ЖИТТЯ

Вячеслав Казимирович Липинський народився 5 квітня 1882 року в селі Затурцях, Володимирського повіту, на Волині, в родині шляхтича-дідича. Рід Липинських походив з Мазовії і переселився на Україну в 18 столітті. Липинські були римо-католицького віровизнання і польської національности.

Вячеслав Липинський учився в гімназії у Житомирі, Луцькому та Києві. Після військової служби при кінноті та університетських студій у Кракові (історія, аґрономія) та в Женеві (соціологія) він осів в успадкованому маєтку, Русалівських Чагарах на Уманщині Це було його основне місце проживання до 1914 року.

Ще як учень 1-ої Київської гімназії Липинський пристав до української середньошкільної громади. З того часу він почув себе національно свідомим українцем, але не поривав родинних і товариських контактів з місцевим польсько-шляхетським світом. Він бажав працювати над поворотом до українства спольонізованої правобережної шляхти. Такою була основна думка його програмової доповіді, виголошеної в 1908 році в кількох містах Правобережжя; текст доповіді появився теж брошурою п. з. “Szlachta na Ukrainie” (1909). У лютому 1909 року, з нагоди “київських контрактів”, відбувся нелеґальний з’їзд “українців польської культури”, що в ньому взяло участь коло 35 осіб. Липинський відкрив з’їзд своєю вступною промовою, аз. “Наше становище на Русі-Україні”. Внаслідок постанов з’їзду у квітні 1909 року почав виходити в Києві двотижневик, “Przegl?d Krajowy”, що його фактичним редактором був Липинський. Через фінансові та політичні труднощі часопис припинив своє існування з кінцем того самого року.

Заходи щодо українізації правобережної шляхти знаходили природний ґрунт у почутті територіяльного патріотизму, здавна розвиненого серед цієї верстви. Однак для ширшого розгорнення цей рух потребував би часу. Безпосередній успіх зусиль Липинського був обмежений. З його тодішніх прихильників тривало зв’язали себе з українством тільки одиниці Богдан Ярошевський, Людвик Сідлецький (Сава Крилач), Франціска Вольська і ще кілька осіб. Особистою трагедією Липинського було те, що він не зміг навернути своїх найближчих: братів і дружини; згодом його єдина донька теж заявила себе, під впливом матері, полькою. Це привело до відчуження між Липинським і його сім’єю.

Наступні роки Липинський переважно провів у себе на селі, займаючися господарством та підготовляючи монументальний збірник “Z dziej?w Ukrainy”. Книга, що більшість її статтей належала перу самого Липинського, появилася в 1912 році. Вона мала за свою центральну мету історію русько-української шляхти в 16-17 стол., а особливо участь шляхетського елементу в революції Хмельницького. Збірник був присвячений пам’яті провідних “хлопоманів” 1860-их років, Володимира Антоновича, Павлина Свєнціцького та Тадея Рильського. Цим жестом Липинський хотів продемонструвати зв’язок і переємність між двома поколіннями “українців польської культури”. Але в громадській настанові цих двох поколінь були і поважні різниці. Світогляд “хлопоманів” мав народницьку основу: свій поворот до українства вони розуміли як служіння соціяльним інтересам простолюддя, сполучене з відривом від традицій шляхетського стану, що з нього вони вийшли. Іншою була концепція Липинського. Він хотів, щоб шляхетська верства стала українською в своїй політичній свідомості, без деклясації, без утрати свого корпоративного існування. Він вірив, що лицарською службою українському національному ідеалові шляхетство зможе окупити своє право громадянства на рідній землі. У свою чергу досвід і культура, притаманні старій шляхті, спричиняться до збагачення і скріплення молодої української провідної верстви. Для постави двох поколінь “українців польської культури” характеристичне, що тоді як хлопомани перейшли на православіє, - не так з суто релігійних спонук, як для заманіфестування духової єдности з народом, - Липинський залишився римо-католиком.

Книга “Z dziej?w Ukrainy” звернула на себе увагу наукового світу, і Липинського за його історіографічні заслуги обрано дійсним членом Наукового т-ва ім. Шевченка у Львові (березень 1914). Його наукові статті та рецензії появлялися в “Записках” НТШ, а публіцистичні статті (часто під псевдонімом В. Правобережець) - на сторінках “Літературно-наукового вісника” та київського щоденника “Рада”.

Липинський був переконаним самостійником ще в той час, коли ця ідея була чужа загалові національно свідомого українства, особливо на Наддніпрянщині. Передбачаючи, що напруження міжнародних стосунків, помітне за тих років, може довести до війни, він уважав, що грядуча воєнна завірюха повинна бути використана для української самостійницької акції. З цією думкою він взяв участь у таємній нараді політичних еміґрантів з Наддніпрянської України, - до речі, самих соціялістів (А. Жук, Л. Юркевич, В. Степанківський), що відбулася у Львові в березні 1911 року. Вирішено започаткувати за кордонами Російської імперії політичну і пропаґандивну акцію на користь ідеї української державної незалежности. Це був зародок майбутнього Союзу визволення України, який організаційно оформився після вибуху війни, вже без участи Липинського[119].

Самого Липинського, як резервового офіцера, покликано з початком війни до служби в російській армії. В кавалерійському авангарді армії ген. Самсонова він відбув східньопруську кампанію, яка, як відомо, скінчилася розгромом російських військ. Переправляючися під час відступу верхи через річку, Липинський тяжко застудився. В нього відновилася туберкульоза легенів, що її ознаки були в Липинського вже й давніше, але яку вважали за вилікувану. Тепер, після тяжких фронтових пригод, у Липинського стався вибух крови. З того часу він уже ніколи не повертався до повного здоров’я. Однак у 1915 році його стан поправився настільки, що його переведено до військової служби в запіллі. Він стаціонував у Полтаві, де й застала його революція 1917 року.

Липинський з власної ініціятиви зукраїнізував свою військову частину; але його заходи не знайшли підтримки й санкції генерального секретаріяту військових справ при Центральній Раді, де до нього, як до поміщика й несоціяліста, поставилися з недовір’ям. Це дало привід для першого огірчення Липинського з української “революційної демократії”, яку він визнав за недозрілу до державного будівництва.

Протягом 1917 року в Полтаві виник гурт, що складався з місцевих дідичів, заможних селян і громадських діячів, яких об’єднувала опозиція до соціялістичного курсу Центральної Ради. Ця група зорганізувалася у червні в Українську демократично-хліборобську партію, і до її провідних членів належали М. Боярський, Л Климів, С. Шемет, В. Шкляр і В. Андрієвський. До цієї партії пристав і Липинський, що зладив для неї нарис програми, виданий окремою брошурою. Основними ідеями програми були відстоювання державної суверенности України та збереження приватної власности на землю.

Липинський, як і його партія, не брав участи в підготуванні гетьманського перевороту; але він поставився позитивно до нового режиму гетьмана Павла Скоропадського. На запрошення міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка, що був його особистим приятелем, Липинський погодився взяти на себе посольство Української Держави в Австро-Угорщині. Віденське посольство, очолене Липинським, провело обмін ратифікаційними грамотами мирового Берестейського договору між Україною, з одного боку, і Німеччиною, Болгарією та Туреччиною - з другого. Але ратифікація договору з Австро-Угорщиною не відбулася, бо, внаслідок анулювання Австрією таємної умови про поділ Галичини та передачу Холмщини Україні, між Києвом і Віднем виник дипломатичний конфлікт. Затяжні переговори, що їх Липинський провадив у цій справі, перервав розпад Австро-Угорської монархії й одночасне протигетьманське повстання на Україні.

Настанова Липинського до відновлення Української Народної Республіки була від самого початку гостро критична, проте, на прохання Директорії і з почуття патріотичного обов’язку, він залишився на своєму дипломатичному посту. Але картина хаосу, що її він побачив на Україні під час подорожі до штабу головного отамана Симона Петлюри (весна 1919), і обурення з приводу польового суду над полк. Петром Болбочаном і з його розстрілу, що Липинський розцінив як узаконене політичне убивство, остаточно розхолодили його до режиму УНР. Він демісіонував з віденського посольства в червні 1919 року.

З здоровельних причин Липинський залишився в Австрії і мешкав у підгірській місцевості Райхенав. Він повернувся до наукової діяльности, перерваної війною та революцією. В 1920 році вийшла його капітальна історична монографія “Україна на переломі” - перероблене і поширене видання студії, яка первісно появилась у збірнику “Z dziej?w Ukrainy”. Липинський носився з думкою про кількатомове видання своїх старих і нових, ще тільки заплянованих, історичних праць. Але цього задуму йому не вдалося здійснити, бо від 1920 року, наскільки дозволяло йому надщерблене здоров’я, він знов, з усією притаманною йому пристрасністю та енергією, взявся до політичної та публіцистичної діяльности.

За ініціятивою Липинського була створена політична організація “орденського” типу - Український союз хліборобів-державників (УСХД), до якої м. ін. увійшли князь М. Кочубей, граф А. Монтрезор, проф. Д. Дорошенко, С. Шемет, Л. Сідлецький, О. Скоропис-Йолтуховський. Липинський був автором програмового статуту та організаційного регляменту УСХД, оголошених у грудні 1920 року. Липинський також фактично очолив організацію, як голова її Ради присяжних. Ціллю, що її поставив собі УСХД, була боротьба за віднову суверенної української держави з “клясократичним” устроєм і у формі традиційного гетьманату, з поправкою на спадковість гетьманської влади. УСХД визнав легітимні права на булаву родові Скоропадських, і кол. гетьман Павло Скоропадський приступив у 1921 році до організації. Протягом наступних років Липинський виріс на безспірного лідера та ідеолога українського консервативно-монархістичного руху, який знайшов чималий відгук не тільки серед деяких кіл української політичної еміґрації в Західній Европі, але також серед частини українського громадянства на галицько-волинських землях і серед українських поселенців у Канаді та в США. Липинський керував гетьманським рухом через широко розгорнене листування. Він же редаґував ідеологічний орган свого середовища - неперіодичні збірники “Хліборобська Україна” (Відень, 1920-1925). На сторінках “Хліборобської України”, що взагалі стояла на високому публіцистичному рівні, друкувався частинами фундаментальний політичний трактат Липинського “Листи до братів-хліборобів”, який у поширеному вигляді появився теж окремою книгою (1926).

Закінчивши працю над “Листами”, що їх він уважав за свій політичний заповіт, Липинський восени 1926 року переїхав до Берліну, куди його запрошено до новозаснованого Українського наукового інституту. Рішальним мотивом для цього ризикового кроку було бажання Липинського своїм особистим авторитетом перебороти розходження, які починали позначатися в гетьманському таборі. Але цей експеримент скінчився трагічно. Присутність Липинського в Берліні тільки поглибила непорозуміння між ним і гетьманом П. Скоропадським та оточенням останнього. Одночасно, під впливом несприятливого клімату та постійних хвилювань, радикально погіршився стан здоров’я Липинського. З наказу лікарів він, тяжко хворий, повернувся до Австрії восени 1927 року.

Останній період життя Липинського пройшов у кількох австрійських санаторіях та в гірській місцевості Бадеґ коло Ґрацу, де він з допомогою братів купив собі в 1925 році малий будинок. Тим часом розходження з П. Скоропадським загострювалися дедалі більше. Після трилітньої шарпанини Липинський утратив надію, що вдасться оздоровити відносини в гетьманському середовищі Тому він рішився на радикальний крок: як голова ради присяжних, він проголосив УСХД розпущеним (18 вересня 1930) і опублікував у львівському щоденнику “Діло” довгу статтю, де з’ясував мотиви своєї поведінки.

Об’єктивна оцінка конфлікту між Липинським і Скоропадським утруднена браком повної документації. До розриву спричинився ряд моментів психологічного, тактичного та засадничого характеру. Якщо йдеться про психологічний чинник, то, всупереч поширюваним тоді і пізніше пліткам, нема ніяких підстав думати, що Липинський в останній період життя був душевно ненормальний. Його передсмертні писання раціональністю думки та речевістю арґументації не поступаються давнішим. Інша річ, що Липинський завжди відзначався палким темпераментом, ще більше завогненим невиліковною недугою. Він не мав риси, дуже корисної для політика-практика, а саме - вміння дивитися крізь пальці на людські грішки та дрібні підлоти. Особливо виводили його з рівноваги прояви крутійства, забріханости, недотриманої обіцянки. До своїх співробітників він звик ставити ригористичні етичні вимоги, - і цим часто робив собі з них таємних особистих противників. Щодо тактичних непорозумінь, то Липинський не схвалював деяких реально-політичних дій гетьмана, напр., його переговорів з угорським урядом, що в їх ході, в заміну за обіцяну угорську матеріяльну допомогу для гетьманського руху, П. Скоропадський мав скласти заяву про політичну незацікавленість в питанні Закарпаття. У свою чергу чимало гетьманців, не виключаючи щирих прихильників Липинського, були незадоволені з того, що керівник руху перебуває ізольовано десь на глибокій австрійській провінції. Сам Липинський у згаданій статті в “Ділі”, де він подав свою інтерпретацію причин конфлікту, акцентував моменти ідейно-принципового характеру. Своє розходження з П. Скоропад-ським він тлумачив протиріччям між двома глибоко відмінними та непримиренними версіями монархізму: монархією європейською, правово-конституційною, що за її зразок може служити Англія, і східньою, деспотичною або, як казав Липинський, “московською чи балканською”. Чи можна цю інтерпретацію Липинського визнати за правильну? Нема сумніву, що політичною школою, що в ній зформувався не тільки сам майбутній гетьман, але й чимало людей з його пізнішого оточення, було російське самодержавство. (Виразно зазначаю, що говорю тут не про т. зв. “національну свідомість”, але про тип політичної культури. Під цим поглядом різниця між П. Скоропадським та його соратниками і діячами української “революційної демократії”, скажімо, В. Винниченком, була мінімальна. І ті, і ті були духово дітьми російського світу, тільки в його різних відгалуженнях). Коли Скоропадський опинився в ролі монарха, нехай тільки еміґраційного, “ванзейського” (від Ваннзее, передмістя Берліну, де він проживав), стало неминучим, що він почав внутрішньо орієнтуватися на ті відносини, що були йому такі знайомі з часу його власної служби при царському дворі. В кожному разі він не міг погодитися з тими шорами, що в них хотів його убрати Липинський, і претендував на ролю не тільки символічного репрезентанта гетьманського руху, але також його практичного керівника.

Однак і на Липинського падає велика частина відповідальности за посталу ситуацію. Поперше, він не мав права не знати, з яким людським матеріялом йому доведеться працювати, і або повинен був заздалегідь враховувати це у своїх плянах, або не пориватися на безнадійне діло. Подруге, також теоретична позиція Липинського в цій справі не була послідовна й бездоганна. Правда, він завжди говорив про правову монархію європейського типу і не раз покликався на англійський “модель”. Але в “Листах до братів-хліборобів” нема ясної конституційної доктрини. Там не сказано виразно, що гетьман, як король в англійській парляментарній монархії, мав би бути зведений до суто символічної та репрезентативної ролі. Навпаки, багато місць у “Листах” свідчить про те, що він спочатку думав про сильну й авторитарну, щоправда, ніяк не деспотичну, владу гетьмана-монарха, може, ближчу до пруського, ніж до англійського зразка. Не вільно забувати, що традиції гетьманщини, як старої, так і відновленої в 1918 році, говорили на користь персональної влади гетьмана, який, немов американський президент, сполучав в одних руках функції голови держави та голови уряду. Якщо Липинський уважав за потрібне відхилитися від тієї традиції, він, очевидно, мав обов’язок у своєму трактаті це з’ясувати та підкріпити відповідними арґументами. Ми знаємо, що Липинський умів, коли думав, що це необхідно, виправляти традицію: він це зробив, напр., у питанні про спадковість гетьманської установи. Отже любов до англійського парляментаризму Липинський усвідомив собі щойно тоді, коли зустрівся з самовільними діями гетьмана, а до того часу, поки Скоропадський слухав його порад, мав на цю справу інший погляд. Тут пригадується жартівливий віршик з 1848 року про пруських юнкерів, які “хочуть абсолютного короля, як довго він виконує їхню волю” (“Unser K?nig absolut, wenn er unseren Willen tut”). Потретє, Липинському можна поставити закид, що в цьому конфлікті він повівся інакше, ніж це випливало б з його власного вчення. В “Листах” він писав, що в гетьманській системі “поруч уряду його Світлости завжди було місце на опозицію Його Світлости”. Липинський уже не міг залишатися керівником гетьманського руху, бо не тільки його взаємини з П. Скоропадським стали до неможливого натягнені; у своєму спорі з гетьманом він не знайшов підтримки більшости членів середовища. Отже, чому ж, можна запитатися, Липинський не склав з себе відповідальности за практичний провід руху і, залишаючися далі в його рядах, не дав українському громадянству приклад того, як може виглядати льояльна опозиція та конструктивна критика? На це питання можна, мабуть, відповісти так: коли б Липинський був ще повний сил, він напевно продовжував би боротися за оздоровлення гетьманського табору зсередини. Але він знав, що жити залишилося йому вже небагато, і не хотів допустити до того, щоб по його смерті авторитетом його імени могли зловживати ті, що до їх елементарної громадської чесности він утратив довір’я і що в них він бачив уже тільки фальшівників своєї найдорожчої ідеї. Але не можна теж дивуватися з рядових гетьманців, які, не маючи глибшого вгляду в суть справи, не могли зрозуміти поведінки Липинського і пояснювали її собі або його вибуялим честолюбством, або проявом божевілля. Одним словом, типово українська трагедія.

Після розриву з гетьманом при Липинському залишився тільки малий гурт однодумців (М. Кочубей, В. Залозецький, В. Кучабський). З ними він засновує нову організацію, Братство українських клясократів-монархістів. Ідеологія братства була та сама, що і попереднього УСХД - з тією різницею, що питання вибору династії залишено відкритим; це мав щойно в майбутньому вирішити парлямент відродженої української держава Для органу братства, “Збірник хліборобської України”, що його готовано до друку, Липинський написав програмове “Вступне слово” (закінчене у квітні 1931); це був його останній твір, і він появився в друку посмертно.

Але Липинський уже догоряв. Після ґрипи в березні 1931 він мав серцевий напад. Стан його здоров’я став настільки загрозливим, що 6 червня брат і донька, викликані з Волині, перевезли його до санаторії “Вінервальд” у Перніці коло Відня. Він не втрачав повної свідомости до останнього дня. Прийнявши причастя та останнє єлеопомазання, Вячеслав Липинський помер 14 червня 1931 року. Під час своєї хвороби Липинський боявся, що його можуть у стані каталепсії поховати живцем. Тому, згідно з волею покійного, йому зроблено посмертний прокол серця. Родина перевезла його тіло на Волинь. Він похоронений у своєму рідному селі Затурцях.