ЧОТИРИКОМПОНЕНТНА СТРУКТУРА

Розвиток новітньої української суспільно-політичної думки не можна правильно зрозуміти, якщо розглядати його як просту лінійну послідовність. Цієї помилки часто припускалися українські автори, які, чітко пов’язуючи себе з певним напрямом або школою, подавали її як провідну, заперечуючи обгрунтованість і законність інших напрямів в інтелектуальній історії нації.

Така упередженість передусім виявляється в тому, як різні автори підходять до історії української революції 1917-1921 років. Для однієї групи авторів єдиним правдивим виявом волі українського народу була Українська Народна Республіка, тобто влада, що її представляли по черзі Михайло Грушевський, Володимир Винниченко та Симон Петлюра. За іншою інтерпретацією “справжня” українська держава існувала лише під час Гетьманату 1918 р., очоленого Павлом Скоропадським. Існує ще й третя школа, для якої єдиним законним виразником інтересів українських трудящих мас, робітників і селян, був уряд радянської України. Кожна з трьох шкіл намагається монополізувати історію української революції (принаймні в позитивному та конструктивному плані), водночас галасливо ганячи суперників. Неадекватність таких однобоких підходів очевидна: історія української революції - це сумарна дія сил, що діяли серед українського народу в ті роки. Це зауваження треба розглядати також у широкому контексті історії новітньої української суспільно-політичної думки.

Основне евристичне припущення цієї праці таке. Розвиток новітньої української суспільної думки треба розуміти не як єдиний потік, а радше як процес, що охоплює кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов’язаних і взаємозалежних, напрямів. Сумлінний дослідник зобов’язаний, не зважаючи на свої симпатії, не віддавати перевагу якомусь одному напрямові, а намагатись осмислити всі, беручи до уваги позитивний внесок і хиби кожного.

Запропонований підхід можна проілюструвати прикладами з історії інших країн. Від XVII ст. у політичній думці Англії панували такі протилежні течії, як кавалери та круглоголові, торі та віги, консерватори та ліберали й, нарешті, консерватори та лейбористи. У німецькій історії XVIII-XIX ст. виявляємо протистояння католицької Австрії і протестантської Пруссії, кожна з яких заявляла, що представляє “справжню” Німеччину. У Франції XIX ст. паралельними напрямами були легітимізм, орлеанство, бонапартизм, республіканство та соціалізм, жоден з яких не можна вважати за більш французький, ніж інші.

У новітній українській суспільно-політичній думці можемо виділити чотири головні напрями: демократично-народницький, консервативний, комуністичний та інтегрально-націоналістичний. Перші два неподільно панували до першої світової війни, а два останні виникли після революції. Ці чотири напрями можна класифікувати двома способами: з одного боку, народництво й комунізм як “ліві”, а консерватизм та інтегральний націоналізм - як “праві”; з другого боку, народництво й консерватизм пов’язує те, що обидві ці течії плюралістичні, тоді як комунізм та інтегральний націоналізм поділяють тоталітарний світогляд. Це показано нижче на схемі.

Запропонований чотирикомпонентний поділ може правити за “орієнтувальну карту” для того, хто не хоче заблукати у лабіринті політичних рухів і шкіл суспільної думки на Україні. Цей поділ, однак, умовний, бо кожний із чотирьох основних напрямів обіймає -або у хронологічній послідовності, або одночасно - кілька партій, фракцій і груп, а також різноманітні відтінки поглядів. Українське політичне життя часто було обтяжене схильністю до надмірної фракційності, проте це більше стосується середньо-східної України, ніж Західної, бо царський уряд, принаймні до 1905 р., не давав українському народові можливості для вільного громадянського самовираження, яка існувала за конституційної влади в Австрії. Внаслідок цього політичний рух на підросійській Україні був загнаний у підпілля і складався лише з маленьких неформальних гуртків та окремих політичних групок, між якими часто не було контактів. Тим більше це стосується радянських часів, коли, навіть у порівняно ліберальні 1920-ті роки., політичні ідеї, що не збігалися з загальноприйнятими, можна було висловити тільки натяками й езоповою мовою - у поезії, прозі, літературній критиці, наукових працях.

Уже те, що український народ жив у різних державах (Російській та Австро-Угорській імперіях - до першої світової війни і в СРСР, Польщі, Румунії та Чехо-Словаччині - у міжвоєнний період), послужило причиною формування політичних організацій на регіональних засадах, залежно від специфічних умов кожної держави. Однак - і на цьому треба наголосити - всі чотири напрями політичної думки були всеукраїнськими за характером, охоплювали, з різним ступенем інтенсивності, всі території. Наприклад, визначні представники народництва Драгоманов і Грушевський, які походили з середньо-східної України, мали вирішальний вплив на розвиток Галичини. Існує помилкова думка, буцімто інтегральний націоналізм був властивий тільки західноукраїнським землям. Очевидно, що ця концепція, яка викристалізувалася у 1920-1930-ті роки, не могла проникнути на радянську Україну відкрито. Однак головний ідеолог інтегрального націоналізму Дмитро Донцов був емігрантом зі Східної України, і серед провідних діячів цього руху також бачимо кількох вихідців зі сходу.

Завершуючи методологічні зауваги, зізнаюся, що я не дотримуюся марксистської теорії, яка розглядає політичні ідеології як безпосереднє відображення економічних інтересів класів. Неважко, наприклад, приписати консерватизм дворянам-власникам, а комунізм - промисловому робітничому класові, але така інтерпретація була б надто спрощеною. У радянській ідеологічній літературі часто натрапляємо на термін “буржуазний націоналізм”, та це радше форма образливої лайки, а не повновартісна категорія. Український інтегральний націоналізм, хоч би як ми його розглядали, не є ідеологічною надбудовою (здебільшого неіснуючої) національної буржуазії. Ясна річ, соціальні та політичні ідеї не виникають з нічого, а розвиваються у конкретному соціальному середовищі. Однак відносини між напрямами думки, з одного боку, і соціальними класами та економічними групами, з другого, надзвичайно складні; хоча до певної міри й зумовлені соціальним оточенням, ідеології мають також свою, незалежну динаміку. Ключову роль у формуванні й розвитку політичних ідей на Україні, як і в інших модерних східноєвропейських націях, відігравала інтелігенція -особлива соціальна верства, контури якої не збігаються з межами економічних класів. Тому часто до протилежних шкіл політичної філософії належали представники інтелігенції, соціальне походження й умови життя яких часто були цілком подібними.

Перейдемо тепер до окремого обговорення всіх чотирьох згаданих напрямів. Обсяг дослідження дає змогу охарактеризувати їх тільки дуже стисло.