I. СОЦІОЛОГІЧНИЙ ТА ІСТОРИЧНИЙ ФУНДАМЕНТ

Назва “інтеліґенція” не зовсім ясна та може давати підставу до різних непорозумінь. Отже насамперед мусимо зробити спробу точніше означити зміст цього поняття.

Чи взагалі можна говорити про інтеліґенцію як про окрему суспільну групу? Багато сучасників перебуває донині під впливом марксівських формул, що, як відомо, визнають кляси лише на економічній основі. З економічного погляду годі говорити про інтеліґенцію як про окрему формацію, бо сюди належать люди різного маєткового стану, що на різний спосіб добувають свій хліб насущний. Але мова фактів голосніша за схеми. Не даремне навіть більшовики визнавали існування в СРСР інтеліґентського прошарку (правда, при цьому завше підкреслюють, що це нова “робітничо-селянська інтеліґенція”, на відміну від старої, “буржуазної”). Український соціолог Липинський глибше глянув у суть справи: кляси це передусім формації психологічного порядку, як це, зрештою, ствердив уже Платон. Глянувши з такої перспективи, не можна заперечити, що інтеліґенція дуже яскраво виділяється як один із підставових громадсько-психологічних типів.

Хто такий інтеліґент? Де той, що його суспільною функцією є творення і зберігання духових цінностей. Згідно з поглядом Липинського, люди, зайняті господарською творчістю у різних її видах (хліборобство, промисел, торгівля, сполучення) або також економічно-непродуктивною військовою службою, не належать до інтеліґенції, навіть коли мають високу освіту. Себто, офіцер або купець із університетським дипломом не є інтеліґентом у точному значенні. Зате треба до інтеліґенції зарахувати науковців, учителів, літераторів, журналістів, мистців, юристів, лікарів та людей чимало інших зближених професій. Не забуваймо ще про одне інтеліґентське звання: духовенство. Якщо розглядати справу в історичній перспективі, то якраз духовенство треба назвати центральним для всієї інтеліґентської суспільної формації, бо священицький стан об’єднував колись у своїх руках усі чинності, що ми їх перечислили вище. Жрець-чаклун первісної людської громади, знавець Божих таємниць та сторож обрядового добра - ось прообраз всякої минулої та сучасної інтеліґенції. Але не треба сягати до передісторичних часів; ще перед кількома століттями церковна організація мала в Европі майже монопольне становище у всіх чинностях духового життя. Згодом наступила диференціяція, поодинокі інтеліґентські професії, що виросли на церковному пні, зісвітщилися й усамостійнилися. Та це не змінило природи цієї верстви.

Українська інтеліґентська кляса дивиться на мало не тисячолітню традицію свідомого та організованого існування. Хрищення Руси (988 рік) є тим моментом, що від нього починається лінія розвитку, яка тягнеться аж до нинішнього дня.

Характеристичні риси старої української інтеліґенції були ті самі, що на тогочасному Заході. Інтеліґент середніх віків - це духовна особа, і то здебільша із рядів чорного духовенства. В монастирях гуртуються і школи, й бібліотеки, і лікарні, й мистецькі майстерні. Пригадується Нестор Літописець, перший історик нашої землі. Церковною організацією були занесені на Русь зерна всеевропейського культурного добра: християнський релігійний світогляд, грецькі та орієнтальні літературні мотиви, римсько-візантійські правні й політичні норми та підставові природничі знання цієї доби. По деякому часі перекладацької й наслідувальної діяльности народилися перші твори, що були вже не наподоблюванням чужих зразків, але самостійним виявом українського генія. Правда, коли підходити до цієї нашої середньовічної культурної спадщини із новітніми критеріями, вона не раз може здаватися скромна об’ємом та наївна змістом. Але для своєї доби це були першорядні досягнення, що більш-менш відповідали тому, що робилося в інших європейських країнах. Порівнюючи з півварварським станом нашої землі перед хрищенням, вони були велетенським кроком вперед. Об’єднана в рамцях єдиної церковної організації, злютована одною вірою та моральним законом, втішалася тодішня інтеліґенція такою високою повагою та авторитетом у громаді, що їй може заздрити новітній український інтеліґент.

У головних рисах накреслений вище образ триває і під час другого, козацького періоду. Тільки поволі та майже непомітно починається процес зісвітщення (секуляризації) інтелґіенції. Побіч духовного письменства, щораз ширшою течією розгортається світське. Шкільництво надалі зостається монопольно в руках духовенства, але до цих шкіл вчащають уже не лише поповичі та майбутні священики, але також шляхетські, старшинські, ба навіть міщанські сина Своєрідна поява “мандрованих дяків-пиворізів”, що лиш одною ногою стоять у духовному стані, а другою у мирському житті (вони, до речі, точно відповідають західнім клірикам-ваґантам), ясно говорить про те, що наступає емансипація духовного життя з-під церковної опіки.{61}

Велика була роля духовної інтеліґенції у суспільстві за княжих та козацьких часів. В особах своїх чільних представників вона була живим сумлінням народу та творцем національної ідеології. У княжу добу церковні кола найгарячіше заступали принцип політичної та моральної єдности Руської Землі, проти крамол та міжусобиць, та ідею спільної боротьби з поганцями, що відповідала західнім хрестоносним походам. Серед цих же кіл народилася ідея “Святої Руси”, що була українською формою месіянізму, перехопленою згодом москалями. А після занепаду княжої державности ця сама інтеліґенція відограла вирішальну ролю у національному вихованні нової провідної верстви, козацтва. Козаки були спочатку степовими добичниками, що у своєму світогляді не підіймалися вище оборони вузьких станових інтересів. Церква дала їм основні політичні ідеї: свідомість походження від старинної Руси, ідеал боротьби за рідне благочестя проти бусурменської навали та латино-польського засилля, нарешті, почуття всенародної солідарности з іншими українськими станами та верствами. Зворотною точкою було гетьманування Конашевича Сагайдачного і вписання всього Запорозького товариства до Київського братства та висвячення православних ієрархів під охороною козацької шаблі.{62}

Та проте ця велика суспільна роля інтеліґенції ні в якому разі не дає права говорити про княжу чи козацьку добу, як про добу інтеліґентську. Політичний провід ніколи не належав упродовж цих віків духовній інтеліґенції. Не єпископи та монахи, але князі, бояри, шляхта, козацтво держали у своїх твердих, лицарських та господарських руках керму держави. А духовенство цих світських вождів освячувало та підтримувало їх своїм моральним авторитетом.