ВКЛАД ГАЛИЧИНИ В УКРАЇНСЬКІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ{11}

Хочу порушити в цій статті одну дуже небезпечну проблему. Небезпечна вона тим, що всі справи, що стосуються взаємовідносин Східньої і Західньої України, обросли в нашому суспільстві силою-силенною різних забобонів, упереджень, образ і претенсій. Тому, може, було б більш “педагогічно” тих речей взагалі прилюдно не зачіпати, а коли вже про них говорити, то з максимальним почуттям міри й відповідальности.

У східняцько-західняцьких дебатах перша річ - це установлення критерія. На наш погляд, критерій може й мусить бути тільки всеукраїнський, державницький. Про оборону якогось галицького партикуляризму не може бути мови. Але, з другого боку, ми обстоюємо конечність ствердити об’єктивно галицький внесок до всеукраїнської скарбниці. В цьому відношенні багато з наших братів із східніх земель має дивний підхід: вони “всеукраїнськість” розуміють як нівечення, як погірдливе відмовлення вартости тому, що своїм трудом здвигнула Західня Україна.

Міркування Юрія Дивнича{12} про роки 1918-19 в Галичині не позбавлені цієї односторонности. Його принагідний поклін у бік “високоідейного галицького січового стрільця, ім’я якого записано золотими літерами в наш літопис” - це літературна фраза, яка ні до чого не зобов’язує, бож Дивнич заперечує цілковито те політичне й духовне підложжя, що галицького січового стрільця породило.

Переходимо до речевої аналізи зриву 1918-19 років. У чому ж всеукраїнське значення галицького зриву 1918-19 років? Насамперед у тому, що галицьке українство двигало саме одно цілий західній, протипольський фронт. Чи боротьба проти польської навали це частина всеукраїнської національної політики, чи приватний спорт галичан? Що зробив Київ для оборони Львова? Не докорятимемо Києву, бо він сам боровся тоді з велетенськими труднощами. Але належить шана й тим, що, не маючи підтримки з центру, власними силами не тільки захищали від кількакратно могутнішого противника свою рідну землю, але тим самим здіймали з центру потребу турбуватися про цілий західній фронт. У цьому світлі докір Дивнича галицькому проводові того часу, чому він “негайно не проголосив приєднання до Києва”, звучить доволі неповажно. Бо можна сумніватися, чи Київ був би тоді врадуваний таким дарунком. Практично означало б це для Києва конечність перебирати відповідальність за оборону західніх кордонів України, до чого він явно був нездібний. Чи міг галицький уряд Петрушевича, як пропонує Дивнич, самолік-відуватися, коли справа наших західніх земель була мілітарно й дипломатично не вирішеною?

Мало того, що Галичина двигала сама весь протипольський фронт, вона постійно давала багато і для фронту протимосковського.

Згадати хоча б відому історичну ролю Січових Стрільців, що їх ядро творили галичани, колишні воєннополонені, а також похід об’єднаних українських армій на Київ влітку 1919, що військово лежав передусім на плечах УГА; здобуття Києва це взагалі останній радісний епізод у трагічній епопеї української революції.

Ми не казали й не хочемо казати, що в Галичині в 1919-20 роках усе було гаразд, що багато речей не могло бути зреалізовано краще, що з галицького населення не можна було б видобути ще більшого зусилля. Але факт залишається фактом, що одна провінція, яка своїм простором дорівнювала приблизно одній східньоукраїнській губернії, виставила армію, яка своїм числом (не згадуючи про дисципліну) дорівнювала, а, мабуть, і перевищувала армію, що її виставив кількадесятимільйоновий східньоукраїнський масив. Не забуваймо, що Галичина була тоді вже тяжко зруйнованим побоєвищем світової війни, що через нього кілька разів перевалювалися фронти в 1914-17 роках.

Юрій Дивнич плутається у виразних логічних суперечностях. Раз у нього щось немов жаль до Галичини, що вона “в подіях 1917 до 1923 року не змогла відограти ролі П’ємонту”. В іншому місці обурення на тих галичан, що дерзали виконати місію “контрреволюційних варягів” на Сході. Слово “варяг” набирає у Дивнича лайливого посмаку. Чому? Із уважного читання Липинського, що в нього він, мабуть, позичив це поняття, міг би був Дивнич довідатися, що без консервативного, порядкуючого, “контрреволюційно-варязького” полюса неможливе збудування держави. Саме тільки розгойдування сліпих стихій революції, не зрівноважене порядкуючими силами, мусіло привести до катастрофи[77].

Якщо місцевий консервативний первень у Східній Україні був заслабий, то чи це великий злочин галичан, коли вони дійсно хотіли бути в хаосі революції “варязьким” каталізатором? На наш скромний погляд, у цьому була, після провалу східньоукраїнського Гетьманату, остання шанса української державности взагалі. Коли можна говорити про провину Галичини, то хіба в тому сенсі, що вона, обтяжена непосильною протипольською боротьбою, цієї своєї місії не зуміла виконати. Власне УГА з’явилася на Наддніпрянщині аж улітку 1919 року, коли вже було пізно, а не півроку раніше, до того ще позбавлена своєї природної галицької бази.

Тому наскрізь несерйозні випади Дивнича проти таких галицьких постатей, як Осип Назарук або Василь Кучабський. (До речі, тих самих людей, що в самій Галичині були, і то слушно, сіллю в оці Донцову та його послідовникам). Ми б нічого не мали проти того, якби Дивнич назвав Назарука й Кучабського просто “контрреволюціонерами”; це б відповідало правді й вони самі, певно, були б тільки горді з цього означення. Зате незрозуміло і непристойно, коли Дивним закидає цим справжнім українським консервативним державникам... брак українського всенаціонального почуття. Ми зовсім не думаємо ідентифікувати себе з усім, що коли-небудь робили або писали Назарук і Кучабський. Наприклад, чужий нам клерикалізм О. Назарука із останньої фази його політично-світоглядової еволюції; так само у великому творі Кучабського “Західня Україна в боротьбі з Польщею та більшовизмом”[78] не можемо погодитися із характеристиками деяких постатей і подій. Але, не зважаючи на все, що їй можна закинути, книга Кучабського залишається капітальним твором української політичної думки і досі єдиною великою синтетичною студією про історію визвольних змагань. Наші “ліві” кола не спромоглися дати нічого рівновартісного, обмежуючися здебільшого тільки мемуаристикою або вузько-фаховими розправами з воєнної історії. Щодо Назарука, то він мав за весь час своєї довгої політичної й журналістської кар’єри завсіди багато ворогів. Здобував їх він собі передусім своїм гострим пером, рішучим ставленням проблем, чого в нас так не люблять. Але навіть найбільші противники не можуть відмовити Назарукові небуденного розуму, не говорячи про його ерудицію та невтомну працездатність. Статті і брошури Назарука, що їх залишилося по ньому безліч, будуть для майбутнього історика напевне одним із найцінніших джерел для пізнання еволюції політичної думки в Галичині міжвоєнного періоду. Назарук мав одну прикмету, що належить до найрідкіших в українських діячів; глибоке, органічне почуття гумору. Мало було таких, що дорівнювали Назарукові в об’єктивній, просто математичній аналізі політичної обстановки. За доказ гострозорости Назарука вважаємо, що він один з перших як слід оцінив, куди веде націоналістичний рух.

Повертаємося ще раз до питання критеріїв. Ми дивимося на революцію з погляду її політичної доцільности, допускаючи її в певних ситуаціях як неминуче зло. Для Дивнича революція - це самостійна вартість сама в собі, що стоїть понад добром і злом. Саме слово “революція” має в нього культове забарвлення. (“Велика Українська Революція” - доконче великими літерами). Мабуть, не помилимося, коли скажемо, що відношення Дивнича до революції у своєму корені естетичне. Українське Мехіко від 1917 до 1921 року електризує його передусім своєю незрівняною барвистістю, фоєрверком вибухлих народних енергій. При такому підході питання про політичний і моральний глузд подій взагалі зникає з поля зору. Це можна зрозуміти й виправдати в літераторів (наприклад, апотеоза революційної стихії у Ю. Липи та Ю. Яновського), але це непростиме у мислителя. Одна з найфатальніших хвороб української суспільно-політичної думки - це такий частий у наших публіцистів прорив літературно-естетичних категорій у зовсім чужу сферу політичних ідеологій. Клясичні зразки цієї суто української хвороби, що називається “літературщина в політиці”: Володимир Винниченко, Дмитро Донцов (що як політичний публіцист ніколи не позбувся ментальности й прийомів літературного критика) та Юрій Липа (блискучий лірик і новеліст, що в останні роки життя перекинувся, на жаль, до сумбурних ідеологізувань). Ми б не сперечалися з Дивничем щодо того, що “батьки” різних степових загонів є вдячнішим літературним сюжетом, ніж галицькі парляментарні політики, та що скромна китичка червоної калини, прип’ята до сірої шинелі, виглядає менш мальовничо, ніж шлик й широкі шаравари. А скільки варта своїми драматичними ефектами вже сама кінематографічна переміна режимів! Але не можемо погодитися з тим, коли Юрій Дивнич свій зле застосований естетизм хоче, свідомо чи несвідомо, накинути як мірило в оцінці політичних явищ.

Мабуть, через ці принципові розходження щодо критеріїв нам не раз просто тяжко зрозуміти, що Ю. Дивнич хоче сказати. Зокрема стосується це закидів, що він їх робить галицькому проводові 1918-19 років. Наприклад, прочитавши таку кучеряву, поетичну фразу: “...треба було [галицькому урядові] здобути перемогу на місці, спираючися на селянство політично й на Карпати стратегічно”(?!) - можемо хіба скапітулювати перед цією публіцистичною “стратегією”. Або що значить докір галицькому урядові, що він “не розгорнув соціяльного руху в селі й місті, не мобілізував сил краю проти чужих паразитуючих колонізаторів”. Говорім ясно! Чи Дивничеві жаль, що галицьке українство війну проти польського наїзника не провадило підпалами поміщицьких дворів і вирізуванням цивільного польського населення?

Повертаємося ще раз до нашої основної проблеми: у чому всеукраїнська вартість галицького зриву 1918-19 років. Ця вартість полягає передусім у тому, що Галичина 1918-19 років - єдиний в новішій історії приклад українського державного правопорядку. Щодо режиму УНР, то пригадуємо собі слова, що ми їх недавно читали в одних спогадах про цю добу: “Влада Центральної Ради поза столицею майже не була відчутна”{13}; гадаємо, що в цих словах усе сказано... Також, нікуди правди діти, назверхній державний лад Гетьманщини 1918 року не мав усіх рис справжнього, органічного правопорядку і спирався не так на сили місцевого українського консерватизму, як на багнети 300-тисячної німецької окупаційної армії. (Однак, не вільно забувати, що тодішню Німеччину годі міряти одною мірою із Німеччиною гітлерівською.) Те, що українці вміють “святити ножі й різати панів”, всі знаємо чудово. Але значно більше проблематичне, чи яка-небудь українська влада вміє, хоч би півроку й хоч би на території одного повіту - оберігати успішну безпеку життя й майна громадян, що є першим обов’язком кожної культурної держави. Східньоукраїнський досвід 1917-21 років дає тут поле до дуже сумних рефлексій.

І саме тому те, що обурює “революційні інстинкти” Ю. Дивнича, нас наповняє втіхою й гордістю: що за весь період самостійности і українсько-польської війни на всій території Західньої України цивільному польському населенню не впала волосина з голови; що в Галичині не було ні одного жидівського погрому й що навіть після переходу УГА за Збруч тамошні жидівські містечка клопоталися про галицькі залоги, бачачи в тому найпевнішу охорону проти всяких грабіжників і мародерів; що галицький селянин, замість палити двори й розкрадати чуже добро, чекав на полагодження аграрного питання законодавчим шляхом, складаючи тим доказ довір’я до української влади, що її він (всупереч протилежному твердженню Дивнича) також соціяльно вважав за свою; що більшовицька пропаганда не чіпалася галицького вояцтва (тоді коли уряд УНР ніколи не мав певности, чи його окремі військові частини не проголосять у повному розпалі битви “невтралітету” або й прямо не перейдуть до ворога); що тогочасна політична Галичина, не маючи провідних особистостей на геніяльну міру, посідала суцільне, організоване керівне політичне середовище (оту плеяду Костів Левицьких, Петрушевичів, Олесницьких, Макухів, Ганкевичів і стільки інших), так що провід молодої державности опинився не в руках невідомих авантурників, а в руках людей, що в їхню абсолютну персональну чесність та високе почуття відповідальности весь народ слушно вірив; що авторитет уряду ЗОУНР був непохитний, не в тому сенсі, що не було критики (часто виправданої) осіб або окремих політичних і стратегічних кроків, але в тому сенсі, що ніхто не заперечував леґітимности власної національної влади, і що в Галичині була здійснена відома своєю доцільністю двопартійна система (націонал-демократи й радикали), що обидві основні партії (разом з деякими дрібнішими угрупованнями) зуміли в цей вирішальний час об’єднатися в уряді національної коаліції.

Одним словом: стверджуємо наявність у Західній Україні основних передумов для реального державного життя - не зважаючи на велику вбогість краю, певну вузькість людей, своєрідну загальну “сіризну” тону, що так відрізняється від східньоукраїнської строкатости. А втім, для партикуляристачної зарозумілости тут місця бути не може. Не забуваймо, що галицьке громадянство, на жаль, за період від 1919 до 1939 року встигло позбутися багато з цієї політичної культури, що її защепило в ньому життя в культурній і правовій австрійській державі (а такою була вона безперечно, і це мусимо нині задля історичної справедливости об’єктивно визнати, хоч назагал до українців ставилася вона досить по-мачушиному). Загальна варваризація політичного життя, притаманна для періоду між обо-ма війнами, знайшла свій повний відгомін і на західніх українських землях.

Знову торкаємося проблем “всеукраїнського значення”... Справа в тому, що ніякої природної, вродженої, “расової” різниці між східнім і західнім українством нема. Різниці лежать не в самій народній субстанції, яка ідентична обабіч Збруча, але у відмінній політичній та (частинно) культурній формації, що випливає з іншого історичного розвитку, обставин, виховання Ми вище згадали про позитивний виховний вплив, що його мало на Галичину перебування під правовим, конституційним австрійським режимом. Через це політичну дозрілість Галичини (яка, на наш погляд, у 1918-19 роках стояла вже на порівняно високому рівні) годі вважати за природжену прикмету, яка навіки прикріплена до цієї землі й її населення. Ні, досвід учить, що Галичина може втратити ці свої позитивні прикмети, і так воно й дійсно сталося, у великій мірі вже перед 1939 роком, не згадуючи про ті корінні зміни, що наступили пізніше і замкнули історію Галичини, як окремого політичного суб’єкта.

Але ці висновки дозволяють ще на один інший: відповідне громадянське виховання, тверде засвоєння належних принципів політичної організації могло б дозволити перебороти або принаймні до певної міри зневтралізувати й знешкодити оте страшне українське руїнництво, політичну безкультурність (“хворобу бездержавности” в термінології Липинського), чим ми як нація так часто самі себе ліквідували. Отже те, що в малих розмірах і на малому просторі було продемонстроване в Галичині в 1918-19 роках, може бути зреалізоване на велику скалю й на великих просторах - від Полісся по Кавказ. Застерігаємося, що нам ідеться, звичайно, не про гальванізування якихось окремих моментів старого галицького життя, що відійшло до минулого. Ідеться про ядро: можливість української правової держави, що однозначне з питанням про бути чи не бути українству нацією в політичному значенні слова. Без цього може воно існувати тільки як пасивне етнографічне підложжя для поширення чужих імперіяльних утворів та активно проявлятися хіба принагідними анархічними вибухами Галицький приклад 1918-19 років скріплює віру в українське майбутнє.

Хоч говоримо у цій статті передусім про галицькі справи й не хочемо заглиблюватися у складну східньоукраїнську проблематику, для чого тут не місце, мусимо зупинитися на деяких моментах, що їх порушив Дивнич. Поспитаємо: що дійсно було велике у “Великій Українській Революції”? Гадаємо, що її велич виявляється тільки на фоні того, що українська нація являла собою на східніх землях перед 1917 роком. Не вистачає сказати, що революція український народ переродила; вірніше буде, коли ствердимо, що вона його, як політичну націю, взагалі щойно народила. Просто на очах, упродовж місяців чи максимально двох-трьох літ, відбувся у головокружно прискореному темпі процес національної кристалізації, що нормально повинен був простягатися на десятиліття. В цьому відношенні ми всі, як і чергові українські покоління, мусимо будувати на тому, що створила революція, мусимо її продовжувати і вивершувати. Це не міняє нічого в тому - й це треба з повною ясністю бачити, - що українська революція була поражена всіма дитячими недугами політичної недозрілости; що засадниче завдання - впорядкування “стихії” - осталося не розв’язане; що наддніпрянське українство, хоч і піднялося вже тоді до ідеї держави, але фактично до власно-державного життя було ще не доросло й тому не зуміло ідеї держави виповнити конкретним змістом і тільки вичерпалося в черзі непослідовних і суперечних спроб розв’язати державницьку проблему (УНР, Гетьманщина, УРСР).

Завдання, яке стоїть перед українською політичною думкою: відділити зерно й полову у традиціях нашої революції. При тому перша річ: зайнятися критичним розглядом усяких “патріотичних мітів”, що виросли довкруги визвольних змагань 1917-21 років. Одним з найнебезпечніших (бо найбільше поширених) мітів уважаємо культ “революційної стихії”, що його от у новому виданні пропаґує Дивнич. (На нашому Заході той самий культ, тільки у трохи інакшому словесному оформленні, поширювали націоналісти.) Не кажемо, щоб “стихія” не мала позитивних прикмет; позитивною була хоч би її вітальна тугість, а далі шукання (хоч сліпе і примітивне) суспільної правди-справедливости (що в старій гайдамаччині показав Шевченко); але недостойним уважаємо ставання навколішки перед силою, що в ній було страшенно багато варварсько-руїнницького, а то і просто кримінального.

Друга леґенда, що її треба здати до архіву, це казка про “безчисленні полчища” ворогів, що під їх ударами буцімто завалилася українська державність У дійсності інтервенційні московські армії під час першої та другої навали (зими 1917-18 та 1918-19) були відносно малі Кремль до літа 1919 року не диспонував великою регулярною армією. Совєтська експансія здібна була поширюватися тільки на ті країни, що їхнє власне безголов’я робило з них легку здобич. Якщо могли зберегти незалежність Фінляндія та мініятюрні балтицькі республіки, розташовані перед воротами Петрограду, то чи ж не повинна була встояти кількадесятимільйонова Україна, з її велетенськими ресурсами? Також міжнародна коньюнктура української справи була впродовж перших двох років революції сприятлива. Отже причин невдачі треба шукати насамперед у внутрішньому стані самого громадянства України.

Дивнич особливо наполягає на тому, що “Велика Українська Революція” була зовсім своєрідним історичним процесом, твором виключно українського ґрунту, що її не можна виводити ні з яких загальних російсько-імперіяльних джерел. Один із головних закидів Дивнича проти Кучабського, що останній розглядає українську революцію як частину загальної східньоєвропейської політичної та соціяльної кризи, яка в той час захопила й Україну. Не будемо входити в те, наскільки вірно інтерпретує Дивнич погляди Кучабського, а наскільки він підсовує йому таке, чого той і не думав казати. У своїй знаменитій книзі Кучабський, здається, єдиний досі історик визвольних змагань, що досліджує українську справу на широкому міжнародно-політичному тлі, притягуючи, м. ін., і світову війну, і Паризьку мирову конференцію, оскільки вони заважили на долі України; очевидно, від мусів віддати багато місця і російській революції. Який український патріот не бажав би, щоб речі виглядали саме так, як їх змальовує Дивнич! Але коли вони такими не були, чи маємо ми право викривлювати факти нашої власної історії? Кучабський у всякому разі тут ближчий до історичної правди, ніж Дивнич. Події 1917-21 років не можна ставити на одну дошку з Хмельниччиною, яка дійсно була вибухом динамічних сил, нагромаджених у Козацькій Україні, і прямим революційним зударом з чужою державністю. Зате 1917 рік почався не в Києві, а в Петербурзі. Остаточним закріпленням радянської системи на наших землях, що відбулося не без активної співучасти частини самого українського народу, українська революція дала себе втягнути в річище революції всеросійської. Згадаймо, що в 1919 році українські землі були головним тереном розправи між російською революцією та російською контрреволюцією.

Отже, українська революція і своїм початком, і своїм кінцем, і тисячними нитками була фактично пов’язана з російським імперіяльним історичним процесом. Ми не хочемо сказати, що у ці роки українство зовсім не виступало як окремий чинник. Ні, на це останнє є тисячі доказів, - між іншим, хоч би той, що саме українські повстанці припечатали долю армії Денікіна. Революційний рух на Україні прямував до того, щоб вийти на свій власний шлях, щоб вирватися із магнетичного поля імперщини. Але, не зважаючи на всі намагання в цьому напрямі, не наступило в 1917-21 роках остаточне оформлення громадянства України в окремий політичний підмет, чіткою гранню відмежований від російського світу. Це завдання лишається для нашого майбутнього. Зате на українському Заході ми вже перед 1914 роком були політичною нацією, а 1918 рік застав обидва ворожі національні табори як два зовсім окремі суб’єкти, що між ними була можлива мілітарна перемога і завоювання, але не була можлива ідейна і політична амальгама, що характеризувала (а подекуди й по нинішній день далі характеризує) українсько-російські взаємини на нашому Сході.

Не зважаючи на далекосяжні розбіжності з Ю. Дивничем, ми з ним цілковито згодні в тому, що галицькі визвольні змагання влилися “беззастережно й безповоротно” в одне всеукраїнське політичне річище. Тепер і в краю й на еміґрації спільна доля поєднала розрізнені історією вітки нашого народу; в терпіннях сучасної лютої пори формується новий всеукраїнський тип українця, що йому належатиме майбутнє.

Але уніфікація українства відбувається досі, силою обставин, як “рівняння вниз”. Нівелює людей не тільки більшовицький терор на рідних землях, але також мізерія таборового побуту на еміґрації. Та годі вважати цю нівеляційну уніфікацію за останнє слово, годі нею самою захоплюватися. Вона історично виправдається тільки тоді, коли послужить як спільна всім українцям вихідна точка для нового підйому. Ми переконані, що такий підйом може наступити тільки як спільний, дійсно всеукраїнський - або його взагалі не буде. Щойно таке “рівняння вгору” - уніфікація, що її ми були б не пасивним об’єктом, але творчим підметом - перебороло б остаточно всі старі українські східньо-західні тертя й непорозуміння. Однак, процес культурного й політичного підйому - “рівняння вгору” - неможливий без “орієнтаційних віх”: без ідеалів, вартостей, прикладів і традицій. Чи Західня Україна може тут щось внести до всеукраїнської скарбниці? Ми переконані, що вона приходить не з порожніми руками. Приносить вона не лише своїх Франків і Стефаників, але в першу чергу те, в чому таки її найбільша особливість і найбільша цінність: своєрідні політичні традиції. Ми не творимо із цих традицій недоторкальних святощів. Ми зовсім згідні з тим, що вони повинні бути піддані якнайсуворішій критиці, у світлі тих досвідів, що їх поробила Україна Східня. Але нехай це буде критика ділова і, як пристало між синами одного народу, доброзичлива.