КОНСЕРВАТИЗМ НА ПІДАВСТРІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ

Інша доля консерватизму на українських землях в Австрії, насамперед у Галичині. Тут консервативні елементи суспільства знаходили духову й організаційну основу в сильній установі, що тривало стояла в центрі всього національного життя підавстрійських українців: Греко-Католицькій Церкві, духовенство якої в Австрії зрівнялося щодо освіти й щодо прав з католицьким духовенством латинського обряду. Проте між обома залишилася велика соціологічна різниця: українські священики були одружені й господарили на землі. На цій основі створилася своєрідна священицька верства, із квазідідичним характером. Ця провідна священицька верства, - на відміну від польської шляхти, яка в першій половині 19 віку мала іредентистичну настанову супроти Австрії, - постійно маніфестувала свою льояльність до габсбурзької династії, що особливо виразно виявилося в 1848-49 роках. Галицькі українці, очолені Головною Руською Радою, якою керувало консервативне духовенство, т. зв. “святоюрці” (від собору св. Юра у Львові), стали по боці австрійського уряду проти польських і угорських повстань, висуваючи домагання окремого “руського” коронного краю з українських земель Австрії.

Цьому старосвітському українському консерватизмові в Австрії були чужі соціяльні інтереси селянства й методи політичної боротьби в умовах модерної конституційної держави, а його патріотизм полягав у прив’язанні до церковного обряду, юліянського календаря, кирилиці з етимологічним правописом, як ознак, що відділяли русинів від поляків. Священицька аристократія відстоювала проти новіших течій (М. Шашкевич і його послідовники) традиційну церковно-слов’янщину, що виродилася в т. зв. “язичіє”, яке вважалося “панською” мовою, у протиставленні до “хлопської”, народної.

Коли в 1860-их роках австрійський уряд порозумівся з польською шляхтою й передав їй управління в Галичині, “святоюрці”, розчаровані у своїх розрахунках на Відень, переорієнтувалися в бік царської Росії. Це давало поштовх до постання т. зв. москвофільського табору, який став головним зборищем галицької “твердої Руси” і, спираючись на духовенство, зокрема його ієрархію, до 1880-их років мав перевагу над народовецьким табором, що розвивався під впливом східньоукраїнського демократичного народництва. Орієнтація на сторонню силу, кастовість і крайня духова зашкарублість москвофільського табору довели до його поступового розпаду і зникнення.

Але й народовецький табір мав у собі консервативні елементи, репрезентовані діячами типу І. Борисикевича, Ю. Лаврівського, Д. Танячкевича, С. Качали, братів Володимира й Олександра Барвінських, що намагались зробити народовецтво “респектабельним”. Коли ж у 1890-их роках народовецтво перебрало політичний провід, в його лоні виявилися виразніші консервативні тенденції у згадуваній “Новій ері” та її відгомоні, Християнсько-суспільній партії, а також серед деяких кіл Націонал-Демократичної партії, провідної політичної групи Галичини перед першою світовою війною.