XXX
XXX
Пізнього вечора відшумів, закінчився князівський снем. Розійшлися князі з княгинями та чадами, роз’їхалися князівські бояри з бояринями та високі душпастирі зі своїми матушками. Попрощавшись з усіма, відправилися на спочинок великий князь Святослав з княгинею Марією Васильківною, князь Ігор з сім’єю та зять Володимир Галицький.
Скоро поснули всі. Один Володимир не ліг у ліжко. Переніс свічу до столу, поклав перед собою свої та Славутині записки, вийняв із стосика пергаменту великий чистий аркуш, склав його в кілька разів, ножем розрізав згини, прошив ниткою і взяв до рук перо. Він знав, що завтра за столом, на свіжу голову, князі знову захочуть послухати його
«Слово про Ігорів похід», — отож потрібно привести його до ладу: обдумати кожне слово, відкинути зайвину, додати щось нове, переписати начисто.
Вмокнув біле перо в каламар, подумав трохи, а тоді твердо вивів заголовок: «Слово о полку Ігоревім, Ігоря, сина Святослава, внука Ольгова».
...Спить стольний град Київ. Над ним — тепла серпнева ніч 1185 року. Простора кімната на другому поверсі пишного великокнязівського палацу, начинена книгами та зброєю.
Горить, потріскуючи, свіча.
А за столом схилився над аркушем пергаменту князьізгой, князь — великий книжник і громадянин — Володимир Ярославич, якого далекі нащадки через багато-багато століть назвуть геніальним поетом.
Тут, на дніпровських кручах, у золотоверхому Києві, в палаці великого князя київського, тієї ночі вилилося остаточно в карбовані рядки величне чудо — безсмертне «Слово о полку Ігоревім».
Володимир Ярославич, майбутній князь Галицький!
У грізну годину лихоліття, коли хоробрий, але необачний князь Ігор відчинив ворота ворогам на рідну землю, весняним громом, вічовим дзвоном пролунав його віщий голос, звернутий до всіх руських князів: досить чвар та міжусобиць, опустіте вже стяги свої, вкладіть у піхви мечі свої, пощерблені у братовбивчих війнах, черленими щитами загородіть Полю ворота на Русь!
Спить під зорями Київ. Скрипить перо. Гуде у жилах кров. Горить свіча...
1990-1998
Лубни