СТАВЛЕННЯ ЛИПИНСЬКОГО ДО НАЗАРУКА В 1924-27 РР.

Досі ми розглядали мотиви, які спонукали Назарука зблизитися до Липинського і стати його послідовником. Тепер подивимося на їхні взаємини з протилежної перспективи. Що Назарук давав Липинському? І як Липинський оцінював його, як людину й політичного діяча? Наші зауваження стосуватимуться періоду трьох з половиною років, від початку 1924-го до літа 1927-го, коли Назарук перебував в Америці. Де був апогей дружби і співпраці між Липинським і Назаруком. Як бачитимемо далі, їхні відносини скоро розстроїлися після повороту Назарука до Галичини.

Прикметою Назарука, що мабуть найбільше припала до вподоби Липинському, був його динамізм, яким він відрізнявся від інших діячів гетьманського табору, “де переважають, на жаль, досі типи пасивні, мало здатні до літературної праці й позбавлені громадського темпераменту”[164]. Навіть після розриву з Назаруком, Липинський висловився про нього так: “...п. Назарук, завдяки своїй активності, літературній працездатності й темпераменту був мені симпатичний....”[165]. При цьому він був переконаний, що з усіх його учнів саме Назарук був тим, хто йому, Липинському, “найщиріше і найбільше” вірив[166].

Хоч їхні побутові обставини були зовсім відмінні, - один жив в американському крутежі, а другий на тихій австрійській провінції, - проте й Липинський, подібно як Назарук, відчував тягар самотности. Тому нічого дивного, що Липинський в особі Назарука цінив плідного, інтеліґентного й цікавого кореспондента, листи якого справляли йому “найбільшу приємність”[167]. Ці листи, як стверджував Липинський, “також належать до тих, які заступають (...) необхідні розмови з людьми”[168]. Ще у своєму останньому листі до Назарука з січня 1930 р., сповненому гірких докорів і обвинувачень, Липинський писав:

“...Ви довголітнім обміном думок зі мною давали мені багато моральної піддержки в моїй праці. (...) Були в Ваших листах і надзвичайно цінні для мене поради людини з великою практикою українського політичного життя. За ці поради буду Вам завжди вдячний”[169].

Липинський назвав Назарука “мабуть найкращим популярним бесідником нашого покоління”[170]. Він теж не раз висловлював Назарукові признання за вміле редагування “Січових Вістей” (пізніше “Січі”), хоч іноді давав теж критичні завваження з-приводу статтей, які на його думку були ідейно хибні або тактично незручні.

Найбільшою політичною заслугою Назарука в очах Липинського було, що саме він на американському терені уперше вивів гетьманський рух на ширшу арену і зробив його масовим:

“Ви не уявляєте собі, яке величезне значіння для Гетьманської ідеї має те, що Ви потрафили не тільки удержати [газету] “Січ”, але ще зробити її з кожним числом чим раз більше інтересною. (...) Січова Організація перша почала проводити наші ідеї в широкі народні маси. (...) Січова Організація, а найбільше Ваша особа, була і єсть місцем, на яке скеровувався найбільший напір руїнників. Таким чином в нашім бою (а боєм єсть і ще довго буде наша праця) центральним місцем на сьогодня зробилася Ваша організація і зокрема Ваша особа. (...) Першу атаку Ви видержали блискуче. Це дає нам всім надію, що видержите і дальші. Бо пам’ятайте, Дорогий Пане Докторе, що ці атаки ще будуть і що, кажучи по військовому, ключ до наших позицій ще довго буде в ваших руках, бо Ви самі його в свої руки добровільно взяли”[171].

В “Листах до братів-хліборобів” є одне місце, де Липинський віддав прилюдну пошану політичній праці Назарука в Америці, хоч і не назвав його по імені. Ніякій іншій гетьманській організації Липинський не висловив такого признання, як “Січам”, що їх надхненником і фактичним лідером був Назарук.

“Одним з таких добрих вістунів нашого видужування єсть агітаційна та організаційна праця наших американських земляків в Січових організаціях та в їх органі - “Січі”. Визнавши ідею єдиної, сталої, традиційної Верховної Державної Української Влади, персоніфікованої в Гетьманськім Роді Скоропадських, “Січі” стали на державнотворчий український шлях. Проти цього державницького ідеалістичного пориву людей, які хочуть, щоб українці були державною нацією, і які переконались в повній непридатності дотеперішніх республіканських методів будування Української Держави, піднявся однодушний крик всієї анархічної більшости української інтеліґенції. Кодло, яке живе з недержавного гниття українського громадянства, заворушилось. Це доказ, що надавлено власне на болюче місце і що порушено саме огнище хвороби. Од дальшої послідовної, невпинної, розумної і організованої боротьби з цією хворобою та від щирости і глибини пориву цих, що цю боротьбу почали - залежатиме процес видужування”[172].

Найкращим доказом високого довір’я, яким Липинський наділяв Назарука, було те, що в 1924 р. запропонував йому вступити в члени Українського Союзу Хліборобів-Державників, який гуртував еліту гетьманського руху[173]. До членів УСХД Липинський ставив високі етичні й інтелектуальні вимоги, підбираючи їх дуже дбайливо й обережно.

Липинський теж запросив Назарука до співпраці в неперіодичному журналі “Хліборобська Україна”, що під редакцією Липинського становив ідеологічний орган гетьманського руху. Він закликав Назарука написати статтю “...на тему, як Ви самі дійшли до Гетьманської Ідеї, а далі описали образово, як Ви це умієте, всі Ваші спостереження в пропаґандистській праці за цією Ідеєю”[174]. Назарук з радістю обіцяв це зробити, але не зміг виконати просьби Липинського. Тяжкі обставини життя в Америці не давали йому дозвілля, потрібного для написання більшої публіцистичної студії, а згодом припинилося видавання збірників “Хліборобської України”.

В 1926 р. з ініціятиви гетьмана Скоропадського постав Український Науковий Інститут в Берліні. У зв’язку з цим Липинський звернувся з запитом до Назарука, чи він був би згідний прийняти професуру, або, коли б цього не вдалося провести, асистентуру в Інституті. Липинський не міг не знати, що Назарук, із своїм велетенським досвідом як журналіст і публіцист, не мав наукових кваліфікацій. Але Липинському залежало на тому, щоб Назарука влаштувати в Берліні й так забезпечити його участь у проводі гетьманського руху: “Моєю давньою мрією, з якою, я певний, всеціло погодиться Пан Гетьман, було б притягнути Вас до нашого Центру”[175]. Назарук ентузіястично відгукнувся на пропозицію Липинського: “Я дуже хотів би: 1) видістатися з сего пекла злости і гнилі старої еміґрації [в Америці], 2) працювати близько нашого п. Гетьмана”[176].

Але Гетьман на вакантну катедру в Українському Науковому Інституті, яку Липинський призначував для Назарука, висунув кандидатуру самого Липинського. Це сталося без відома й попередньої згоди останнього. Липинський прийняв рішення, як “грім з ясного неба” та, з уваги на стан свого здоров’я, як “особисту катастрофу”, але вважав, що засада монархістичної льояльности не дозволяла йому спротивитися волі Гетьмана; він запевняв Назарука, що й надалі продовжуватиме свої заходи, щоб влаштувати його при Українському Науковому Інституті[177]. Однак втраченої нагоди вже не вдалося повернути й наступного року Назарук, замість того, щоб переїхати до Берліну, повернувся до Львова.

Де заважило на долі заінтересованих осіб і усього гетьманського руху; в його центральному проводі не знайшовся діяч маштабу Назарука, з його бойовим темпераментом, інтелектуальними горизонтами, вийнятковим практичним досвідом і працездатністю. Можна припускати, що його невтомній енергії може було б удалося проломати інертність гетьманського центру, що на неї небезпідставно нарікав Липинський.

Однорічний побут Липинського в Берліні (від осені 1926 до осені 1927) не тільки посилив його хворобу і цим приспішив його смерть, але й поглибив розходження між ним та гетьманом Скоропадським і оточенням останнього. Ці розходження трохи згодом довели до відкритого конфлікту, який завдав гетьманському рухові непоправної шкоди. Поворот Назарука до краю рішально причинився також до розриву між ним і Липинським. До цього мабуть не було б прийшло, якби Назарук залишився на еміґрації. Доводиться зробити заключення, що Гетьман у цьому випадку не виявив щасливої руки.