ПРАВОПОРЯДОК І РЕВОЛЮЦІЯ{56}

Ґулієльмо Ферреро, видатний італійський історик та політичний мислитель, уславився перед першою світовою війною великим, п’ятотимовим циклом “Велич та занепад Риму”. Не помирившися, як переконаний ліберал, із фашистівським режимом, Ферреро пішов у 1930 році на еміґрацію до Швайцарії, працював професором університету в Женеві, де помер у 1942 році. Книга п. н. “Влада: Про невидимих опікунчих духів держави”, що про неї тут говоритимемо, є останнім твором Феррера, плодом його довголітніх роздумів, його політичним заповітом.

Нашій читацькій громаді Ферреро не повинен бути цілком невідомий. Визначний історик Степан Томашівський високо цінив Ферреро й опублікував російською мовою в берлінському видавництві “Ратай”, ще в першій половині двадцятих років, студію Ферреро “Руїна античної цивілізації”. Проблема про причини загибелі античної цивілізації та її останнього втілення, Римської імперії, здавна вважається пробним каменем історіософічної та соціологічної думки. Причинок Ферреро до цього питання цінний і ориґінальний. Катастрофу, яка постигла Римську імперію в III столітті по Хр., коли квітуча, непереможна світова держава за час життя одного покоління перетворилася на жахливе румовище, Ферреро розглядає як своєрідну “конституційну кризу”. Конфлікт між традиційним римським джерелом правопорядку, сенатом, та імператорською владою позбавив останню її дотеперішньої леґальної основи, сенатської санкції; у висліді цього сама імператорська влада “зависла в повітрі” та стала іграшкою в руках розбещеної вояччини.

Сучасний окцидентальний світ багато дечим нагадує добу схилу Римської імперії. Тут, як і там, неповного півстоліття вистачило, щоб людство, що втішалося максимальним добробутом, тривалим миром, широко розвиненими індивідуальними вольностями, кинути в анархію та руїну поворотної хвилі варварства. Кращі уми сучасности ламають собі голови над причинами цієї катастрофи. Паралеля між долею античної та новоєвропейської культури напрошується сама собою. Тому й нічого дивного, що чимало історіософічних конструкцій (у цьому порядку також популярні теорії Шпенґлера) базуються на цій паралелі Те саме бачимо в Ферреро: його остання книга, де говориться про велику кризу сучасности, виразно перегукується з його ранішими студіями з староримської історії.

Ми напевне не зрозуміли б як слід намірів Ферреро, якби схотіли прийняти його міркування в ексклюзивному, моністичному сенсі; мовляв, ніяких інших причин світової кризи, як ті, що про них іде мова в обговорюваній книзі, немає. Але суспільно-історичне буття людства такий складний, многогранний процес, що він допускає, а навіть вимагає плюралістичного тлумачення. Говорячи про кризу новоєвропейської окцидентальної цивілізації, один дослідник буде її, наприклад, бачити в перспективі “кризи релігійної свідомости, інший у перспективі “кризи капіталістичної економіки”. Один і другий погляд, як і ще цілий ряд інших, відносно виправданий, себто має свою рацію в дійсності досліджуваного об’єкту. Можна сперечатися щодо того, чи Ферреро в останньому своєму творі сягнув аж до найглибших, “остаточних” коренів катастрофи європейського світу. Мабуть, доводиться визнати, що перспектива Ферреро дуже неповна, одностороння, але в цьому рівночасно її сила. Бо ота односторонність дозволяє Ферреро з ясністю та переконливою силою звернути увагу на один бік справи, звичайно не запримічуваний, а його велика вага безсумнівна. Криза сучасности - це для Ферреро передусім катастрофальна дегенерація політичної культури європейської людини; знову це явище викликане заломанням фундаментів правопорядку, що на них трималося до цього часу державно-політичне життя націй Окциденту.

Основна теза Ферреро дуже ясна та проста: влада, щоб бути міцною та стабільною, не може будуватися тільки на насильстві. “На багнет можна спертися, але годі на ньому сидіти”, - сказав Талейран Наполеонові. У цьому вислові криється глибока політична мудрість. Єдиною тривкою ґарантією стабільности та авторитету влади є добровільна згода самих підвладних, їхнє щире переконання в законності і покликаності проводу. Оскільки диференціяція суспільства на “еліту” і “масу”, на “провідну верству” й “народ” є конечна і всюдисуща, бо заложена в незмінній, природній структурі всякої організованої людської громади, остільки конечною передумовою суспільного миру являється, щоб владні групи втішалися добровільним визнанням з боку мас, та й самі поводилися так, щоб це визнання тривало за собою забезпечити. Очевидно, ніяке організоване суспільство (по наші часи найвищою формою суспільної організації є держави) не може обійтися без апарату насильства: війська, поліції і т. ін. Але для “нормальної” держави притаманне, що насильні міри застосовуються в доволі рідких, виняткових випадках (у відношенні до злочинців, зовнішніх напасників тощо), тоді як загальним правилом лишається добровільна підтримка, що її громадянство дає “своїй” владі. Це можливе тільки у площині спільної правно-політичної свідомости, що сполучає воєдино, взаємозобов’язує правителів і “народ”. Відомий еспанський філософ і соціолог Ортеґа-і-Ґассет висловлює в одному з недавніх своїх есеїв, “Про Римську імперію”, думку, що ідентична з думкою Ферреро: “Нема в державі ніякої важливішої проблеми, як добровільне узгіднення загальної волі всіх громадян щодо того, хто управнений до влади” (цитуємо з пам’яті).

Владу, що має фундамент у правовій свідомості загалу, називає Ферреро “легітимною”. При надзвичайній різноманітності конституційних форм у деталях, витворила, на думку Ферреро, цивілізація західнього світу у дотеперішньому історичному розвитку тільки два основні леґітимістичні принципи: легітимізм династично-монархічний і легітимізм демократичний. Обидва ці принципи Ферреро називає “опікунчими духами” держави, бо вони захищають державу перед вибухом демонічних стихій терору та розгнузданого насильства. Обом видам легітимізму протиставляє Ферреро владу “революційного” типу, яка позбавлена правової основи й базується на страху та насильстві.

Таємниця обох “опікунчих духів” у тому, що вони, кожний з них на свій лад, дають відповідь на питання, кому належить провід держави. Згідно з монархічно-династичним принципом, про це вирішує факт народження; згідно з демократичним принципом -вирішує вибір. Загально відомо, що ні спадковість, ні виборність влади не гарантують, що до проводу завжди попадатимуть дійсно найкращі люди, в розумінні “аристократії талантів” чи громадянських чеснот. Легітимізм не є якимось чудотворним ліком, що автоматично розв’язує всі труднощі політичного життя. Але він обмежує сваволю, вносячи точно означений порядок у владні відношення. Це велетенське благословення для народів. З цілою силою треба при цьому підкреслити, що це обмеження сваволі є двостороннє, себто стосується воно не тільки мас, але й самої провідної верхівки. Наприклад, у легітимній монархії володар не має змоги змінити закони династичної спадковости, хоч він, може, не раз волів би передати скіптер не старшому, але молодшому, улюбленому синові.

Джерелом монархічного легітимізму була віра в обраність певних родів, що над ними спочиває особлива ласка Божого Провидіння. Сучасній європейській людині, яка прийняла вже зовсім інші категорії політичного світовідчування, тяжко собі уявити той ентузіязм і майже релігійну пошану, що оточували колись панівні династії. Королівський уряд носив безперечно сакральні риск обряд коронації був релігійним таїнством, що високо підіймав помазанника Божого понад звичайних смертних. Наприклад, у Франції впродовж століть трималося вірування, що король має силу ізціляти рукоположенням. Дріб’язковий придворний церемоніял виконувався з точністю та впертістю священнодійства. Формула “милістю Божою”, що входила до титулу суверенних монархів, мала свій глибокий сенс. Вона значила, що монархова влада дарована згори, Богом, а не якоюнебудь людською волею. Довкруги цього центру зосереджувалася вся суспільна ієрархія цієї доби. Її провідне ядро творить родова аристократія, що поділяє, хоч у меншому ступені, престиж та авторитет монархічної влади. Кожний аристократ-февдал - це малий король, кожна шляхетська родина - це маленька династія, з тими самими суворо дотримуваними законами спадковости та прімоґенітури. Помилкою було б ідеалізувати це февдально-монархічне суспільство, як це робили деякі модерні автори, що в середньовіччі та в становому ладі шукали “солідаристичної” ідилії. При февдалізмі боротьба одиниць і груп не вщухала ніколи, як і сьогодні. Але, з другого боку, не дасться заперечити, що завдяки монархічно-династичному принципові крок за кроком переборено анархію, роздрібненість, “кулачне право”, які характеризували відносини в Европі на переломі першого та другого тисячоліття християнської ери. Вершинним пунктом панування монархічно-династичного принципу були великі “регулярні монархії” доби барокко та т. зв. просвіченого абсолютизму. З того часу, від половини 18 століття, наступає швидкий заник монархічного легітимізму, що йому на зміну приходить черговий “опікунчий дух” націй - легітимізм демократичний.

Першим великим ідеологом модерної демократії був Руссо, що у трактаті “Про суспільний договір” ідеї влади “милістю Божою” протиставив ідею народного суверенітету. Руссо мав на думці передусім відносини у своїй батьківщині, у швайцарських городських республіках; він боровся за те, щоб у його рідній Женеві демократія перемогла дотеперішній олігархічний режим дідичного патриціяту. Руссо не догадувався, що здійснення демократії можливе у великих державах. Але ще до кінця 18 століття демократія прийшла до влади у двох великих країнах; молодих Сполучених Штатах Америки та старій королівській Франції. Американська конституція вперше прийняла, як основу політичного правопорядку, засаду, що джерелом влади є делегування її самим народом. Іншими словами; в демократії джерело влади перенесене згори вниз, “воля народу” посіла те місце, що його при “Старому режимі” (назва передреволюційної Франції та Европи) посідала монархічна влада “з ласки Божої”. Поняття “волі народу” вимагає деяких пояснень. Поперше, діяння демократичної народної волі зовсім не перечить існуванню панівних меншостей і суспільної ієрархії; тільки що в демократії панівні групи виконують свої функції “від імени народу” та під його контролем; виборами народ має змогу безпосередньо впливати на персональний склад та обсаду урядових становищ, включно з найвищими. Подруге, якщо демократичний легітимізм має бути життєздатний, він не сміє бути фальшований; себто воля народу не може бути тільки конституційною фікцією, вона не може фабрикуватися урядовим натиском згори; мусить існувати свобода формування політичної думки, включно з конституційно ґарантованими правами опозиції та політичної свободи рухів для меншостей, а кожному громадянинові зокрема мусить бути дана ефективна змога вибору між різними програмами й кандидатами.

Часто говорять про Америку, як молодий континент. Це правда, але не належить забувати, що американська конституція сьогодні найстарша чинна демократична конституція світу, що незмінно (тільки з коректурами та доповненнями) перетривала від 1787 року. Бурхливіша доля європейської демократії. Вже перший демократичний експеримент, під час французької революції, скінчився повною невдачею: перемогою насамперед якобінської, а трохи згодом бонапартистської диктатури. Дуже цікаві міркування Ферреро про європейське 19 століття, виповнене то змагом, то компромісами обох “опікунчих духів”. Віденський конґрес (1815) - останнє зусилля поставити во главу угла європейського порядку принцип монархічно-династичного легітимізму. Ліберальна історіографія та публіцистика привикли були малювати діло Віденського конґресу найчорнішими барвами, як тріюмф реакції. Ця опінія несправедлива, бо вона не бере до уваги, що при тодішній недозрілості демократії миротворцям зруйнованої революційним та наполеонівським лихолітттям Европи не лишалося нічого кращого, як сягнути назад, до традиційних і випробуваних основ, які в той час усе ще зберігали чималий авторитет серед суспільства. Головні обриси створеного на Віденському конґресі порядку збереглися аж до 1914 року, себто рівно сто літ. Революційні струси 1830 та 1848 років позначають зростання сил демократії, яка, не зважаючи на часткові поразки та хвилеві відступи, у другій половині століття приходить скрізь в Европі до співвирішального та вирішального голосу. Форма конституційної монархії - це компроміс обох “опікунчих духів”, обох леґітимістичних принципів. Через цю реасекурацію, що її створювало поєднання обох леґітимізмів, конституційна монархія була тим устроєм, що запевняв максимальну стабільність і правовість.

Чим пояснити загальну сучасну кризу правопорядку? Її причина, на думку Ферреро, в тому, що перша світова війна та викликані нею перевороти усунули першого, старшого “опікунчого духа”, коли молодший не був ще досить окріплий і досвідчений, щоб самому опанувати ситуацію. Конкретними прикладами цієї тези можуть служити доля Німеччини, Росії, держав давньої Австрії, Еспанії. Схема розвитку всюди однакова: падіння монархії та старого династичного правопорядку приходять у час, коли демократія фактично не готова, щоб цілковито виповнити опорожнене місце; перемагає режим революційної диктатури, ця радикальна антитеза всякого правопорядку.

“Революційне правління” характеризується тим, що його опорою є терор і фізичне насильство. Це діється не тому, що революційні правителі своїми вдачами доконче кровожадні натури. Але почуваючи, що їх влада не має правної основи, вони бояться громадянства, бо свідомі того, що громадянство кожної хвилини може їм, революційним узурпаторам, відмовити послуху. Щоб забезпечитися проти дійсних чи уявних посягань на владу, вони примушені розбудувати апарат насильства. Невірно думати, що під революційною диктатурою стероризований тільки народ Страх правителів не менший, ніж страх народу. Страх, що про нього йде мова, це, очевидно, не суб’єктивна боязливість (революційні диктатори персонально звичайно відважні люди, як пристало на одчайдушних ватажків) - але почуття непевности, незаконности, лябільности, що велить їм шукати виходу у крайніх заходах. Страх правителів перед народом та народу перед правителями створює зачароване коло, що з нього не видно виходу. “Опікунчі духи” покинули державу, зате пробуджується примітивний, стихійний звір, що дрімає на дні навіть найкультурнішого громадянства... Відношення між суспільними групами, зокрема між провідною верствою та масами, регулюється не правовими взаємозобов’язаннями, а “законом п’ястука” (концентраційними таборами, гумовими палицями, вбивством і т. д). Інша характеристична риса революційного режиму - це гіпертрофія пропаґанди Не маючи справжньої моральної підпори під своїм пануванням, радять собі революційні правителі в той спосіб, що розгістеризовуванням та насуґеруванням мас намагаються створити штучну підмінку (“ерзац”) неіснуючого легітимізму. Ніде не кричать про “монолітність”, про “абсолютну єдність” стільки, як в революційних системах. Це, очевидно, годі брати серйозно. Найкращим доказом того, як у дійсності виглядає революційна “абсолютна єдність” мас і проводу, може служити той дрібний, але знаменний факт, що найвищі достойники легітимних устроїв звичайно не бояться показуватися прилюдно, тоді як “улюблені народом” революційні вожді у власній країні ховаються від людського ока.

Як клясичний прототип революційного режиму Ферреро аналізує імперію Наполеона. Папа примушений коронувати Наполеона на царство, австрійський імператор примушений віддати йому доньку за жінку. Але через це Наполеон не стає легітимним монархом. У колі старих, освячених віковими традиціями європейських династій, Наполеон залишається корсіканським авантурником, месьє Буонапарте, революційним вискочкою. Конституція французької імперії передбачає різні представницькі органи (Сенат, Трибунат), а також, у виключних випадках, всенародні плебісцити. Передача Наполеонові імператорського звання була конфірмована сенатус-консультом та плебісцитом. Парляменти та плебісцити притаманні демократії. Але, в даному випадку, були вони тільки пропаґандивними лаштунками, бо стояла за ними не - як у живій демократії - несфальшована воля громадянства, а натиск урядової машини. І геніяльний ум Наполеона знає, що йому годі покладатися на папське помазання та на народні плебісцити. Тому Наполеон боїться. Ця безмежно хоробра на полі бою людина реаґує шалом гніву на найневиннішу критичну статтю в газеті, на сальонові плітки. Абсолютно безсила риторика Трибунату здається Наполеонові нестерпна, і він швидко придушує цей останній вентиль вільного слова. Що лишається? Оголена шабля, вояччини, всеобіймаюча шпигунська сітка міністра Фуше, пропаґандивна авреоля “непереможности” Такий режим засуджений на те, щоб іти від успіху до успіху, - бо одна невдача ставить під знак запиту саме його існування.

Книга Ферреро поставала в ті роки, коли криза європейського правопорядку досягла свого вершка, коли революційно-тоталітарний терор святкував найбільші тріюмфи. Із ясним спокоєм мудрої старости дивиться Ферреро в майбутнє. Він знає, що революційні режими, які, за цитованим висловом Талейрана, “сидять на вістрі багнета”, недовговічні Але що має прийти на зміну? Відповідь Ферреро не залишає ніякого сумніву: вихід із кризи не в тому, щоб одну породу революційної диктатури замінювати іншою (фашизм, більшовизм або навпаки), але в повороті до основ леґітимізму, до тих “опікунчих духів”, що єдині вміють присмирити звіра в суспільстві У тих країнах, де ще не перевелися останки старого монархічного легітимізму (наприклад, Англія, скандінавські країни), треба їх з пієтетом оберігати. Але цей принцип може сьогодні відогравати щонайбільше допоміжну ролю. Провідне місце належить демократичному легітимізмові, що полягає на узаконенні влади через народний мандат, включно із забезпеченням прав меншостей та права вільної критики й дискусії. Це виглядає дуже скромно в порівнянні з тими золотими горами, що їх народам обіцяють революційні пропаґандисти різних мастей. До цього треба тямити, що демократія не може з’явитися зразу вся готова в досконалому виді. Її треба свідомо плекати та вирощувати, як це впродовж кількох століть робили народи Швайцарії, Англії, Голляндії, скандінавських держав, Америки - острови свободи та правопорядку в здичавілому сучасному світі. Всім іншим націям, зокрема тим, що належать до європейського культурного кола, не лишається нічого іншого, як повернутися на цю саму стежку.

На доповнення головних думок книги Ферреро дозволяємо собі кинути кілька власних міркувань на тему: проблема влади в житті українського народу. Кожний, що хоч трохи замислювався над цими речами, знає: питання влади - це українська “Ахіллева п’ята”, це проклятий “камінь спотикання”, що об нього не раз розбивалися змагання України до незалежного державного буття.

В українській історії можна констатувати якусь дивну суперечність. З одного боку, надзвичайна тривалість наших низових соціяльних з’єднань (українська сімейна організація, українська сільська громада), з другого - імпотентність проводу, хронічна нездібність створити авторитетний державно-національний центр. Це спостереження напрошується, наприклад, коли порівнювати відносини серед української еміґрації із становищем інших національних еміґраційних груп. Як приємно українцеві, коли він не раз може почути від еміґрантів інших національностей слова визнання, подиву й навіть заздрости з приводу того, що українське громадсько-культурне життя на чужині гарно поставлене; і справді, скрізь, де тільки є хоч невеликий гурток українців (а де їх сьогодні на світі немає?!), виростають комітети, організації, культурні установи, видавництва і т. ін. Діється це не в наслідок якоїсь центрально заплянованої й керованої акції, а на підложжі сильного суспільного інстинкту української людини, яка скрізь виявляє нахил горнутися до своєї рідної громади. Однак, не зважаючи на ці великі, реальні досягнення, раз-у-раз бачимо, як нас політично побивають і переганяють навіть малі народці. Чому? Справа не тільки в тому, що інші народи мали до останніх часів або й досі мають свою державність і тому користуються готовою сіткою зв’язків і впливів у світі. Якщо ми цих зв’язків і впливів не посідаємо, якщо світ нашого голосу не слухає, то це тому, що ми не вміємо скоординувати наші зусилля, скерувати їх в одне річище. Поки українство не знайде в собі самому здібности, щоб у власній хаті розв’язати проблему влади і проводу, до того часу наша боротьба за національно-державне самоздійснення буде паралізуватися рідною таки крамолою. Тут не допоможуть ніякі сантиментальні заклики до “згоди”, до “братерської любови”. Політична єдність, хоч має також емоційні передумови, являється в першу чергу питанням правильної організаційної методи. При фальшивих організаційних засновках навіть найкраща т. зв. добра воля не доведе до путнього результату.

Не хочемо на цьому місці ширше розводитися про те, як проблема проводу-влади виглядала у старій Україні. Отже, тільки кілька найконечніших стверджень. Кризи давніх українських державностей (Київської Руси та козаччини) були викликані тим, що Україна не спромоглася на власний монархічний легітимізм - єдину на той час стабільну та авторитетну форму державної організації. Київська Русь не знала прімоґенітури; дідизна Володимира та Ярослава безконечно роздрібнювалася на щораз менші уділи, бо кожний княжий син мав право на окрему частку. До цього приєднувався фатальний звичай спадкувати не з батька на старшого сина, але із старшого на молодшого брата (т. зв. “ліствичноє восхожденіє”). Стосувалося це головне обсади київського великокняжого престолу; коли він звільнявся, на чергу приходив найближчий за старшинством брат покійного великого князя, який переносився до стольного города, передаючи свою дотеперішню волость дальшому братові. Це, очевидно, була тільки теорія, бо у практиці тяжко було зберігати такий штуцерний спадковий закон. Вислід: постійні княжі усобиці й захитання державного авторитету та правопорядку в Руській державі Гарячі скарги на цей стан знайдемо в “Слові о полку Ігореві”.

Ще різкіше ця слабість центральної влади, недостача її легітимних підвалин, проявилася в Козацько-гетьманській державі 17-18 віків. Гетьманський уряд не був демократичною магістратурою, республіканським президентством, виборним на означений реченець та за точно відомими конституційними правилами. Рівночасно гетьманський уряд не був спадково-монархічним. Гетьманська влада не передавалася законно ані шляхом спадкування, ані шляхом правильного вибору; вона обсаджувалася методою “доконаного факту” на випадкових збіговищах або інтриґами старшинських клік, - звичайно під натиском сторонніх потуг - “протекторів”. При такій структурі верховної влади гетьманат не міг набрати рис тривалости, авторитету, правовости. Цілими десятиліттями, головне в період т. зв. Руїни (друга половина 17 століття), тяглася перманентна бійка за булаву, аж до повного розхитання Козацької держави, як самостійного політичного тіла.

Не можна сказати, щоб не було в українській історії зусиль знайти вихід з цього становища. Згадаймо про два моменти нашої історії: Галицько-Волинську державу та козацьку Україну на шпилі могутности, за гетьманування Богдана Хмельницького. Те, що відрізняє Галицько-Волинське королівство від Київської Руси - це прийняття принципу прімоґенітури, який забезпечував неподільність території та гарантував скріплення авторитету династії Романовичів. Щодо Хмельницького, то відоме діло, що його концепція гетьманської влади була монархічна. Цей колишній польський “реґа-ліст” (прихильник тієї партії шляхетської Речіпосполитої, що прагнула до скріплення королівської влади), ставши на шлях творення незалежної української державности, не уявляв її інакше, як у монархічно-леґітимістичній формі. Чому сам Хмельницький не коронувався на князя чи короля? Якщо він цього не зробив, це вказує на його великий державницький такт. Хмельницький був свідомий того, що революційне походження його влади ще надто свіже, що люди на Україні ще надто добре пам’ятають його простим сотником. Монархічний авторитет базується на спадковості. Колишній чигиринський сотник міг бути щасливим революційним вождем, але не легітимним “самодержцем руським”. Інше діло, якби йому було вдалося передати владу синові. Тиміш Хмельниченко, змолоду призначений до булави, одружений з донькою молдавського господаря, посідав би авторитет та авреолю монарха.

Через різні обставини - натиск сусідів та відосередні тенденції серед самої української громадськости - не вдалося закріпити українського монархічного легітимізму. Де не значить, що цього роду політичне світовідчування було чуже українському народові. Але, не знаходячи рідного кристалізаційного пункту, український легітимізм спрямувався на чужі династії. Організаційний принцип, що його реалізація у власній хаті була б забезпечила існування питомого українського правопорядку й тим самим української державности, став помостом до денаціоналізації. Ця ситуація двічі повторилася в українській історії в литовсько-польському та петербурзькому періодах. В обох випадках структура політичного феномену дуже подібна: у початковій фазі ідеться тільки про визнання зверхности чужої династії, - Гедиминовичів-Яґайлонів, чи пак Романових, - при різночасному збереженні, а навіть енергійному відстоюванні самобутнього характеру українських земель; але крок за кроком це визнання чужої династії приводило до прийняття чужої державної ідеології, а згодом до повної політичної нівеляції.

Спробуймо глянути з цього погляду на добу останніх визвольних змагань 1917-21 років. Про причини невдачі визвольних змагань не переводиться дискусія в українській публіцистиці. Можна почути найбільш протилежні опінії: одні вказують на міжнародну обстановку, інші на недостачу т. зв. національної свідомости серед українського народу; одні думають, що українські уряди занадто потурали нерозумним і руїнницьким економічним постулятам мас (апетитові селянина на “земельку” тощо), інші й досі переконані, що українська національна інтеліґенція програла тому, що не вміла утотожнити себе із соціяльними прагненнями мас (див. опублікований недавно “Відкритий лист” Володимира Винниченка). Не будемо запускатися в аналізу тих тез, що з них кожна може мати свою частку правди. Але, на нашу думку, головна причина провалу самостійної української державности в тому, що ми не зуміли розв’язати проблеми влади. Вживаючи термінології Ферреро, Україна не зуміла перейти від фази “революційної” до фази “легітимної”; всі українські уряди цієї доби (не тільки “ліві”, але також і Гетьманат 1918) носили характер творених “явочним порядком” експериментів, без авторитету і стабільности, без опертя в правовій свідомості загалу. Потенція української революції, коли йдеться про її діяння вшир, була велетенська. Коли б енергії, безплідно розпорошені у внутрішньо-українській громадянській війні та в авантюрах різних отаманів, були зосереджені в одному фокусі, Україна без труду відстояла б свою незалежність і навіть здобула б провідну ролю у Східній Европі.

Дуже характеристичні вже ті теоретичні збочення, що помітні у науковому та публіцистичному трактуванні проблеми влади українськими ідеологами. Можна сказати, що “народницьке” українство 19 ст. на питання влади взагалі було органічно сліпе. Єдиний виняток - Панько Куліш, що його твори виявляють інстинктову чуйність на ці справи. Але як на типовому репрезентанті 19 століття зупинімося на Драгоманову. Прочитавши твори Драгоманова, варта замислитися над цікавою особливістю, що для цього мислителя питання влади майже не існує Те, що хвилює Драгоманова, це питання обмеження влади та забезпечення індивідуальних та громадських вольностей перед самоволею влади, - а не проблема партиципації у владі, чи, тим паче, проблема її завоювання. Ми схильні бачити в цьому радше відбитку загального духа доби та середовища, ніж якусь індивідуальну рису, притаманну Драгоманову. Але не даремно Липинський казав, що “свідома” українська інтеліґенція народницького періоду уявляла себе тільки в ролі перманентної опозиції, якої суспільна функція в тому, щоб торгуватися з урядом, виривати від нього менші та більші поступки, критикувати його за дійсні чи уявні вади, - але не самій панувати.

По першій світовій війні та по добі визвольних змагань прийшла в українській громадській думці радикальна реакція проти попереднього нехтування проблемою влади. Але ця реакція перетягнула палицю у другий бік. Справа влади-могутности-панування надалі залишається в українській свідомості збоченою, хоч змінився напрям ухилу. Офіційна більшовицька доктрина в УРСР (що згідно з нею, всяка держава це тільки “апарат клясового насильства”, на що зрештою кошмарна совєтська дійсність може служити дуже хорошим підтвердженням), та доктрина донцовської школи (із його проповіддю “макіявеллізму”) на Західніх Землях за міжвоєнної доби - діяли обоє в одному напрямі: примітивізування проблеми влади, її редукції до грубого фізичного насильства. На відміну від народницького періоду, люди стали свідомі того, що без авторитетного, сильного проводу нездійсненне політичне визволення України.{57} Але цей “авторитетний провід” увижався людям комуністичного та націоналістичного покоління в образі якоїсь суверенної ґумової палиці, що вільно гуляє по українських спинах, “заохочуючи” всіх до послуху й дисципліни Не бракувало в українському житті і практичних спроб реалізувати ці засади, про що одначе на цьому місці нема потреби говорити.

Пройдений досвід, мабуть, дозволяє сучасній українській громадсько-політичній думці краще підійти до розв’язання проблеми влади, ніж нашим попередникам. Спробуймо визначити кілька тез, що сьогодні повинні втішатися щораз ширшим визнанням: 1) передумовою тривалого унезалежнення України є впорядкування наших внутрішніх відносин та скоординування зусиль під одним національно-державним проводом; 2) такий центр не може постати “явочним порядком”, але мусить мати міцні правові підвалини; у протилежному випадку вся революційна метушня, і навіть брутальність, не переборють імпотентности цього творива; 3) джерелом легітимізму, себто державного правопорядку, може в наші часи бути тільки демократія - звичайно, демократія ліберального, західнього типу, побудована на пошані до людської індивідуальности, до свободи думки, до прав меншости; 4) треба використати ті елементи державницької традиції, що їх український народ має, не зважаючи на їхні історичні слабості, не “починати історії від себе”, а свідомо продовжувати, вдосконалювати та вивершувати все те, що здобуте гірким трудом та ціною помилок попередніх поколінь.

Ті думки, що назрівають в нашій громадськості віддавна, так на батьківщині, як і на еміґрації, актуальніші, ніж колинебудь. Ідеться сьогодні про вирішальну спробу життєздатности українського правопорядку. Це вимагає напруження сил також на ідеологічному фронті. Книги кращих світових політичних мислителів, як обговорювана нами “Влада” Ґульєльмо Ферреро, не в одному можуть бути корисні.