КОНСЕРВАТИЗМ НА ПІДРОСІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ ВІД ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 19 ВІКУ ДО 1917 РОКУ

Модерний український національний рух, розпочатий у 1840-их роках Шевченком і кирило-методіївцями, ішов у річищі народництва й соціяльного радикалізму, які визначали основне політичне обличчя українства другої половини 19 й початку 20 віку в межах Російської імперії. Але й консерватизм виступав на поверхню то як опозиція до сучасної української “гайдамаччини” (П. Куліш), то як нахил до поміркованости з боку впливових в українських культурних установах і громадсько-політичних організаціях представників українських землевласницьких і капіталістичних кіл. Звідси розходження між Старою Громадою, очолюваною В. Антоновичем, і її радикальнішим членом М. Драгомановим. Звідси посередництво більш консервативних кіл з підросійської України (В. Антонович, О. Кониський) між польськими консервативно-аристократичними правителями Галичини й провідниками галицьких “народовців”, що довело до т. зв. “Нової ери”.

Представників української виразно консервативної думки та її епігонів зустрічаємо і в другій половині 19 віку (Г. Ґалаґан, В. Тарновський, Г. Милорадович та ін.) і в кінці 19 та початку 20 віку (Ф. Уманець, В. Горленко, брати Андрій і Микола Стороженки, П. Дорошенко й інші); з цих кіл вийшов і майбутній гетьман П. Скоропадський.

Причиною переваги народницьких і радикальних течій над консервативними до першої світової війни було й те, що царська Росія була цілком несприятливим ґрунтом для розвитку консерватизму європейського, ліберального типу, і ритм її політичного життя хитався між крайностями революції й реакції. Це також некорисно відбилося на українському консерватизмі. Під тиском реакційної політики російського уряду, з одного боку, й під натиском українського соціяльного радикалізму, з другого - українські консервативні діячі знаходили своє політичне оформлення на базі російського реакційного консерватизму й ставали імперськими російськими діячами, зрештою, часто не втрачаючи почуття свого етнічного походження та українського територіяльного патріотизму (наприк-лад, генерал М. Драгомиров). Такий русифікований консерватизм, що не шукав підпори в рідному громадянстві та власних національних традиціях, легко вироджувався в політичну й соціяльну реакцію (наприклад, газета “Киевлянин” або “чорносотенні” організації, що діяли на Україні після 1905 року, як “Союз русского народа” й ін.).