РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

1

На  три  листи князя Ігоря з  проханням помиритися з сином Володимиром Ярослав відповідав коротко і сухо: «Ні!» Ігор  досадував, злився, Володимир сумував, а княгиня Євфросинія плакала, бо  шкода їй  було  брата. Після відповіді на  третій лист  не  залишилося нічого, як  з жоною та дітьми вирушити на  поклон до тестя.

І ось  перед очима Галич — столиця могутньої Галицької землі. Здалеку сяють золотом хрести на  банях Успенського собору, збудованого Ярославом. Високо здіймаються в небо на  високій горі  вали і  заборола дитинця. Гудуть   дзвони, і їхні  солодко-тривожні  звуки холодять душу.

Як-то прийме князь Ярослав? Чи  не  вижене? Проминувши гамірливе ремісниче Підгороддя з його  кузнями, млинами, чинбарнями, олійницями, сукновальнями, зброярнями, з його  невеликими хатами та напівземлянками, з  його  кривими  вуличками,  курми,  гусьми,  качками  та свиньми на вигонах, із бродячими псами та запаршивілими котами, валка князя Новгород-Сіверського прогуркотіла по дерев’яному мосту  через  Лукву, проїхала мимо боярських та монастирських садиб, огорожених такими міцними заборолами, ніби  то  були  князівські городки, піднялася вузькою дорогою на  високий пагорб і через  кам’яну браму  в’їхала  в дитинець. Її  супроводжували посланці Ярослава, вислані галицьким князем назустріч гостям.

Перед Успенським собором — невеличкий гурт  бояр  та найбагатших і найвпливовіших городян, що  вийшли зустрічати  князевих дочку  та зятя. На  паперті одиноко стояв Ярослав.  Посивілий, схудлий, згорблений. Горе  не обійшло його стороною.

Євфросинія зіскочила з  візка,  притьмом кинулась до нього.

— Отче!  Княже! — заридавши, впала йому  на  груди. Вони не бачилися кілька літ і тепер довго  стояли обнявшись.

Ярослав був  твердою, суворою людиною, але  і в  нього покотилася по  щоці сльоза.

Підійшов Ігор. Почоломкався з тестем. Ярослав заглянув молодому князеві в очі.

— Чого приїхав? Просити за Володимира?

— І за  Володимира теж,  — з  притиском відповів Ігор, витримуючи пронизливий погляд галицького князя.

— Нічого не вийде!  — рішуче відрізав Ярослав, провівши вказівним пальцем поза  золотим ожереллям, ніби  воно заважало йому  дихати. — І не  проси!

— Таточку,  про   це   потім  поговоримо,  —  втрутилася Ярославна. — А зараз привітай онуків!..

З критого візка одне  за одним вилазили діти,  з цікавістю й острахом роздивлялися довкола, зиркали спідлоба на гурт бояр, на  старого бородатого князя, про  якого няня встигла шепнути, що  то їхній  дід.

Діти підійшли до Ярослава, і няня поставила їх рядочком по зросту. Одні  були  темніші — в Ігоря, інші  — русявіші, як мати, але Ярослав відразу  відзначив у думці,  що у всіх є щось від нього.

— Твої онуки, батьку. — Ярославна витерла сльози, усміхнулася, побачивши, як  перелякано зиркають діти  на  діда,  і почала перелічувати: — Оце  Олег, а то Святослав, а то Роман, а то Ростислав, а то Ольга... А найстарший, Володимир, зостався дома, князює в Путивлі, охороняє Сіверську землю, поки ми  тут...

Ярославове обличчя розпогодилося, різкі зморшки на лобі  розійшлися. Він  раптом відчув  у серці щось таке, чого ніколи не  відчував і навіть назвати його  не  вмів.  Ні  донька Євфросинія, ні син  Володимир, ні другий син  — Олег, або Настасич, як  його по  імені матері прозвали в  Галичі, не викликали у нього такого сильного почуття, як  оці  маленькі смішні чоловічки, його  онуки. В ньому вміщалася разом і  любов, і ніжність, і страх  за  їхнє  майбутнє, і гордість та радість, що  в них  було  щось твоє, що  залишиться на  світі після тебе,  коли ти відійдеш у небуття.

Він  знав, чув не  раз,  що  дідусі  та бабусі  люблять онуків дужче, ніж  колись своїх  дітей  любили. Чому  так  — хтозна. Може, тому, що  попереду у старих уже немає нічого світлого  і радісного, крім  оцих  ясних личок? А може, тому, що онуки продовжують твоє  життя, твій  рід?

Як  би  там  не  було,  а він  раптом переконався у правдивості  людських спостережень. Перед ним стояли маленькі, насторожені чоловічки, що  трохи  наївно і трохи  налякано, але з непідробною цікавістю розглядали його, свого діда,  як якогось казкового звіра  чи  якесь невидане чудо.

Він  щасливо усміхнувся, присів і почав по черзі  обнімати і цілувати малих, а найменшу — Ольгу  — підняв, пригорнув,  і вона, не проявляючи страху, охопила рученятами його шию і голосно засміялася, бо  дідова   кошлата борода була така  лоскітлива...

— Рідненькі мої,  — прошепотів Ярослав. — Ходімо ж зі мною до хоромів! Така  радість сьогодні буде  у старого одинокого князя! Та й ви  в дорозі притомилися...