УКРАЇНСЬКИЙ КОНСЕРВАТИЗМ ДО ПОЛОВИНИ 19 ВІКУ

В українській історії консерватизм, як стихійна духова настанова великої частини суспільства, відограв визначну ролю й виявився у міцному збереженні рідної мови, віри, звичаїв і обрядів, традиційних форм родинного й громадського життя. Така настанова помогла зберегти українську національну ідентичність в умовах бездержавности й чужоземних окупацій. На консерватизм спиралася реакція проти наступу польської цивілізації у 16-17 стол., боротьба “старої віри”, православія, проти церковної унії. В історії Держави Війська Запорозького зустрічаємо поруч консервативні, ліберальні та революційні первні, що виступали в різноманітних констеляціях. Гетьман Хмельницький, що спирався в боротьбі проти Польщі на революційну енерґію народних мас, рівночасно використовував консервативні гасла (“за короля, проти короленят”) і притягав до державного будівництва українських панів. Політична думка козацької верстви хиталася між лібералізмом (нахили до республіканства та конституційно-представницького устрою) і консерватизмом: зусилля надати гетьманській владі монархічно-спадкового характеру (Б. Хмельницький, І. Самойлович, І. Мазепа, К. Розумовський), посилання на традиції Київської Руси та державно-правовий леґітимізм, що став ідеологічною плятформою “малоросійського шляхетства” кінця 18 - початку 19 віку в його боротьбі за збереження національних і станових “прав і вольностей”. Російський уряд, що прямував до ліквідації української автономії, вміло використовував для цієї мети не тільки клясову ворожнечу “черні” до провідної верстви, але й стихійний консерватизм селянсько-козацьких мас: їхню пошану до монархічної царської влади, підтримувану релігійним авторитетом православія.