СПІР ЗА ДРАГОМАНОВА

Розходження між Назаруком і Липинським виникали теж на ґрунті різного ставлення до репрезентативних постатей “лівого” напряму в українській політичній думці. Назарук закликав Липинського до безоглядної боротьби проти корифеїв української демократії, перш за все Драгоманова і Франка, яких він уважав за духових спричинників упадку української державности та предтеч більшовизму:

“Все те [комунізуючі тенденції серед канадських і американських українців] - вислід і овоч нашої драгоманівщини, франківщини і павликівщини. Коли дивлюся на їх “пресу”, то просто не можу з дива вийти, як може проф. Томашівський кликати в “Політиці” емфатично: “Назад до Драгоманова!” Та ж від того Драгоманова власне дійшли ми до таких овочів”[213].

Крім цього, Назарук покликався на арґумент практичного порядку: на те, щоб у свідомості загалу закріпити нові авторитети, що їх проповідував гетьманський рух, треба, мовляв, насамперед повалити дотогочасні авторитети, що їх створив демократичний табір.

“Основна помилка, чи радше недостача, Вашої пропаґанди в тім на мою думку Сяк практика пропаґанди в масах), що Ви не почали з убиття попередників, у нас велетнів пропаґанди: Драгоманова, Франка, (Грушевського Ви усмертили), Винниченка (...) і навіть Шевченка, як суспільно-державницького пропаґатора...

Будова нового не можлива без повалення старого і без вивезення румовищ з нього. Оптична злуда могла б Вас довести до погляду, що Ви “позитивно” їх убиваєте. Ні Маса - і то не тільки черні, але й інтеліґенції - доконче потребує зрубання й викорчування старих гаїв, де молилася, заки зачне молитися в новій святині Се, а не що інше, єсть таємницею того, що Ваша поди-вугідна праця не знайшла досі відгуку в широких кругах інтеліґенції, молоді, народу”[214].

Але консервативний світогляд виключає бажання до руйнування надбань минулого, навіть якщо вони односторонні й подекуди незадовільні. Тому Липинський не міг схвалювати програми “ужиття попередників”, представників народницько-демократичного етапу в розвитку української суспільно-політичної думки. Коли ж мова про Драгоманова, то з спогадів Дмитра Дорошенка відомо, що Липинський глибоко поважав пам’ять Драгоманова та що до його улюбленої, настільної лектури належали листи Драгоманова до Франка[215]. У відповідь Назарукові, який закликав до хрестового походу проти наших “лівих”, Липинський писав:

“Шевченко, Франко, Драгоманов - революціонери. Боротьба з деякими їхніми шкідливими думками при помочі принижування їх революційного авторитету, думаю, безцільна. Завжди будуть українські революціонери, які будуть, і зовсім слушно, черпати з них надхнення. І зовсім не біда, що ми маємо революціонерів. Біда, що ми маємо тільки революціонерів. Щоб вилічити оцю смертельну однобокість нації - нам треба консерватистів з програмою позитивною, а не тільки з неґацією революціонерів. Витворювання оцієї позитивної консервативної політичної думки, думаю, має для нас далеко більше значіння ніж боротьба з Шевченком, Франком і Драгомановим. Тим більше, що без сильної української консервативної організації - ця боротьба безнадійна. Люди мусять звідкілясь брати ідеї. Як мають тільки згаданих письменників, то будуть брати тільки з них, хоч би не знати як їх критикувати. Одинока рада: дати письменників іншої думки, іншої тактики, іншого стилю. Головне з перевагою розуму і волі над романтизмом і необдуманими емоціями. В цім напрямі поле велике і в цім - позитивнім, а не негативнім - напрямі я би радив Вам скерувати письменницький талант”[216].

Справа відношення до Михайла Драгоманова виринула наново в листуванні між Назаруком і Липинським з наступного приводу. Перебравши в березні 1926 року редакцію католицької газети “Америка” в Філядельфії, Назарук скоро встряв у полеміку з Ярославом Чижем, редактором “Народної Волі”, що була органом “лівого” асекураційного товариства, Український Робітничий Союз. В ході цієї полеміки Назарук зробив Чижеві закид в “анархізмі” на тій основі, що він проголошував себе послідовником Драгоманова, а той, мовляв, був анархістом. Закид має неприємний посмак, бо згідно з американськими законами того часу анархізм уважався антисуспільним, злочинним рухом, що за приналежність до нього чужинців примусово виселювали за кордони США. Не дивно, що Чиж погрозив, що позве Назарука до суду за очорнення. В цій прикрій ситуації Назарук попросив Липинського про вказівки, в котрих саме творах Драгоманова найвиразніше проявляється його анархізм[217]. Нефортунний виступ Назарука проти Драгоманівського так званого анархізму обурив Липинського. Наведений нижче уривок листа Липинського до Назарука характеристичний не тільки для світогляду Липинського, але теж і для його лицарської вдачі, яка не терпіла нечесних метод полеміки (чого в даному випадку допустився Назарук) та яка в ідейному антиподі, що ним для Липинського був Драгоманов, уміла пошанувати людину й мислителя великого формату.

“... не гнівайтеся на мене за те, що Вам скажу про Ваше відношення до Драгоманова. Я вже Вас кілька разів просив над цим питанням застановитись і на Драгоманова в той спосіб не нападати. Але Ви остались глухі на мої прохання. Отже сьогодня, в зв’язку зі справою Чижа і “анархізмом” Драгоманова (щодо якого просите у мене матеріялів), хочу цю справу остаточно вияснити.

Перш за все, що Ви сказали б про того, хто однаково відноситься і до мертвого льва і до живого песика. Повірте, Дорогий Пане Докторе, що непристойно єсть зіставляти Драгоманова з Чижем. І я волів би на Вашім місці програти судову розправу, ніж виграти її доказами, що Драгоманів був анархіст і що тому Чиж заслуговує на осуд...

Коли б Ви почитали уважно Драгоманова, то побачили б, що всі оці наші “драгомановці” живляться власне одпадками Драгоманова, тим, що в Драгоманова було найгіршого, і що власне у самого Драгоманова можна знайти силу-силенну найкращих арґументів проти “драгомановців”.

Бо єсть в історії не один, а кілька Драгоманових, так як до історії перейде не один, а кілька Докторів Осипів Назаруків. І як політично нечесно поступив би той, хто поборював би Вас колись за те, що Ви були в однім часі демагогом і робили повстання проти Гетьмана, так само політично нечесно єсть висмикувати з Драгоманова тільки його анархізм, забуваючи про те, що сам же Драгоманов свій анархізм в інших місцях і часах поборював. Найбільшим нещастям Драгоманова була його деклясованість і радикалізм. Він, під впливом російської школи, загубив ці моральні і політичні устої, які були в його родині, в його домі, а потім сам для себе ціле життя таких устоїв шукав, весь час їх міняючи, і весь час будучи в цих шуканнях радикалом, тобто доводячи більшість своїх ідей до абсурду. Але ж чи за ці прикмети - прикмети спільні з майже цілою т. зв. свідомою українською інтеліґенцією - слід поборювати тільки од-ного Драгоманова, який крім них мав ще й те, чого бракувало більшості української інтеліґенції: велику ерудицію, науку, сильну волю і великий чесний характер?

Отже послухайте хоч цим разом, Дорогий Пане Докторе, моєї щиро-дружньої поради: одділіть Чижа від Драгоманова, і першим взагалі покиньте займатись, а другого ще раз уважно перечитайте. Викиньте всі його анархізми, радикалізми і прочі інтеліґентські українські прикмети, а виберіть з нього те, що було в нього творчого, будуючого, і власне цей драгоманізм творчий і будуючий вжийте на поборювання тих, хто воює драгоманізмом розвальним і руйнуючим. Лектуру раджу Вам почати з “Листів на Наддніпрянську Україну”, в яких знайдете між іншим цінне і цікаве про наш Гетьманський Рід, що може слід би було колись з відповідним коментарем в “Січі” і “Америці” передрукувати”[218].

Після такої нищівної філіппіки, Назарукові не залишалося нічого іншого, як скапітулювати:

“Щодо дуже гострого листа Вашого про моє відношення до Драгоманова, то я думаю, що пишу власне так, як Ви кажете відноситися до нього по суті: що є крім анархізму у Драгоманова й розумні речі. (...) Але оставлю і таке писання про Драгоманова, бо мабуть форма загостра”[219].

Назарук не розумів, що суттю розходження була не більше чи менше гостра форма критики Драгоманова, але щось значно глибше. В основі спору лежав конфлікт між плюралістичною та моністичною концепціями українства. Липинський визнавав закономірність існування в лоні українського суспільства різних ідейно-політичних течій; його метою було об’єднання та збалянсування цих антагоністичних течій на базі монархічного правопорядку. Знов же Назарук, з типовим фанатизмом неофіта, хотів в українському політичному житті “зрубати й викорчувати” все, що було незгідне з гетьманською ідеологією. Але саме ця його настанова доводить, що, ставши гетьманцем, Назарук не перетворився в органічного консерватиста та що у своїй політичній психології він надалі в великій мірі залишився радикалом.