МОНАРХІЯ І ЛЕГІТИМНІСТЬ

Монархізм Липинського є найбільш спірною з нашого сучасного погляду частиною його програми. Не може не викликати здивування, чому ця винятково розумна людина так пристрасно боронила ідею монархічного ладу у формі спадкового гетьманату для майбутньої української держави.

Між плюралізмом Липинського і його монархізмом існує глибинний зв’язок. Саме тому, що Україна, якою він її бачив, мала бути соціально і політично здиференційованою, цей плюралізм вимагав задля рівноваги принципу єдності. Без об’єднавчого центру, без загальновизнаного авторитету існувала гостра небезпека, що ворожі одна одній суспільні сили й конкурентні політичні рухи можуть розбити українську державу на хаотичні фрагменти. На нещастя, українська історія показує надто багато прикладів таких самовбивчих чвар.

Історичні дослідження переконали Липинського, що однією з найважливіших причин того, чому українська козацька держава XVII ст. не втрималася довго, була невдача планів Богдана Хмельницького зробити гетьманство спадковим. Виборний характер верховної посади применшив її авторитет, полегшив поширення анархічного розбрату й дав чужоземним силам добрий привід утрутитися у внутрішні українські справи. Липинський застосував цей “урок історії” до сучасної йому української ситуації.

Липинський вірив, що державу не можна створити без застосування фізичної, військової сили. Держава народжується з воєн і революцій. Але самої сили не досить Що не менш потрібно, то це того, щоб уряд, який уживає сили, був легітимним, тобто щоб його авторитет засновувався на принципі, який сприймають усі, не лише правляча меншість, але й народні маси. Історично саме інституція монарха давала будівництву держав і націй принцип легітимності. “Всі великі європейські нації були об’єднані монархіями. Чи можна без монархії помислити собі з’єдинення Німеччини, Франції, Італії або відродження менших націй, як Болгарія, Румунія, Норвегія. Чому ми маємо бути винятком?” (с. 47).

Проблему легітимності влади розглядали два західні теоретики XX ст. - іспанець Хосе Ортега-і-Гассет та італієць Гулієльмо Ферреро. Варто порівняти їхні думки на цю тему з ідеями Липинського. Ортега писав:

“Згода, той вид згоди, який творить фундамент стабільного суспільства, припускає, що спільнота поділяє тверду і спільну, безсумнівну і незаперечну віру щодо тих, хто виконує верховну владу. І це має величезне значення. Тому що суспільство без такої віри має мало шансів досягти стабільності... Кожна з європейських націй жила протягом століть у стані єдності, оскільки всі вони сліпо вірили, - кожна віра сліпа, - що королі правили “Божою милістю...”. Коли народи Європи втратили цю віру, королі втратили милість і були зметені поривами революції”[123].

Ферреро наводить подібний аргумент. Згідно з ним, європейська цивілізація виробила два великі принципи легітимності - монархічно-спадковий й демократично-виборний. Обидва довели свою здатність бути фундаментами стабільних політичних систем. Від часів Французької революції монархічний принцип прийшов до занепаду, привівши до повалення монархії в більшості країн наприкінці першої світової війни. Однак у більшості випадків за зникненням монархії не наставало встановлення стабільної та легітимної демократії, до якої відповідні народи не були готові. Вакуум влади, що утворювався після падіння монархій, заповнювали режими, які Ферреро називає “революційними” або “тоталітарними” і перші приклади яких він убачає в якобінській і наполеонівській диктатурах. Такі режими заявляють, що вони представляють народну волю. Але їхній удаваний демократичний характер є обманом, тому що вони не можуть витримати випробування вільними виборами й наявністю відкритої опозиції. Революційні режими намагаються компенсувати брак справжньої демократичної легітимності закликами до виняткової та войовничої ідеології й особистої харизми непогрішних лідерів, втягуванням у зовнішні військові авантюри і, нарешті, систематичними репресіями проти всіх дисидентських елементів. Революційні або тоталітарні режими неминуче є терористичними, оскільки правителі, відчуваючи нелегітимність і нестабільність своєї влади, живуть у постійному страху перед суспільством, а суспільство живе в постійному страху перед правителями[124].

Погляди Липинського повністю збігаються з поглядами Ортеги та Ферреро щодо легітимної функції, яку виконував у минулому інститут монархії. Основну розбіжність можна знайти в оцінці сучасного й майбутніх перспектив. І Ортега, і Ферреро вважали, що в наш час єдине реальне розв’язання проблеми легітимності влади є демократичним. Липинський це заперечував. Його песимістична оцінка демократії, без сумніву, відбивала невдачу української та російської демократії 1917 р., а також погану гру західних ліберальних демократій, які виграли війну проти консервативно-монархічної імперської Німеччини, але явно не спромоглися створити життєздатний і стабільний післявоєнний порядок. Липинський був ревно відданий ідеї влади закону. Тому він не міг не відкинути “революційного”, тобто диктаторсько-тоталітарного, розв’язання проблеми державного ладу, яке в українській політиці представляли комуністичний та інтегрально-націоналістичний рухи. Єдиним вибором, який йому залишився і який він пристрасно прийняв, була вірність випробуваному часом принципові монархічної легітимності.

Щоб уникнути можливого непорозуміння, мусимо наголосити, що Липинський аж ніяк не був прихильником абсолютної монархії. Він найрішучішим чином відкидав абсолютистсько-монархічні режими, такі, як у царській Росії, називаючи їх “спадковими диктатурами”. “...Ми не хочемо, розуміється, старого царського самодержав'я, цієї півазіатської демократичної [тобто популістської] деспотії, що себе в хвилинах небезпеки все при помочі юрби - погромами рятувала” (с. 42). Тип монархії, яку він обстоював, - це “законом обмежена і законом обмежуюча”, тобто, іншими словами, конституційна монархія. Липинський не раз покликався на приклад Англії як на модель режиму, до якого мала б змагати Україна. Він вірив, що Гетьманщина XVII-XVIII ст. еволюціонувала в напрямку цього типу політичної системи.

Липинський не переочував того явного факту, що дух його доби був недоброзичливим до ідеї спадкової влади - принципу монархічної легітимності:

“Нова монархія, нова династія не може повстати в часах, коли над життям панує преса і література. Родоначальники монархії і династій, “Богом дані” провідники нації не можуть появитись в добі, в якій загинула епічність життя. Богатирі не родяться при благосклонній участі кінематографів і репортерів” (с. 89-90).

Липинський сподівався, що цю трудність можна буде подолати зверненням до традиції - не творенням нової династії, а реставрацією династії, претензії якої були освячені історичним прецедентом. За конкретних умов це означало підтримку справи Скоропадського: член цієї родини вже обіймав посаду гетьмана у XVIII ст., а нащадок тієї ж родини недавно підтвердив ці історичні права, взявши на себе гетьманство 1918 р.

Липинський не ідеалізував режиму Павла Скоропадського, він був свідомий слабкостей цього режиму і критикував деякі його політичні кроки. Але він твердив, що гетьманат 1918 р., незважаючи на його вади, був найкращим наближенням до тієї форми управління, яка була бажаною для України, і до того ж найліпшим шансом установити життєздатну українську державу в революційну добу; він заперечував, що конкурентний лівацький режим Української Народної Республіки мав такий потенціал. Тому, коли знову проб’є година української самостійності, українські патріоти, на думку Липинського, мали б продовжити свою діяльність, розпочату 1918 р., створивши наново конституційну монархію під легітимною династією Скоропадських.

Критично оцінюючи монархічну концепцію Липинського, я розглядатиму її на двох рівнях - з перспективи доби української революції (яка, зрозуміло, була й перспективою Липинського) та з перспективи теперішнього покоління.

Існують поважні докази того, що протягом XIX ст. і перших років XX ст. монархічний лоялізм стихійно-наївного типу був дуже поширеним серед українського народу. Об’єктом його схиляння була чужинецька династія Романових або (в Галичині) Габсбургів. Липинський, напевно, мав рацію, твердячи, що українські маси мало розуміли державність як абстрактне поняття - для них держава мала уособлюватися в живій батьківській постаті. Тому мало сенс спробувати повернути це почуття відданості, звільнене внаслідок зречення останнього царя, до уособленого символу української державності. Та й пам’ять козацької доби все ще була жива серед населення середньо-східної України. Отже, видавалося розумним прив’язати відроджену українську державу до традицій старої козацької державності.

На противагу цьому аргументові висувається факт, що головна течія української революції була, без сумніву, народницькою і соціалістичною. Режим Української Народної Республіки мав ширше соціальне опертя, ніж гетьманат Скоропадського. В Україні не існувало місцевої монархічної традиції; врешті, гетьманат XVII-XVIII ст. був виборний і напівреспубліканський. Отже, квазідинастичних претензій гетьмана Павла Скоропадського було не досить, аби надати його правлінню аури легітимності. Лише масова народна підтримка могла надати легітимності режимові Скоропадського. Щоб досягти цього, потрібен був керівник надзвичайної обдарованості й харизми, другий Богдан Хмельницький. Не применшимо справжніх заслуг Скоропадського, сказавши, що він не був державним діячем такого масштабу. Треба також узяти до уваги загальну політичну ситуацію того часу. Коли імперська Німеччина зазнала поразки, на Заході перемогла ліберально-демократична Антанта, а більшовицька революція затопила Росію і вилилася на Україну, важко сказати, як міг консервативно-монархічний уряд вижити в Україні. Варто згадати, що дві недавно відроджені східноєвропейські держави, Польща та Фінляндія, які первісно планувалися як конституційні королівства, перейшли до республіканських форм правління.

У різкій критиці Липинського на адресу української “революційної демократії”, тобто лівих партій, які творили уряди Української Народної Республіки в добу Центральної Ради та Директорії, - було багато справедливого. Але Липинський помилявся, думаючи, що ці хиби породжувалися демократичним характером Української Народної Республіки. Їх радше варто діагностувати як “дитячі хвороби”, спричинені незрілістю й політичною недосвідченістю українського національного руху - спадщиною царського самодержавства, яке позбавляло поневолені ним народи можливості здобути досвід самоврядування та відповідального виконання громадянських обов’язків. Таку інтерпретацію підтверджує досвід Західно-Української Народної Республіки, що була встановлена на території колишньої австрійської провінції - Галичини.

Західноукраїнська держава дотримувалася загалом тієї ж самої демократично-народницької філософії, що й Українська Народна Республіка на середньо-східній Україні. Відрізняло галицьких українців те, що вони пройшли через школу конституціоналізму. Уряд Західно-Української Народної Республіки мав незаперечну відданість усього українського населення й успішно підтримував закон і порядок на всій території, що перебувала під його контролем. Західна Україна була вільною від лих, які непокоїли Наддніпрянщину: аграрних бунтів, антиєврейських погромів, отаманщини. Липинський однозначно визнавав легітимний характер уряду Західно-Української Народної Республіки. Це означало, що, навіть згідно з розумінням Липинського, стабільний і легітимний український демократичний режим не був неможливим у принципі.

Які висновки ми можемо зробити з цього? Від часу закінчення першої світової війни монархії зникала одна по одній - аж до того, що королі в наш час стали видом, якому загрожує вимирання. Цей напрям розвитку подій не варто вітати як неминуче “прогресивний”. У більшості випадків на зміну монархіям прийшли не стабільні демократії, а диктатури й тиранії того типу, які Ферреро називав “революційними” або “тоталітарними”, а Липинський -“охлократичними”. (Росіяни позбулися царя й одержали Леніна та Сталіна. Німці усунули недоумкуватого, але нешкідливого кайзера Вільгельма й дістали натомість Гітлера. Іранці скинули шаха лише задля того, щоби потрапити під владу аятолли Хомейні). У тих країнах, де монархії ще існують, можуть бути поважні причини, щоб їх зберігати - з почуття поваги й любові до традиції і як символ національної тяглості. Також може бути вигідним відокремити посаду церемоніального голови держави від дійсного голови виконавчої влади й утримувати першого як неполітичну силу, виводячи його поза межі партійної боротьби. Недаремно ті європейські країни, в яких вижили інституції монархії - Британія, три скандінавські королівства, Нідерланди, Бельгія, належать до країн із найвищим рівнем політичної культури і мають найкраще захищені, найзабезпеченіші громадянські свободи. Це стосується також Японії, під багатьма оглядами найрозвинутішої нації Азії.

Ясно, однак, що інституція монархії вижила лише завдяки терпеливому ставленню до неї. Сама по собі вона не може більше надати легітимності владі; радше вона сама потребує легітимізації народною волею. І якщо монархія впала, вона навряд чи може бути коли-небудь реставрована, тому що хоч би яку харизму вона ще могла мати, ця харизма зникла назавжди. (Найновіша історія засвідчила лише одинокий, ізольований випадок реставрації монархії - Іспанію. Залишається лише побачити, чи відновлена королівська влада іспанських Бурбонів буде тривалою). У таких країнах, як Україна, весь традиційний уклад яких був перевернутий догори дном і повністю знищений десятиліттями комуністичного правління, перспективи реставрації монархії треба оцінити як нульові. Проблема легітимності, певна річ, залишається, але на цій стадії світової історії вона може бути розв’язана лише на шляхах демократії. Як слушно передрікав Токвілль ще 150 років тому, вибір, який стоїть перед людством, є вибором між ліберальною демократією і “демократичним деспотизмом”.

Маємо ознаки того, що, незважаючи на свій догматичний монархізм, Липинський здогадувався про такий стан справ. Знаємо з його біографії, що незадовго до своєї смерті він утратив віру у справу Скоропадського. Звичайно, конфлікт з гетьманом відіграв тут свою роль, але здається, що Липинського охопили сумніви щодо підставової обгрунтованості його концепції. Де було його особистою трагедією, до якої не можемо поставитися без співчуття. У кожному разі, у своїх останніх писаннях Липинський, далі обстоюючи спадковий гетьманат як найбажанішу форму правління, проголосив, що визначення форми правління майбутньої української держави мало б бути прерогативою установчих зборів. Де було рівнозначним визнанню демократичного принципу народного суверенітету - принципу, який він раніше так палко відкидав.

Великою і невмирущою заслугою Липинського є те, що він був першим українським політичним мислителем, який сформулював проблему легітимності влади. Цю проблему ніколи не порушували дореволюційні демократичні публіцисти, тому що вони не мислили поняттями самостійної держави; вони приймали наявні імперії, Російську й Австро-Угорську, як життєвий факт і український національно-визвольний рух бачили як революційний фермент, як постійну опозицію до цих усталених держав. Народники й марксисти були схильні зосереджуватися передусім на соціяльно-економічних проблемах і розглядати питання політичного устрою як другорядні. Комуністи й інтегральні націоналісти, які панували на українській політичній сцені міжвоєнної доби, були чутливими до проблеми влади, але прагнули розв’язати її в революційному дусі встановленням диктатури єдиної партії, яка керувала б масами і діяла з необмеженими повноваженнями в їхнє ім’я та від їхнього імені. Липинський єдиний розумів, що, аби не бути деспотичною і тиранічною, влада держави повинна засновуватися на принципі легітимності й ним обмежуватися. Саме тому українська демократія повинна намагатися вчитись у Липинського, водночас пропонуючи інші розв’язання.