4

Майже півверсти втікачі чалапали по коліна, а подекуди й по пояс у воді. Попереду — Овлур, позаду — Ігор. Одяг і зброю несли на плечах. А коли почало глибшати, по мокрому стовбурищу підритої повінню верби, що схилилася в річку, вибралися на берег, одяглися і, не гаючись, рушили по звіриній стежці в дикі хащі лісу.

Там було тепло і сиро. Довкола стояли густі кущі, над ними вивищувалися могутні верби та осокори. Крізь їхнє лапате гілля де-не-де пробивалися тонкі, мов списи, промені місячного світла.

Йшли мовчки, бо навіть тріск сухої галузки під ногами лякав — чи ніхто не почує? Тоді ще напруженіше дослухалися, — ні, не чути нікого. Тільки десь далеко заухкає сова, зашипить над головою сич та важка рибина скинеться на плесі. І знову тиша...

Стежку ледь видно: петляє в гущавині, незмірно подовжуючи путь. Та Овлур ні на крок не збочує з неї, щоб не заблудитися в цьому нічному пралісі.

Ранок зустрів їх сивими туманами та рясними холодними росами. Тумани — на радість: приховують від стороннього ока. Роси — зрадливі: пройдеш по них — і залишається після тебе широкий, добре помітний слід. До того ж від роси обидва мокрі по самі вуха. Одяг хоч викручуй! Вода з нього аж хлюпотить. Самі закоцюбли, посиніли. На обличчях повиступали сироти.

Коли сонце підбилося вище, зігрілися, обсохли. Зате стомилися, зголодніли — заледве переставляли ноги.

— Пора перепочити, — сказав Овлур.

Він оглянувся. Обережно, щоб не залишити після себе слідів, повернув убік від стежки, до великого лапатого куща верболозу, що ріс посеред галявини, і шуснув під його віття.

— Сюди!

Тут було сонячно, тепло і тихо. Лише гув волохатий джміль, перелітаючи з квітки на квітку, та десь тонко цвірінькала синиця:

— Цівінь! Цівінь!

Миттю попадали в траву. Овлур скинув з-за плеча торбину, дістав по шматку цупкої в’яленої яловичини і мовчки накинулися на смачне солонувате м’ясо.

А потім, стомлені, але ситі, поснули — прямо на сонці. Спали до самого вечора.

Прокинулися від недалекого кінського тупоту. Ігор скочив на ноги, та Овлур устиг схопити його за рукав.

— Тс-с-с! Без шуму! Щоб і листочок не сколихнувся! Вони обережно розсунули віття.

З лісу на галявину виїхало п’ятеро вершників. Зупинилися, розглядаючи все довкола.

— Це люди хана Кзи, — шепнув Овлур. — Я знаю їх... Старий — то батир Байток, позаду — його виводок: син та внуки. Без сумніву, їдуть по нашому сліду...

— Що ж робити?

— Якщо повернуть у наш бік, будемо стріляти! Їх п’ятеро... Я беру на себе переднього...

Тонкі стріли з залізними наконечниками миттю видобуті зі шкіряних сагайдаків і покладені на тугі тятиви луків. Один порух — і полетять у груди переслідувачам.

Та Овлур застережливо підняв палець.

— Не стріляти поки що!

Половці тим часом збилися в гурт і про щось тихо сперечалися, збуджено розмахували руками. На жаль, жодне слово не долітало до слуху втікачів. Однак, судячи по жестах, все ж можна було здогадатися, що Байток наполягав обшукати навколишні кущі, а його син та онуки пропонували їхати далі.

Напруження наростало. Чия ж думка переважить? Вступати з половцями у відкритий бій не хотілося. Сили сторін нерівні, загальна перевага на боці переслідувачів, — вони знаходилися на своїй землі і до них кожної хвилини могла прибути підмога. А хто ж допоможе втікачам? До того ж найлегше поранення одного з них ускладнить становище обох.

Ігор та Овлур завмерли — не поворухнуться. Ясно: там, на галявині, зараз вирішується їхня доля. Рушать половці далі — вони врятовані, кинуться нишпорити по кущах — хтозна, чим це закінчиться.

Врешті Байток з досадою махнув рукою і різко вигукнув:

— Уперед!

Приострожені коні важко вдарили копитами об землю і швидко понесли верхівців на протилежний бік галявини, у густий зелений ліс.

Ігор полегшено зітхнув.

— Ми врятовані! На цей раз неволя або й смерть обійшли нас стороною! Тепер по стежці нам ходу нема — будемо йти манівцями, щонайгустішими заростями, щоб не запримітив жоден собака...