

Апологети якобінства звичайно виправдують його тим, що його “круті” методи, його “крайності” були необхідні для захисту здобутків революції від зовнішньої інтервенції та внутрішньої контрреволюції. Я радше схиляюся до погляду, поширеного в серіозній історичній літературі, що закордонні та домашні небезпеки використовувалися якобінцями як претекст для ліквідації громадянських свобід і установлення безконтрольної диктатури. (Хто хоче вдарити собаку, кия завжди знайде.) Що ж до “гидри контрреволюції”, то вона дуже часто була спровокована агресивністю та гіркою самоволею самих якобінців. Не маю змоги входити в деталі історичної аналізи, але ясно, що коли б не насильницька політика Конвенту, то селянам (не феодалам!) Вандеї не було б чого повставати “за Мадонну й короля”.

Зате в одному відношенні мушу якобінців перед Вами взяти в оборону. Ви вважаєте їхній режим за “неестетичний” і думаєте, що хіба тільки з “естетичних” мотивів можна не визнати заслуг такого Робесп’єра, який робив роботу хоч історично необхідну, але зате сполучену з “порохом і несподіваними завалами”. Це непорозуміння. Проти божевілля 1793 р. промовляють, - сьогодні, в історичній перспективі, не менше як для сучасників-самовидців, - раціональні та морально-етичні арґумента; зате всі естетичні мотиви за Робесп’єра, за якобінців. Це не іронія, але суща психологічна істина. Революція, зокрема у своїй найбільш драматичній, якобінській фазі, була величавим видовищем, що захоплювало своїми естетичними якостями. Ясно, що Робесп’єр куди цікавіший герой для кіносценарія, ніж напр. згаданий Вами прозаїчний Ґладстон. (З цієї ж причини большевизм здобув собі таку популярність серед різних літературних снобів Заходу.)

Повертаюся до лібералів 19 ст. Нема підстав їх уважати спадкоємцями якобінства, бо чейже в них був свій власний автентичний родовід. Один із традиційних елементів, - традицію “середньовічного лібералізму”, що існувала в деяких європейських країнах, - Ви називаєте самі. Як другий, не менше важний елемент, треба б згадати про вплив протестантизму, цього найбільшого борця за індивідуалістичну духовість. Органічний ріст лібералізму можна спостерігати, ще задовго до Французької революції, в Англії, Шотляндії, Голяндії, Швайцарії, Швеції. Клясичними документами ліберальної думки 18 ст. є американська Деклярація Незалежности та конституція У світлі цих фактів дивною мусить здаватися думка, що без якобінської гільйотини не було б лібералізму 19 ст.

У самій Французькій революції мусимо ясно відрізняти між її ліберальною та анти-ліберальною, якобінською фазою. Не вільно забувати, що тривалі здобутки революції, які дійсно запліднили європейську цивілізацію 19 ст., - “Деклярація прав людини і громадянина”, ліквідація феодальних пережитків і королівського абсолютизму, спроба заведення конституційної форми правління у Франції, -всі припадають на перед-якобінську фазу революції, на ту, що її героями були не Робесп’єр і Сен-Жюст, але Мірабо і Ляфаєт. Якобінці ж ліквідували здобутки революції, принайменше якщо йдеться про ділянку конституційних вольностей. Великою трагедією Франції було те, що вона не зуміла втриматися на тій висоті, що до неї вона піднялася в 1789-91 рр. - і за це Франція розплачується по сьогоднішній день.

Ще слово про Руссо. Для мене загадка, яким чином Ви його прирахували до духових батьків лібералізму. Це непорозуміння, що базується хіба на незнанні справи. Між творцями ліберальної доктрини можна назвати Льокка, Монтескіє, Адама Сміта, Канта (в його політичних писаннях); лісту цю можна б ще значно видовжити, - але ні в якому разі нема в ній місця для Руссо. Руссо, - з його характеристичною теорією про всемогутність “колективної волі” (вольонте женераль), що її він відрізняв і протиставляв емпіричній волі більшости, - можна з більшим правом уважати за ідеологічного предтечу модерних тоталітарних рухів, що їм чейже всім спільна проповідь абсолютизму збірноти над одиницею. Для лібералізму притаманна тенденція якраз протилежна до тієї, що її заступав Руссо, тенденція до обмеження колективної волі, по-перше, через забезпечення індивідуальних вольностей, недоторкальних для колективу, по-друге, через децентралізацію політичної влади, чи то шляхом поділу функціонального (взаємна незалежність законодатної, виконавчої та суддейської галузі управління), чи то поділу територіяльного (федералізм). Зв’язок між Руссо і Робесп’єром, що на нього вказуєте, очевидно зовсім реальний, - але вони оба стоять рішуче потойбіч усякого лібералізму.