“ДОН КІХОТ І САНЧО ПАНСА”

Окрім речевих розходжень, які виникали між Липинським і Назаруком на ґрунті відмінних поглядів на деякі питання україн-ської політики, в їхніх відношеннях діяли психологічні труднощі, що корінилися в різницях характерів. Уважаємо, що саме ці психологічні моменти зіграли вирішальну ролю в назріванні їхнього майбутнього розриву.

Липинський небезпідставно жалівся: “...ми не можемо знайти, так гарячо мною бажаного, спокійного й ясного стилю в нашій кореспонденції”[241]. Щоб переконатися, що це ствердження відповідало правді, вистачає порівняти, з одного боку, листування Липинського з Назаруком та, з другого боку, з Дмитром Дорошенком[242]. Дорошенко також не у всьому з Липинським погоджувався, але його листи до Липинського позначені тоном взаєморозуміння та приятельської гармонії, в той час як у кореспонденції Назарук-Липинський не бракує дисонансів. Не зважаючи на ідейну близькість та тісну ділову співпрацю, Назарук і Липинський не були психологічно допасовані. Те, чого Липинський не міг терпіти в Назарукові, це були його нетакти. Знов же Назарук не раз скаржився на надмірну вражливість Липинського. Дійсно, Назарук був людиною доволі грубошкірою (“бруталом”, як він сам казав про себе)[243], а Липинський людиною дражливою, з нахилом до гострого реагування, при чому його дражливість зростала в міру прогресування хвороби.

На цю тему так писав Назарук:

“... Ви страшенно, ненормально чутливі. Відси й Ваша сильна інтуїтивність, що кормиться Вашими нервами. Та, правду кажучи - орати нервами ніхто не годен, скорше чи пізніше вони таки зужиються О. На жаль, Ваша видержливість кінчиться мабуть”[244].

“...та й дразливі Ви, Господи! Ні одної панночки не зустрічав я такої дразливої”[245].

“Змилосердіться над - Собою Самим! І не затроюйте Собі непотрібно думки! (...) І по тім усім ми хочемо щиро підпорядкуватися Вам, Вашому досвідові й умові, а Ви - іршуєтесь! - Та чого? Дорогий Пане После! Знаєте - Ви дуже гарна людина, але - важко з Вами говорити! Що ж я Вам такого написав, що Ви так нагримали?”[246].

Відповідь на питання, чому Липинський “гримав” на Назарука - самі Назарукові листи. Вони іноді не вільні від менторського тону. Нетактом було постійне протиставлювання себе, як людини “з народу”, “з черні”, “плебея” (так про себе писав Назарук!) - “панові” й “аристократові”, Липинському. Той з цього приводу зробив своєму товаришеві такі розумні й щирі зауваження:

“Що ж до “аристократизму” - то я ж ніколи себе в той спосіб не протиставляв Вам. Чому ж Ви себе так протиставляєте мені? Повірте, що сказати - “я людина з черні” - це звучить таксамо гордо і для другого принижуюче, як сказати “я пан”. Отже таким висловом Ви мене принижуєте. Незаслужено, бо мої погляди на ці справи Ви знаєте. Ви єсть предок, я єсть нащадок (“я” і “Ви” - в розумінню тих типів людей, які ми репрезентуємо). У Вас єсть більше сили, здоровля, енергії, виносливости, хотіння і певности себе, у мене трохи більше одідиченого досвіду і здержливости. Щоб існувала Держава і Нація, ми мусимо бути разом і мусимо себе взаємно доповняти. Вам без мене буде зле, а я без Вас нічого не зроблю. Отже покиньмо раз назавжди всі ці, винесені нами з чужих хат, “черні” і “аристократії”, і знаймо, що ми єсть однакові по своїй вартості складові частини одної верстви, що має покласти фундаменти під будову Української Держави. Добре, Дорогий Пане Докторе?”[247].

Але не минуло й року, як Липинський не міг себе стримати, щоб не вибухнути: “...до розпуки доводить мене Ваш гіперболізм”[248]. В даному випадку йшлося про перебільшені похвали, що ними Назарук обсипав Липинського у своїх статтях, друкованих у чікаґській “Січі”. Прикладом “гіперболізму” може теж служити Назарукова заява, що “якби практично була можлива дилема, чи дати Вам, чи сто тисячам дітей молока, бо загинуть, або вони, або Ви, то без вагання Вам належиться першенство...”[249]. Власне підо впливом таких неймовірних панегіриків у Липинського пробуджувалися сумніви в щирості Назарука, - чи той, може, умисне не підлещується? Ці сумніви відбивалися в листах Липинського, що знов Назарук, своєю чергою, відчував як кривду для себе:

“...болючо вражає мене друга частина сторінки 3-ої Вашого листа, в якій мимохіть підозріваю натяки - до себе! Коли се правда, що так Ви до мене пишете, то воно безпідставне. Цілком! Я дійсно і щиро поважаю авторитет п. Гетьмана і Ваш і нещирої реклями не роблю, як не робив її ніколи в життю своїм. Я ще стрічки не написав не вірючи в те, що пишу, хоч міг писати злі речі! Подібне пригадую собі і з попередніх листів”[250].

Дійсно, Липинський Назарукові не зовсім довіряв. Можна припускати, що він одержував від різних людей про нього суперечливі опінії. Бажаючи перевірити ці інформації, Липинський звернувся під кінець 1924 р. довірочно до д-ра Володимира Старосольського, відомого галицького соціял-демократичного діяча, юриста й ученого-соціолога, з проханням висловити думку про Назарука.

На початку своєї відповіді Старосольський застерігся, що він недолюблює Назарука й тому свідомий, що його опінія може бути стороннича. “Д-р Н. безумовно дуже спосібна людина”. Він визначається винятковою серед українських інтеліґентів працездатністю. З нього добрий літератор і агітатор, що може впливати на читачів чи слухачів. Але в нього є великі хиби характеру. Він безоглядний у боротьбі й неперебірливий у засобах. Він дотримується небезпечної засади подвійної моралі - однієї для “своїх”, а іншої для “ворогів”. Щодо чистоти рук, то “ніяких фактів крадіжки публічних грошей д-ром Н-м я не то що не знаю, ані про них не чув. Що більше, я уважаю неправдоподібним, щоб д-р Н. міг щось подібне зробити”. (Видно, що чутки цього роду дійшли до Липинського, й він про це запитався Старосольського). Але Назарук умів завжди влаштовуватися на добрій з матеріяльного боку посаді. “Це теж не був би гріх, якби не одне: “посади” змінялися в його звичайно зі зміною переконань. Так само не можу я уважати тільки випадковим те, що д-р Н. зміняв часто (боюся сказати “звичайно”) посади та переконання тоді, коли справа, яку досі заступав - зле стояла. (...) Не можу я (суб’єктивно) думати, що в основі отих переходів лежала одна тільки зміна політичних поглядів”[251].

У цій характеристиці Назарука відповідає правді, що він мав темперамент борця та що він був безоглядний до противників. Можна теж погодитися з твердженням, що він любив гроші та вмів улаштовуватися серед усяких обставин, але це вимагає уточнень. Сам Назарук писав про цю справу так: “...[для творчої праці] треба мати свобідну голову, свобідну від журби за матеріяльне існування. Я належу до натур журливих; все мушу мати гріш при собі, інакше не міг би жити Все боюся будуччини (матеріяльно)”[252]. Можна гадати, що умовини винятково неспокійного, кочовничого життя навчили Назарука цінити вартість грошей, як Гарантії особистої безпеки й незалежности. Проте нема ніяких доказів на те, що він колинебудь жертвував переконаннями для матеріяльних користей. Навпаки, відомі факти, що свідчать про протилежне. Восени 1923, коли скінчилася акція Позички Національної Оборони, Назарук залишився безробітним. Управа Інституту ім. Петра Могили в Саскатуні (провінція Саскачеван) запропонувала йому догідну посаду вчителя українознавства. Але Назарук посади не прийняв, бо не погоджувався з православним курсом, що його підтримувала управа Інституту[253]. Нема теж сумніву, що він міг би був матеріяльно краще влаштуватися в Америці, якби не зв’язав себе так міцно з гетьманським рухом. Непереконливий також закид у його політичному скакунстві. Переходи Назарука в 1918-19 рр. від львівської Національної Ради до служби в уряді наддніпрянської Директорії та від Директорії до Диктатури ЗОУНР, - на що посилався Старосольський, - пояснюються достатньо бурхливими обставинами революційної доби. Коли ж говорити про світоглядову еволюцію, то в житті Назарука був тільки один великий злам, що мав усі риси автентичного “навернення”. І своїм новим монархістичним і католицьким принципам він залишився вірний до кінця. Старосольський, очевидно, помилявся, коли відмовляв Назарукові у здібності мати будь-які щирі переконання, що пливуть “з глибини”.

Ми зупинилися на характеристиці, що її Старосольський дав Назарукові, бо треба бути свідомим того негативного враження, яке яскрава та суперечлива Назарукова постать часто справляла на людей. Оба головні закиди, що їх висунув Старосольський, - користолюбивість та скакунство, - були досить поширені й нам доводилося зустрічати таку опінію щодо Назарука і в наші дні.

Лист Старосольського назовні нічого не змінив у стосунках між Липинським і Назаруком. Липинський розпочав у 1926 р. заходи у справі стягнення Назарука на постійний побут до Берліну з тією думкою, що, крім праці в Українському Науковому Інституті, він буде теж чинний у гетьманському центрі. Ці заходи можна вважати за безсумнівний доказ довір’я, яким у тому часі Липинський наділяв Назарука. У зв’язку з цією справою Липинський писав: “...вірю, що буйна натура Ваша, яка кидала Вас в життю на різні “екстратури”, має підклад засадничо добрий, вірний і чесний і що власне до цього найглибшого - а значить і до кінця життя вже сталого - підкладу сягнула остання зміна Ваша”[254]. Ці слова звучать немов відповідь на те, що про Назарука сказав Старосольський. Це не значить, однак, що неґативна опінія Старосольського не залишила в душі Липинського ніякого сліду. Коли на початку 1928 р. між Липинським і Назаруком виникли глибокі розходження щодо деяких питань поточної політики, Липинський пригадав собі закиди про “користолюбивість”, “хапчивість” Назарука - та й у гніві кинув йому цей закид у вічі. Але Назарук не стерпів цієї образи. Це стало за безпосередню причину їхнього розриву.

Ще один документ кидає світло на відносини між Липинським і Назаруком та розкриває підложжя їхнього конфлікту. Це лист Липинського до Назарука з кінця лютого 1928, написаний з наміром запобігти розривові. Але Липинський, видно, змінив думку щодо доцільности цієї спроби й листа не вислав[255].

На початку листа Липинський перепрошує Назарука за те, що на нього “кричав”, виправдуючи це своєю “іригацією”. Але Назарук повинен намагатися зрозуміти причину цього “крику”. Суть справи не в тих конкретних питаннях, щодо яких виявилися розбіжності в поглядах, але в чомусь глибшому. Ідеться про трагедію “кожного, більшого чи меншого, українського провідника”. Він, Липинський, намагався зобразити цю трагедію в неопублікованому есею, п. з. “Дон Кіхот і Санчо Панчо в Україні”[256].{41} Ось головні думки есею:

“Держава Українська, як всяка держава, як всякий взагалі твір людський, твориться ідеєю і силою в боротьбі з хаосом матерії. Щоб ця боротьба була успішна, мусить бути провідник, який має в собі образ того, що треба зробити - ідею, і мусить бути армія, яка без застережень вірить провідникові і своїм меншим засліпленням ідеєю, своїм більшим реалізмом, помагає йому в боротьбі з хаосом, коригуючи його помилки, але не критикою, не невірою в нього, а просто самим процесом боротьби за вказану ним ідею. Цей відвічний закон людськости в карикатуральнім парадоксі (що власне, як всякий парадокс, тільки яркіше освітлив істину) представив геніяльний Сервантес. Од своєї ранньої молодости загіпнотизований одною ідеєю Дон Кіхот береться її реалізувати. Він бачить, що для цього йому потрібні вірні. Знаходить Санчо Панча. Цей реаліст дає себе зрушити з місця ідеалізмом Дон Кіхота. Він дає цілому підприємству матеріяльну силу, і обидва ці символи: ідея та сила, пускаються в дорогу. Санчо виразно бачить “божевілля” Дон Кіхота. Він бачить, що вітряки єсть вітряки, вівці - вівці і т. д. Він говорить про це Дон Кіхотові, рятує його в пригодах, але ніколи він не позбувається своєї віри в Дон Кіхота, ніколи йому не приходить в голову, що він краще знає, що треба робити. І тому власне після смерти Дон Кіхота він стає таким самим, як і він, і, ставши Дон Кіхотом, знаходить свого Санчо Панча.

Такий єсть розвиток всіх державних націй. Бо провід складається з двох річей: ідеї провідника і віри в нього тих, кому він дає провід. Без цього нема проводу, нема організації, нема держави. (...) Погляньте, яким авторитетом користуються лідери у найбільших індивідуалістів світа - англосаксів. А у нас?

На протязі цілої нашої історії нема ні одного українського вождя. (...) Ні один Санчо Панчо в світі не дає себе так легко зрушити з місця, як Санчо Панчо український. (...) Але одночасно ні один Санчо Панчо в світі так скоро не зневірюється в своїм Дон Кіхоті і так скоро не бажає зайняти самому його місце, як на Україні. Тому ми не маємо своєї Держави”[257].

Основна ідея притчі про Українського Дон Кіхота і Санчо Пансу - ясна. Відчуваючи в собі харизму провідництва, Липинський вимагав від своїх учнів і послідовників послуху. Він уважав, що тільки він покликаний визначувати дороговкази гетьманському рухові та в останній інстанції вирішувати всі спірні питання. Він не міг примиритися з думкою, що теж інші люди можуть різьбити ідеологію українського консервативно-гетьманського табору та керувати його політикою. Такі явища він трактував, як кривду для себе та як “бунт” проти свого авторитету. Саме і в цьому, - в перебільшених уявленнях про власне провідництво, - полягала суть трагедії Липинського, що її він змалював у такому біологічному забарвленні:

“Кричу, бо втікає з мене змарноване, впале на “зародючий” гній український, а здатне було до творчости, життя. (...) Так умирає мужеське заплоднююче сім’я, що трафило на гниле, розбухше в своїй тілесній матеріяльній “реалістичності” (...) жіноче яйце”[258].

Хоч свою притчу Липинський формулював загально, але можна припустити, що під символічними постатями Дон Кіхота й Санчо Панси він бачив самого себе і - Назарука. Цей здогад спирається на тому, що фізичними й психічними прикметами вони оба дійсно подекуди нагадували героїв Сервантеса. Один міг наводити на думку худорлявого “лицаря сумного обличчя”, а другий його присадкуватого й череватого джуру. Один - із своєю глибокою серйозністю та нахилом до патосу - мав у собі щось донкіхотського, а другий - із своїм приземним прагматизмом, почуттям гумору й сатиричною жилкою - щось санчопансівського. Назарук так схоплював цей контраст між собою і своїм ментором: “Майте гумор, Пане После! Я Вас ніколи не бачив усміхненим. А я - часто сміюся. І то голосно сміюся”[259].

Якщо правильна наша гіпотеза, що у притчі про “Дон Кіхота й Санчо Пансу в Україні” Липинський хотів зобразити себе й Назарука, - то це дозволяє зрозуміти те місце, де Липинський каже, що через свою вірну службу Дон Кіхотові, Санчо Панса накінець “стає таким, як він” та після смерти свого вождя займає його місце, себто сам стає національним провідником. Належить припустити, що в особі Назарука Липинський готував собі наслідника, майбутнього керівника гетьманського руху. Про цей свій таємний плян Липинський, очевидно, ніколи не сказав ні слова Назарукові. Свою інвеституру на наслідника Назарук повинен був собі наперед заслужити безумовною вірністю й послухом.

Ця гіпотеза пояснює нетерпимість і пересердя, з яким Липинський реагував на “екстратури” Назарука. Бо ж, не зважаючи на свою загальну дражливість, Липинський не ставив таких далекойдучих вимог до інших своїх послідовників і співробітників. Але якраз у цих перебільшених вимогах спочивало зерно неминучого майбутнього конфлікту між Липинським і Назаруком.

Назарук був занадто сильною й оригінальною індивідуальністю, щоб напостійне ввійти в ролю Санчо Панси-джури, виконавця чужої волі Обставина, що Назарук, - захопившися вченням Липинського і сповнений пошаною до його особи, - хотів йому добровільно підпорядкуватися, - свідчить про його великодушність. Але з уваги на свій вік, громадський стаж і інтелектуальний формат він надавався для того, щоб бути товаришем і більш-менш рівнорядним партнером Липинського, а не його підручним. Помилка Липинського полягала в тому, що він сприймав буквально щирі, але гіперболічні, заяви Назарука про дисципліну, послух, вірність, льояльність тощо.

Тривала дружба і співпраця між Липинським і Назаруком була можлива тільки під умовою взаємного пошанування існуючих різниць у характерах і переконаннях. Але Липинський не хотів сприйняти Назарука таким, яким він був, - із його добрими й лихими прикметами та власними поглядами; замість цього, він хотів його “перевиховати”[260]. Дозрілі люди, особливо коли вони обдаровані, як Назарук, сильною індивідуальністю, творчим покликанням та провідницькими здібностями, не є відповідним матеріялом для таких педагогічних експериментів. Мусів прийти момент, коли “Санчо Панса” зчинив опір вимогам, які ставив до нього “Дон Кіхот”.