СПАДЩИНА ТОТАЛІТАРНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Українські еміґранти часто нарікають на те, що світ нас “не визнає”, що наші спроби популяризувати українську справу зустрічають порівняно дуже слабий відгомін. Ми схильні пояснювати це незрозумілим засліпленням західнього світу абож впливами різних ворожих до України сил. Не можна заперечити, що в західніх країнах існують чинники, які зацікавлені в тому, щоб дискредитувати українські визвольні змагання. Проте дуже корисно бути свідомим того, як ми самі виглядаємо в очах сторонніх обсерваторів, а цього питання ми звичайно собі не ставимо. Так, наприклад, у рецензії на англійський переклад книги Вячеслава Чорновола, що появилася у престижному лондонському часописі “Times Literary Supplement” читаємо: “Український націоналізм у минулому пов’язувався з усім, що в країні було найбільш реакційного, фашистського, пронацистського, протиросійського, протипольського й антисемітського”[360]. Хтось міг би подумати, що ці слова вийшли з-під пера людини, що має якісь особисті упередження до українців. Алеж бо далі в рецензії говориться з великою прихильністю про Чорноволові матеріяли та про сучасний інтелектуальний фермент на Україні. Згадуючи про “український націоналізм”, рецензент, звичайно, не мав на думці одноіменної партії; він ужив цього поняття в англійському значенні слова, себто як синонім національно-визвольного руху. Дана характеристика “українського націоналізму” історично невірна, якщо прийняти до уваги демократичне обличчя дореволюційного українства та нашої державности 1917-21 років. Але, з другого боку, годі заперечити, що приблизно від 1930-их років, в позарадянському українському світі верховодять сили, які на чужоземних обсерваторів мусять справляти саме таке враження, що знайшло вираз у наведеній цитаті. Це ті сили - більш ніж будь-яка ворожа пропаґанда наших національних противників - витворюють про нас відповідну опінію в світі.

Люди українського роду назагал користуються в країнах поселення доброю славою як працьовитий і чесний елемент. Не можна теж сказати, щоб українській громадськості в розсіянні бракувало творчих культурних кадрів, не говорячи про десятки тисяч професійної й технічної інтеліґенції. Але корінь лиха в тому, що над організованим, зокрема політичним життям української еміґрації досі тяжить, мов прокляття, неподолана спадщина тоталітарного націоналізму міжвоєнної й воєнної доби. Як відомо, відлами націоналістичного руху ще й досі опановують командні висоти українського еміґраційного світу. У спілці з ними перебувають філістерські та шкурницькі елементи, що на терені США звили собі кубло при асекураційно-допомогових товариствах та що разом з тоталітарно-націоналістичними політичними групами творять так званий українсько-американський “естаблішмент”. Всі ці “патріоти” панічно бояться кожного подуву вільної думки та всіма приступними їм засобами намагаються задушити прояви критики й дискусії, що де-не-де прориваються крізь товсту кору бездушного конформізму. Творчі, інтелектуально повноцінні одиниці відтиснуті на периферії українського збірного життя або й по змозі вигнані за його межі; зате центр сцени густо обсаджений людьми, які нагадують колекцію персонажів зі сторінок “Мертвих душ” Гоголя. Ось причина духової ізоляції української діяспори, що її офіційні представники не хочуть шукати спільної мови з визвольними процесами на батьківщині, ані не мають внутрішнього відношення до світу західньої демократії, що до таких “борців за українську правду” може відчувати тільки добре заслужену погорду.

На цьому місці треба зробити деякі істотні уточнення. Треба відрізняти націоналістичний рух, як він у минулому існував на рідних землях, від його сучасних еміґраційних епігонів. На Західній Україні в 1930-их і першій половині 1940-их років націоналізм опанував був майже ціле тодішнє молоде покоління. Як усякий масовий рух, він потягнув за собою різноманітний людський матеріял. Люди, що ставали його учасниками чи прихильниками, часто не входили в його ідеологічну й устроєву суть, але приєднувалися до нього тому, що бачили в націоналізмі прапороносця боротьби за самостійність поневоленої батьківщини. Чимало людей, що за своїм світоглядом не були справжніми націоналістами, підпадали під вплив панівної ідеологічної моди. (Як у 1917 році багато з тих, що вважали себе за соціялістів, на ділі мали з соціялізмом мало спільного). Крім цього, націоналістичне середовище в той час ще не встигло в духовому відношенні закам’яніти в непорушну партійну ортодоксію. Воно ще було тереном ідейних шукань, що подекуди знайшли відбиття в тодішніх націоналістичних публікаціях. На цьому підложжі в націоналістичному русі проявлялися тенденції. до ідеологічного ревізіонізму, особливо в області соціяльної проблематики. Ці тенденції найсильніше позначилися в період другої світової війни. Врешті, слід пам’ятати про революційний характер тогочасної націоналістичної організації. Революційність не дає автоматичного розгрішення за всі помилки й провини, вона, зокрема, не знімає питання про політичну доцільність революційних дій. Проте героїчна самопосвята не може не викликати спонтанної пошани з чисто людського погляду, без уваги на всякі можливі застереження інакшого порядку.

Але все це належить до минувшини вже чвертьстолітньої давности Кращі сили націоналістичного руху загинули в боротьбі на рідних землях. З тих, що пішли на еміґрацію, велика частина відійшла від активного політичного життя. Ще інші пережили ідейну еволюцію, що вивела їх поза межі традиційної націоналістичної ідеології. Це стосується в першу чергу мислячих елементів руху, що не могли примиритися з обскурантизмом вождів. Силою обставин колишні революціонери почали обростати салом і перетворюватися на американських і канадських міщухів, а з націоналістичної революційности залишилася тільки “революційна”... фраза.

Таким чином теперішні еміґраційні націоналістичні фракції являють собою тільки мізерні відпадки колишнього крайового руху, який, не зважаючи на трагічні його вади, міг імпонувати енергією й ідейним напруженням. Ці два етапи в розвитку націоналізму стоять один до одного приблизно в такому відношенні, як свіжо зварена кава до кавової гущі; остання ще зберігає запах кави, але користи з неї нема ніякої.

Як показує досвід історії, високе покликання еміґрацій полягало в тому, що вони плекали та згодом повертали своїм народам духові вартості, що їх у даних обставинах годі було розвивати в себе дома. Але передумова цього - еміґраційна громадськість мусить бути духово жива й не сміє ізолювати себе ідейно ані від чужоземного оточення, ані від процесів, що відбуваються на батьківщині. Якщо ця передумова не дотримана, еміґрація перетворюється на музей курйозів, де, немов у спиртових банках, штучно законсервовано різні суспільно-ідейні покручі. Так, наприклад, в Америці доживають віку недобитки галицько-лемківського москвофільства й закарпатського мадяронства, що по них на Україні вже й слід заник. Щось подібне може статися з незреформованими відламами націоналістичного руху, які й досі верховодять в українському еміґраційному світі, дарма що їх настанови перебувають у повному непогодженні так з ідейними заложеннями демократичного західнього світу, як і з тенденціями духового розвитку на Україні Всі приступні інформації засвідчують, що сучасний національний опір в УРСР поєднується з інтелектуальним вільнодумством. Відомий американський совєтолог Джон Армстронґ у рецензії на англійський переклад книги Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” зауважив, що хоч дана праця була написана однією особою, проте за нею стоїть, мабуть, збірне зусилля цілого гурту людей, що впродовж довшого часу мусіли збирати стосовні матеріяли та обмінюватися думками. Армстронґ продовжує: “Якщо ця гіпотеза правильна, це вказує на існування серед українських інтелектуалістів надзвичайно софістикованої й ерудованої опозиції до радянської політики”[361]. Вождям українського еміґраційного естаблішменту - рідним братам по духу радянських бюрократів-мракобісів - ще ніхто не міг закидати софістикації й ерудиції!

Тут напрошується одне зауваження. Об’єктивна історична ситуація міжвоєнної доби склалася так, що виникнення екстремістського націоналістичного руху серед українського народу поза кордонами СРСР було в той час річчю неминучою. Але є підстави думати, що націоналізм міг би був вилитися в інші, більш позитивні форми, якби він зустрічав послідовну ідейну й політичну протидію з боку Демократичного табору. Провідний націоналістичний прошарок у Галичині, що складався в 1930-их роках переважно з людей студентського віку, ще був тоді духово пластичний. Націоналісти, не зважаючи на молодечу задиркуватість, були схильні прислухатися до голосу старших громадян, якщо останні мали щось істотного сказати. Доводиться ствердити, що демократичний табір - що його політично репрезентували дві традиційні партії, Націонал-демократична й Радикальна, - не витримав конфронтації з націоналізмом. Надмірно швидке поширення націоналістичного руху - яке обтяжило його непосильною відповідальністю, - було наслідком не тільки його власного безперечного динамізму, але також внутрішньої кризи української демократії. Про це треба пам’ятати, коли ми сьогодні критикуємо хиби й помилки націоналізму. Відповідальність за них несуть не тільки одні націоналісти.

Які були причини занепаду української демократії за міжвоєнної доби? Можу тільки побіжно торкнутися цього важливого і складного питання. Велику ролю відограла обставина, що провідним колам західньоукраїнського громадянства бракувало широких інтелектуальних горизонтів, справжньої культури на європейському рівні. Були індивідуальні винятки (тут на думку приходять такі постаті, як Володимир Старосольський, Степан Баран, Василь Панейко, Осип Назарук), але не вони визначали обличчя нашої тогочасної політичної верхівки. У типового “ундівського” чи радикального діяча розуміння громадських справ не підносилося понад рівень досить примітивного національного утилітаризму: праця над розбудовою мережі народнопросвітніх і господарських інституцій та повсякденна боротьба проти наступу польського шовінізму. Своє дозвілля ці діячі проводили скорше за картярським столиком, ніж з книгою в руках. Про засадничі, так би мовити, “історіософічні” аспекти української національної справи вони просто не думали, це лежало потойбіч їхнього інтелектуального обрію. Симптоматично, що за міжвоєнне двадцятиріччя з цього середовища не вийшов ані один серйозний теоретично-політичний трактат. (Не є теж випадком, що після 1945 року колишні західньо-українські політичні діячі на еміґрації не спромоглися на те, щоб відповідними науково-історичними працями або бодай у формі мемуарів зафіксувати досвід попередньої, польської доби). Цим людям, навіть якщо вони себе по інертності вважали за демократів, бракувало високорозвиненої, ідейно насиченої та теоретично обґрунтованої демократичної свідомости. Не вміючи протиставитися прониканню тоталітарної ідеології, вони самі підпадали під її вплив.

До інтелектуальних недоліків подекуди додавалися моральні. Діячі демократичного табору не рідко свідомо потурали екстремістським елементам, щоб собі купити популярність у молоді або забезпечити себе на майбутнє, в передбаченні того, що зміна міжнародної коньюнктури може незабаром передати владу в руки націоналістам. Найбільший нахил до такої “реасекурації” виявляли якраз ті діячі, що у відношенні до Польщі дотримувалися угодовецького курсу.

Слабою виявилася й еміґрація з Наддніпрянської України, яка - як носій традицій нашої демократичної державности 1917-20 років - могла б спричинитися до оборони демократичної політичної думки перед тиском тоталітарних сил зліва і справа. Але частина наддніпрянської еміґрації - включаючи колишніх президента Центральної Ради, Михайла Грушевського, та першого голову Директорії, Володимира Винниченка - ще на початку 1920-их років прийняла т. зв. радянську плятформу, себто відступила від демократичних принципів та скапітулювала перед диктаторсько-монопартійною комуністичною системою. Знову ж друга частина еміґрації, що скупчувалася при екзильному уряді УНР, була політично здеморалізована своєю залежністю від Польщі - держави, що жорстоко гнітила мільйони українців галицько-волинських земель. Непочесна роля, що її уенерівські діячі відогравали на варшавському ґрунті, не могла не принижувати престижу демократичної ідеї серед населення Західньої України, особливо ж в очах молодого покоління.

Наслідки цих процесів, що коріняться у відносинах міжвоєнного періоду, відчутні в житті нашої діяспори досьогодні. Якщо сучасна українська еміґраційна дійсність затаврована прокляттям неподоланої спадщини тоталітарного націоналізму, то винні в цьому не тільки самі націоналісти, але в рівній мірі також їхні партнери з інших середовищ. І якщо згідний з правдою старий афоризм, що кожне суспільство має такий провід, на який воно собі заслужило, то ціла наша діяспорійна громадськість не може оминути співвідповідальности за людей, що їх вона не позбавила права говорити від її імени, хоч їхня діяльність являє собою у великій мірі компромітацію української національної справи.