II. ІНТЕЛІГЕНТСЬКА ДОБА

19 століття принесло ґрунтовний переворот щодо суспільної ролі інтеліґенції. Українська народність утратила історичні провідні верстви, що частинно були винищені ворогами, а частинно врятували своє існування ціною переходу в чужий табір. Українською лишилася лише селянська маса, а крім неї - ще лише тонесенький прошарок інтеліґенції. У Галичині слушно говорили про націю “хлопа і попа”. На східніх землях, де була денаціоналізована також церковна організація, навіть про “попа” не доводилося говорити. Там признавалася до українства лише частина нової світської інтеліґенції, що прямо виходила з народної гущі або що набиралася з деклясованих нащадків інших суспільних верств.

Ділом інтеліґенції було т. зв. національне відродження 19 ст. Знаємо, що це відродження довго-довго не виходило з рамців дуже скромного літературно-етнографічного руху. Тут інтеліґенція була зовсім у своїй стихії, бо згадане культурницьке поле діяльности з самої природи речі належало тільки їй.

Однак на переломі 19 та 20 століть українська справа починає виростати у політичну площину. Інтеліґенція, що призвичаїлася до того, що вона є єдиною репрезентанткою українського народу, перейняла на себе політичний провід. У нашій історії вже була раз трапилася ситуація, подібна до тієї, що з нею ми зустрічаємося в 19 столітті: перехід більшої частини традиційної провідної верстви у ворожий табір. Це період польонізації старого руського лицарства у другій половині 16 та першій половині 17 століття. Але тоді політика інтеліґенції (себто церковних кіл) була скерована на те, щоб, з одного боку, зберегти хоч частину старої провідної верстви для батьківської віри та народности, а з другого - підвиховати у козацтві нову лицарську верству, яка могла б перебрати провід. І ця політика старої української інтеліґенції увінчалася успіхом.{63} За Хмельниччини прийшло до злиття козацької старшинської верхівки та останків боярсько-шляхетської “твердої Руси”. Політика інтеліґенції на початку 20 ст. виходила із прямо протилежних засновків, що ними було змагання уґрунтувати гегемонію інтеліґентської кляси. Це наставлення проявлялося в першу чергу у відношенні до нащадків традиційних провідних верств, що стояли в той час на ґрунті чужинних державних ідеологій. Інтеліґенція не лише не робила нічого, щоб ці суспільні групи наново прихилити до української справи (якій вони могли б дати свою матеріяльну силу та громадський досвід і культуру), але, навпаки, чинила все можливе, щоб їх остаточно відігнати. Навіть окремі одиниці із старої провідної верстви, що, спонукані благородним ідеалізмом, поверталися до українства, зустрічали прийом, сповнений недовір’я. Така постава інтеліґенції не могла також вдовольняти молоді активні сили, що виділялися з народної маси і, не маючи змоги задоволити в українських формах свої стихійні прагнення, лише збільшували число російської буржуазії. Взагалі крайній соціяльний радикалізм, що не раз доходив до дитячої утопійности, відштовхував від української справи заможні та статечні кола серед мешканців України.{64}

Відмінності у вихідних позиціях політики в 17 та 20 століттях знайшли своє природне завершення у відмінних вислідах, що до них кожна з них довела. У 1648 році вдалося весь об’єднаний народ підняти на зовнішню війну проти чужої польської влади, і то на війну, розпочату у найтяжчій до здійснення формі прямого збройного повстання. У 1917 році українська енергія звернулася в великій мірі на внутрішню соціяльну боротьбу.{65}

Подвійна відповідальність падає на інтеліґенцію за 1917-20 років. Поперше, за те, що вона йшла на монополізацію влади, політичного проводу у своїх руках, себто піднялася на діло, що переростало її природні можливості. Але рівночасно падає на інтеліґенцію відповідальність за гріх занедбання: вона не витворила дійсно всенаціональної, відповідної до вимог часу ідеології. Над цією останньою точкою треба нам ще дещо зупинитися.

Ось квінтесенція панівного в 1917 році інтеліґентського світогляду. “Українці - демократичний народ, бо нема в нас жодних панів ані буржуазії. І це добре так, в цьому джерело нашої сили. Національні вороги є рівночасно нашими соціяльними ворогами. Це побуджує народ до боротьби, бо мотиви національного визволення зливаються з матеріяльними інтересами. Єдиний представник української нації - це його інтеліґенція. Наша інтеліґенція наскрізь народна. Походить вона з народу, живе в постійній з ним симбіозі, заступає його інтереси. Іншого проводу нам не треба”.{66}

Ці теоретичні положення піддав нищівній критиці Вячеслав Липинський: нація, що складається лише з самого “народу”, себто нездиференційованих суспільних низів, взагалі не є нацією, а що найбільше етнографічним матеріялом на націю. І нація, що її провідна верства обмежена самою інтеліґенцією, існує, щоправда, у сфері духа (літератури, науки), але не у сфері діяння політичних потуг. Реальне громадське життя не може творитися без матеріяльної сили господарської та військової. Духові культурні цінності теж мають своє місце у скалі громадських сил, але місце далеко не виключне. Себто той суспільний уклад української нації (суспільство, що складалося з селян, робітників і інтеліґенції, без “панів” і буржуазії), що його народницька інтеліґенція виставляла, як якийсь ідеал, у дійсності був лише проявом ненормального, скаліченого стану нашого збірного організму. Якщо українська нація мала б зажити повним життям, вона мусіла б зреґенерувати заниділі члени, мусіла б наново розвинути свої загублені в катастрофах минувшини матеріяльно продукуючі та войовничі кляси.{67}