ПРИРОДА УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Українську РСР можна найкраще зрозуміти, якщо розглядатимемо її як утілення компромісу між українським націоналізмом і російським централізмом - звичайно, не в сенсі формальної угоди, що постала наслідком переговорів, а радше як вияв фактичної рівноваги антагоністичних суспільних сил, жодна з яких не була достатньо міцною, щоб утвердитися повністю. Коли б українська революція 1917-1921 рр. могла йти своїм природним шляхом, її логічним наслідком була б самостійна національна держава. Але український визвольний рух був заслабкий, аби досягти цієї мети, й Україна мусила погодитися на дальше панування Москви. З другого боку, Ленін, який до революції багато разів висловлювався на користь великої унітарної держави й відкидав федералізм, був змушений визнати, що національне відродження України (й інших неросійських народів колишньої царської імперії) - реальний факт, з яким варто рахуватися. Немає жодного сумніву, що готовність зробити поступки неросійським національностям була одним із вирішальних чинників перемоги більшовиків над їхніми російськими суперниками[374].

Умови цього компромісу можна охарактеризувати таким чином: Росія зберегла політичний контроль над Україною і, завдяки цьому, позицію найбільшої потуги у Східній Європі. Україна зберегла, після краху своїх більших надій, статус нації (у якому їй відмовляв царський режим) і символічне визнання своєї державності у формі Української РСР. Формально цей компроміс виразився в утворенні Союзу Радянських Соціалістичних Республік, складовою частиною якого стала Україна. Таким чином, радянський федералізм має “діалектичний” характер. З одного боку, він забезпечує російське панування над неросійськими окраїнами; з другого - існування союзних республік зберігає і навіть консолідує національну самобутність відповідних народів.

Згідно з офіційною доктриною, Українська РСР є суверенною державою, яка на засадах рівноправності об’єднана у федерацію з Росією й іншими братніми радянськими республіками. Теоретична суверенність України знаходить вияв у її членстві в Організації Об’єднаних Націй і в конституційному праві виходу із Союзу. Як твердить один з українських радянських вчених-правників:

“Союз РСР є союзною державою, де суверенітет належить як федеративному об’єднанню, так і кожній союзній республіці... Однією з рівноправних і суверенних союзних республік у складі СРСР є Українська Радянська Соціалістична Республіка. Суверенітет УРСР, як й інших частин соціалістичної співдружності, виник разом з проголошенням України республікою, а наступне об’єднання суверенних держав у єдину радянську соціалістичну федерацію не порушило їх суверенітету, оскільки це об’єднання було добровільним... Права союзної республіки як суверенної держави не можуть визначатися ніким іншим, крім самої республіки”[375].

Реальність, певна річ, докорінно відрізняється від теорії. Українська РСР сьогодні позбавлена практично всіх атрибутів і функцій самостійної держави. Перелічувати все, чого бракує Україні, було б надто довго, тому не будемо зупинятися на деталях. Дозволимо собі навести лише декілька довільно вибраних прикладів. Ця номінально суверенна держава не контролює залізниць на своїй території; не має окремої валюти чи навіть поштових марок; вона не має будь-якого незалежного державного органу для збирання податків, ні громадянства, відмінного від усесоюзного; злочинці, яким ухвалюють вирок українські суди, відбувають ув’язнення в тюрмах і таборах примусової праці поза межами республіки; Українська РСР не підтримує дипломатичних відносин із будь-якою іноземною країною; Україна зазвичай бере участь у міжнародних наукових конференціях, культурних заходах і спортивних змаганнях лише у складі об’єднаної делегації СРСР.

Але ще важливіше, аніж ці конкретні обмеження правоздатності, те, що радянська Україна не має найістотнішої ознаки самостійної держави: можливості виробляти й проводити власну політику. Влада центрального уряду в Москві всеохопна й не залишає органам України жодної сфери самостійної юрисдикції. Будь-яке рішення, прийняте у Києві, Москва може переглянути. Таким чином, нібито суверенна Українська РСР на практиці виявляється адміністративним підрозділом монолітної імперії, наділеним мінімальною мовно-культурною автономією. Але й ця автономія страждає від сильного русифікаційного тиску.

У цьому місці читач може спокуситися висновком, що державність Української РСР є просто фікцією. Але цього погляду не поділяють підрадянські українці, які, за всіма доступними нам свідченнями, високо цінують номінальну суверенність своєї республіки. Наприклад, вони горді з членства їхньої країни в Організації Об’єднаних Націй. Це не означає, що українці не здають собі справи з реальностей нинішнього державного ладу. Але зовнішні ознаки державності, які має радянська Україна і які сторонній спостерігач легко відкидає як пустий жест, дорогі для українських людей як символ невід’ємних прав їхньої нації.

Американські дослідники, намагаючись пояснити незнане за допомогою знаного, часто уподібнюють союзні радянські республіки до штатів, на які поділена їхня власна країна. Так, можна знайти порівняння України з Техасом (“українці - це техасці Росії”) або навіть із Пенсільванією. Але ця уявна аналогія цілком помилкова. Американський федералізм є суто політичним; його функціональне завдання - забезпечити децентралізацію влади, і він ніяк не пов’язаний з етнічними й національними питаннями[376]. Натомість радянський федералізм має явно етнічний характер і є поступкою багатонаціональній природі СРСР без жодної децентралізації політичної влади. Радянська союзна республіка водночас і менша, і більша від американського штату. Менша, оскільки монолітний державний лад в СРСР не полишає республікам, що входять до складу Союзу, незалежної сфери юрисдикції. Більша, оскільки радянські республіки, в тім числі й Україна, зберігають залишкові ознаки національних держав.

Ця ситуація сповнена внутрішньої напруги. Офіційно культивується всезагальна згода й солідарність радянських народів, але під поверхнею безперервно, рік за роком точаться уперті бої. Жодна зі сторін не визнала нинішнього компромісу за остаточне розв’язання. Москва й далі чинить тиск для посилення централізації, нівелювання всіх національних відмінностей аж до повного поглинення неросійських національностей. Програма Комуністичної партії Радянського Союзу ставить мету “поступового зближення” і врешті “злиття” радянських національностей”[377]. Росіяни, звичайно, не мають злитися з китайцями, але неросіян у СРСР спонукають злитися з росіянами. Але неросійські національності й далі тягнуть у протилежний бік. Багато з них ще плекає мрію про повну незалежність, а тим часом вони користають з кожної можливості, щоб зміцнити свою культурну самобутність і розширити автономію своїх республік. Може здатися, що в цьому тривалому конфлікті всі переваги на боці централістичного напряму, за яким стоїть організована сила тоталітарного режиму. Але після більш як півстолітнього радянського панування неросійські нації СРСР, незважаючи на страшні втрати, яких вони зазнали за сталінських часів, живі й навіть багато в чому сильніші й більш сконсолідовані, ніж були 1917 р. Можливо, в жодній іншій частині Радянського Союзу ця боротьба не є такою драматичною і не має таких далекосяжних історичних наслідків, як на Україні.

Резюмуючи, можемо ствердити: номінальна державність Української РСР, кажучи мовою сучасної політичної реальності, є абсолютним міфом, створеним задля вигоди правителів. Але міф, який увійшов у свідомість народу, стає прихованою силою. Хитрі маніпулятори можуть одного дня опинитися у становищі чарівника, нездатного впоратися з духом, якого сам викликав.