НАРОДНИЦТВО

Новітні демократичні суспільно-політичні ідеї виникли на Україні в 1820-их роках - слідом за декабристським рухом. З погляду еволюції української думки доречно назвати Товариство об’єднаних слов’ян, програма якого поєднувала непримиренну ворожість до кріпацтва з ідеєю демократичної панслов’янської федерації.

Демократична народницька течія досягла зрілості з появою в 1846-1847 роках Кирило-Мефодіївського братства, київського гуртка молодих інтелігентів. Головним теоретиком цього товариства був Микола Костомаров (1817-1885), обдарований історик, який згодом започаткував народницьку школу української історіографії. З братством був пов’язаний і Тарас Шевченко (1814-1861), поетичний геній якого зробив його найвпливовішою постаттю в інтелектуальному житті новітньої України.

Новим елементом в ідеології Кирило-Мефодіївського братства, порівняно з його попередниками-декабристами, був український націоналізм. Появу цього елемента викликало українське культурне відродження перших десятиліть XIX ст., пов’язане здебільшого з Харківським університетом. Де відродження, хоча й не мало політичного спрямування, розбудило і захоплення “народом”, і свідомість української етнокультурної самобутності. Програма Кирило-Мефодіївського братства, що становила синтез романтичного націоналізму з радикальними суспільно-політичними ідеями декабристського руху, була сповнена духу палкої християнської віри. Основою національного відродження своєї країни кириломефодіївці вважали визволення селянських мас; їхньою метою була незалежна українська республіка у федерації слов’янських народів і новий суспільний устрій, оснований на християнських засадах свободи, справедливості й рівності. Світогляд Кирило-Мефодіївського братства містив таку інтерпретацію історії, в якій демократичні традиції України (втілені в козацтві) вигідно відрізнялися від аристократизму Польщі й самодержавства Московщини-Росії.

Принципи Кирило-Мефодіївського братства визначили ідеологічне спрямування українського національного руху другої половини XIX - початку XX ст. Від 1860-х років до 1905 р. організаційний рух спирався на мережу “громад” - напівконспіративних гуртків ліберально-народницької інтелігенції. Керівником руху громад був Володимир Антонович (1834-1908), видатний історик, засновник київської історичної школи. Починаючи з 1860-х років, народництво поширилося на Галичину, де його прихильників називали народовцями.

Видатним українським політичним мислителем другої половини XIX ст. був Михайло Драгоманов (1841-1895). Від кириломефодіївців він різнився послідовно позитивістським і секулярним філософським світоглядом. Драгоманов, що зазнав великого впливу Прудона, був соціалістом немарксистського напряму, близьким до західного еволюційного соціалізму. Він опрацював грунтовні пропозиції щодо конституційної реорганізації Росії на засадах федералізму з твердими гарантіями особистих громадянських прав та самоврядування для регіонів і національностей. Драгоманов сподівався забезпечити національні інтереси України шляхом федералізації двох держав - Росії й Австро-Угорщини.

Перші українські політичні партії виникли в Галичині у 1890-х роках. Основними були націонал-демократи і радикали. Перша партія являла собою широку коаліцію, платформа якої містила гасла демократичного націоналізму та соціальних реформ. Друга, заснована під безпосереднім впливом Драгоманова, була партією аграрних соціалістів і войовничих антиклерикалів. Визначним представником демократичної думки в Галичині був Іван Франко (1856-1916). Людина енциклопедичних знань, Франко прославився як поет, прозаїк, історик, літературознавець, критик, блискучий публіцист. Один із засновників радикальної партії, від поступово відійшов від федералістської концепції свого вчителя Драгоманова і став одним із перших речників ідеї повністю незалежної української демократичної держави.

На середньо-східній Україні перші політичні партії стали з’являтися тільки на зламі століть, особливо після революції 1905 р., однак вони залишалися нестійкими. Провідними угрупованнями були соціал-демократи, соціалісти-революціонери та радикал-демократи, які в 1917 р. стали називатися соціалістами-федералістами. Усі вони належали до широкого демократично-народницького напрямку; це також стосується українських соціал-демократів, хоча вони офіційно прийняли марксизм. Найвидатнішим інтелектуалом того покоління був Михайло Грушевський (1856-1934), учень Антоновича, останній і найбільший український історик народницької школи, відомий також як організатор наукових досліджень і політичний публіцист. Спочатку Грушевський був пов’язаний із радикал-демократами, але поволі перемістився вліво і під час революції приєднався до соціалістів-революціонерів. Іншою вартою згадки постаттю був Микола Порш (1877-1944), теоретик соціал-демократів, який, уміло користуючись економічними аргументами, відстоював ідеал української автономії.

У політичній думці всіх частин демократично-народницького руху можна виділити два виразні складники: прагнення до громадянської та національної свободи, а також прагнення до соціальної справедливості. Із цих компонентів другий, мабуть, був більше виражений, аніж перший. Турбота про соціально-економічні інтереси знедолених мас, поєднана з виразним егалітаристським ухилом, становила ідеологічний лейтмотив усього цього напряму. З другого боку, наполягання Драгоманова на важливості відповідної й добре спланованої структури демократичних інституцій не залишило тривкого сліду. Волелюбство в українському народництві було щире, але воно мало переважно негативний зміст - полум’яної ненависті до гніту царського самодержавства. Розуміння “правил гри” в ефективно діючій демократичній системі та обмежень, що їх неодмінно передбачає представницьке правління, залишилося недорозвиненим.

Кульмінації демократично-народницька течія досягла у 1917 р. Революційний парламент України, Центральна Рада, був прямим спадкоємцем тієї лінії розвитку, яку започаткувало Кирило-Мефодіївське братство. Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, першим президентом якої став Грушевський. Після проміжного періоду - консервативного уряду в 1918 р., т. зв. Гетьманату, Українську Народну Республіку наприкінці того самого року відновлено. Тепер її очолила колективна Директорія, головою якої був Володимир Винниченко (1880-1951), соціал-демократ, знаний як прозаїк і драматург. Його заступив Симон Петлюра (1879-1926), колишній журналіст соціал-демократичного напряму. Ім’я Петлюри пов’язане в історії зі збройною боротьбою 1919-1920 років за збереження незалежної демократичної української держави.

Міжвоєнний період був часом занепаду українських демократичних сил. Їх придушено на Радянській Україні, хоча у 1920-х роках інтелігенція демократично-народницького світогляду далі відігравала помітну роль у культурному житті країни. На Західній Україні, яка була захоплена Польщею, традиційні демократичні партії залишалися офіційними речниками українства аж до початку другої світової війни. Але піднесення спочатку комунізму, а потім інтегрального націоналізму дуже послабило їхні позиції. Занепад української демократії був почасти наслідком її вини за поразку української незалежної держави у 1917-1921 роках, а почасти наслідком загальної кризи європейської демократичної системи і встановлення лівих і правих тоталітарних режимів.