4

4

Святослав і  Рюрик вели на  Кончака двадцятитисячну дружину та  шість тисяч чорних клобуків. У Переяславі до них приєднався Володимир Глібович. Ідучи  швидко, прибули  вони в Лубен  двадцять сьомого лютого пізно ввечері.

Ігоря в Лубні  не  було.

— Чортів син! — вилаявся Святослав. — Примушує ждати себе!

Славута заперечив:

— Далеко, дорога важка — от  і не  встиг. Мабуть, заночував  у Кунятині.

Та й наступного дня  Ігор  не з’явився ні вдень, ні ввечері. Святослав з досадою сказав:

— Ждати не  будемо! Завтра  на  світанку — в  путь!  До Хоролу!  Щоб не проґавити Кончака!.. А Ігор, якщо прийде, хай  наздоганяє нас!

У п’ятницю, першого березня, як  тільки засвітлів край неба, руські полки перейшли по льоду  Сулу і рушили прямо на  схід.  З  півдня подихав теплий вітерець — сніг  на  очах темнів, брався водою. З низьких хмар  накрапав дрібний дощик. Їхати  стало важко. Та Святослав спочину не давав. До Хоролу тридцять верст, а  там  десь  Кончак! Зустріти його потрібно на підступах до Руської землі.  Не пропустити через Сулу!

Як  і на  Орелі, Володимир Глібович попросився в навороп[54]. Дорогу переяславцям показував Кузьмище. Серед сторожів він  уподобав молодого переяславського гридня Івашка  і їхав  разом з ним далеко попереду.

Це   був  не   перший  бойовий  Івашків  похід, та  він   не міг   приховати  страху. Зирив  на   всі   боки:  чи   не   видно половців?

Кузьмище підсміювався:

— Та ти,  братику, не  з хороброго десятка! Вертиш головою,  ніби  вона у тебе  вітряк! І як  тебе  жона відпустила?

Івашко раптом перебив Кузьмища:

— Половці!

Кузьмище поперхнувся і теж  злякано завертів головою.

— Де?

— Ген  у долині! Ціла  валка!  — Івашко не  зміг  стримати усміху.

Кузьмище глянув у той  бік,  куди  показував Івашко. Там справді їхало  десятків два  підвід  і кілька верхівців.

— Та  ні,  це  не  половці, — зітхнув полегшено старий гридень. — Це,  здається, купецька валка... Авжеж, вона!

Вони почекали, поки  валка наблизиться. У  старшому Кузьмище  впізнав  купця  Самуїла,  розкинув  руки  для обіймів.

— Братику! От  щаслива зустріч!  Як  живеться-ведеться? Чи  розпродав товари? Чи  не  пограбували погані? Кончака не  зустрічав з ордою?

Змарнілий, стомлений нелегкою дорогою Самуїл серйозно  відповів:

— Зустрічав.

З Кузьмищевого лиця враз  злетіла усмішка.

— Де?  Коли?

— Зовсім недалеко — на  Хоролі, біля  Ведмежої долини. Ми  сю  ніч  ночували поблизу його  стійбища...

— Стій! Не розповідай далі! — наказав Кузьмище. — Їдьмо  до князя Володимира Глібовича — хай  він  послухає!

Вислухавши повідомлення купця, Володимир запитав:

— Скільки ж веде  Кончак поганих? Самуїл знизав плечима.

— Важко сказати, княже. Багато! І не  порахувати! На кілька гін  простягнувся кіш  — від  річки аж  до  лісу!  А коней  — тьма-тьмуща!

— Що  ще  дізнався?

— Кажуть, везе  Кончак якогось бусурменина з персіянськими луками-катапультами, що стріляють «живим вогнем». Їх натягують п’ятдесят воїнів. Призначені вони для того, щоб спалити наші городи... Платить Кончак басурменинові золотом  і нашими дівчатами-полонянками... Та, я  так  думаю, дуже  боятися  «живого вогню» не  слід.  Головне — раптово напасти! Тоді  бусурменин нічого не  встигне зробити...

Володимир був стурбований.

— Дякую, Самуїле, за  вісті.   Їдь  по  моєму сліду  — зустрінеш великих князів. Розповіси їм усе — хай  наздоганяють  мене!  А я поспішу до  Хоролу, щоб  не  випустити з ока поганих.

До Ведмежої долини дорогу  він  знав, тому  військо повів навпростець, виславши наперед посилену сторожу. Сміливий  до  безумства, честолюбний, він  горів  бажанням з ходу вдарити на  Кончака ще  до підходу  великих князів.

Яке  ж було  його  розчарування, коли у Ведмежій долині сторожа застала тільки пригасаючий жар половецьких багать та свіжий кінський помет.

Володимир з досадою вдарив по  луці  сідла.

— Утік! З-під самісінького носа втік, клятий! Воєвода Шварн розрадив його:

— Княже, не  кажи так:  утік...  Просто змінив стійбище, щоб  коням був  свіжий корм. Я певен, він  десь  недалеко,  і ми  знайдемо його. А тим  часом підійдуть великі князі.

— Що  ж ти радиш?

— Дати  людям і коням перепочинок на обід.  А підійдуть князі — разом рушимо услід  за поганими. Самим зариватися  не  слід.

Володимир погодився.

Вони швидко спішилися. Із дорожних міхів,  приторочених  до  сідел, насипали в похідні рептушки вівса, дали  коням, а самі  заходилися гризти житні сухарі  — хто з солониною, а хто з в’яленою рибою.

Незабаром прибули князі та Кунтувдей. Після нетривалого   перепочинку  Святослав  розпорядився  лаштуватися бойовим строєм. У чоло  знову став  Володимир, ліве  крило зайняв Рюрик, праве — Всеволод Чермний з киянами, легка  кіннота Кунтувдея трималася позаду.

Першим рушив Володимир. Його сторожа зразу  поскакала на  далеке шелом’я[55]. Попереду помчали Кузьмище з Івашком. Ледь помітний, розмитий весняною водою слід вів їх усе вперед і вперед.

Дощ   перестав,  хмари  розступилися,  і  над   неозорими хорольськими полями блиснуло веселе сонечко.  Під  його теплим  промінням  ще   дужче   задзюркотали струмки, на горбах зачорніла земля, в  повітрі по-справжньому  запахло весною.

Кузьмище їхав  по  гребеню шеломені, Івашко лівіше від нього, понад схилом, звідки було  видно долину. Обидва пильно оглядали долину, але  ніде  нічого — ні  людей, ні коней, ні гостроверхих темних веж.

Так  тривало довго. В серця закрадалася тривога — де ж Кончак? Невже повернув назад, у свої придонські степи? Чи рушив якимось тільки йому  відомим шляхом на  Русь?

Івашко поправив за спиною лука, поклав списа на гриву коневі і підвівся на  стременах, прикриваючи  долонею очі від сонця. І раптом охнув  з несподіванки:

— Половці!

За  гребенем гори, в  широкій долині, поміж лозняком та вільшняком, бродили в пошуках корму незліченні табуни  осідланих коней. Попід горою, на  узвишші, палали вогнища,  темніли вежі  на  широких санях, вешталися степовики.

Івашко гукнув  Кузьмищеві, щоб стежив за ворогом, а сам чимдуж помчав до війська, що  йшло слідом.

— Княже, половці! Стоять у долині!

Дочекавшись Святослава, Рюрика та Всеволода Чермного,  що  поспішали на  допомогу, Володимир повернув полк лицем до противника і витягнув меча.

— А потягнемо, братіє!  На  супостата!

З’їхавши на  гору,  переяславці широкою хвилею ринули вниз. Слідом за ними рушили дружини інших князів. Володимир мчав  попереду. Меч  розтинав запашне, напоєне весняною вологою повітря, очі князеві сяяли, миготів на сонці його  золотий шолом, а довгий червоний шарф, вив’язаний на щастя княгинею Забавою, розвівався за плечима, як стяг. Позад нього гремів гул копит.

Стрімка, смілива атака русичів була  для  половців і для самого Кончака як  грім  серед  ясного неба. Ніхто не  ждав нападу урусів.  Коні в пошуках поживи розбрелися ген-ген по  широкому лузі.  Кожен був  зайнятий  своїм ділом:   хто сьорбав із  закіптюженого казана гарячу юшку, запиваючи нею  солодкаву варену конину і гріючи перемерзле за  багатоденний похід   нутро, хто  лагодив  взуття чи  зброю,  хто білував коня, готуючи м’ясо до вечері, а інші  просто тинялися по  стійбищу без  усякого заняття. Тому  поява русичів, що  темною хвилею котилася з гори, на  якусь мить  приголомшила всіх.  Зчинився страшенний переполох. Покидавши   все,   половці з  лементом помчали  до  коней. Бо   чого вартий половець без  коня? Без  коня він  — що  кречет без крил!..

Охоплені жахом степовики, залишивши напризволяще стійбище з юртами, вежами, котлами, бігли  по  узліссі, падали, лаялися, кричали, хапали коней і тікали на протилежний бік  долини.

Кончак з трьома сотнями охоронців спочатку хотів  було вчинити опір, але  тут  з-за горба виринули свіжі   київські дружини, і він,  завернувши коня, кинувся навтьоки.

Половці тікали, як  хто міг: одні  верхи, інші  чеберяли по грузькому снігу пішки. Їх наздоганяли, брали в полон, а тих, хто здіймав зброю, топтали кіньми, рубали мечами чи бойовими топірцями.

Сотні полонених, табуни коней, чимало саней з вежами, шабель, списів, луків, котлів стали здобиччю переможців.

Святослав сидів  на коні в оточенні бояр та воєвод. Перемога  була  повна, і старий князь не  міг  приховати задоволення.

— Хане, — повернувся до Кунтувдея, — наздожени втікачів!  Спіймай мені  Кончака! Приведи клятого на  аркані! Вся  здобич, що  потрапить до твоїх  рук,  твоя!

Хан  глянув удалину — ошкірився.

— Дякую за  ласку, княже, — і, щось крикнувши почту, як  вихор, полетів з гори.

За  ним помчали чорні клобуки.

Та найбільшою радістю для  князя була  звістка, що  в полон  узято  бусурменина з його  «живим вогнем».

— Приведіть його  сюди!  — наказав Святослав. Бусурменина привів сам Володимир. Кузьмище та Івашко  привезли вежу  з «живим вогнем», поставили на  горбі.

Святослав кинув пильний погляд на  кремезного чорнобородого чолов’ягу середніх літ, на його  величезний тюрбан та золоті персні на  пальцях, суворо запитав:

— Як  тебе  звати?

Той  кліпнув випуклими чорними очима, знизав плечима,  — мовляв, не  зрозумів.

Славута переклав запитання по-половецькому.

— Мене звати Сулейманом, мій  шахиншаху[56], — відповів бусурменин.

Сулейман не  знав, хто  перед ним, але  золотий шолом і важке золоте ожерелля, що,  спадаючи на кольчугу, прикривало шию,  підказали йому, що   це  верховний правитель урусів.  І він  схилився в низькому поклоні.

— Це  ти,  кажуть, привіз «живий вогонь» Кончакові з-за Обезьких гір?  — прозвучало нове  запитання.

— Я,  шахиншаху.

— Покажи!

Той  знову вклонився і мовчки підійшов до  саней, біля яких  стояли Кузьмище і Івашко, зняв повстяне покривало.

Святослав, Володимир та бояри з превеликою цікавістю глянули на ніколи не бачений ними лук-самостріл, що майже нічим не  нагадував лука.

— Чим же він  стріляє?

— Вогнем, шахиншаху. — І Сулейман взяв  із саней довгасту  череп’яну трубку  з прядивним ґнотом.

— Покажи, як  це  робиться!

— Мені потрібні десять воїнів для  допомоги.

— Я чув,  усі п’ятдесят?

— Як  завжди, мій  повелителю, люди  все  невідоме і незвичне схильні перебільшувати... Мені потрібно лише десять чоловік, щоб  допомогти натягнути тятиву.

Святослав кивнув — підійшло десять гриднів.

Сулейман спочатку зняв шарф, розіслав його  на  мокрому снігу,  став на коліна, помолився, потім  поклав одну трубку  у дерев’яний жолоб катапульти і  націлив його   в  поле. Показавши воям, як накручувати барабан, що,  в свою  чергу, натягував тятиву, викресав вогню і підпалив ґніт.  Потім ще раз  прицілився і смикнув за дерев’яну ручку.

Різко тенькнула тятива, грюкнув барабан.

Ні  князі, ні бояри, ні гридні не  встигли оком змигнути, як  чорна тінь  блискавично піднялася вгору, розсипаючи з ґнота іскри, а потім  дугою плавно опустилася в долину і впала в сніг, вибухнувши димним червонястим полум’ям.

Вражений Святослав не міг відірвати очей  від вогню, що швидко розтікався по схилу. Здалеку здавалося, що то горить сніг.

Бояри і старші гридні перехрестилися.

— Славуто, ти  бачиш? — спитав оторопілий князь. — Що  б було,  коли б Кончак обложив наші городи?

— Згоріли б дотла, — коротко відповів боярин. — Наше щастя, що  ми  погромили його  сьогодні!

— Запитай бусурменина, чому Кончак відразу не пішов на нашу землю, а  зупинився на  Хоролі. Це  мені незрозуміло.

— Спочатку він  захворів, хай  береже його Аллах, мій повелителю, а потім почалася сильна відлига, і великий хан усе ждав  морозів і кращої дороги, — відповів Сулейман.

— Справді, нам  пощастило, — тихо промовив Святослав, а голосніше запитав: — Скажи мені, Сулеймане, звідки береться вогонь у твоїх  трубках?

— То  горить нефт[57], шахиншаху.

— Що  це?

— То кров  землі... У нашій стороні є місця, де з глибоких тріщин виступає, мов  із рани, чорна кров землі  — нефт, що горить краще і жаркіше за дерево.

— І багато ти привіз її з собою?

— Десять бочонків, мій  повелителю. Цього досить, щоб згорів Цар-город — столиця ромеїв!

Святослав переглянувся зі Славутою.

— Отже, Кончак мав  намір спалити Київ?

— Переяслаф і Куяф, мій  повелителю, — уточнив Сулейман, вирішивши, видно, що Кончак тепер  далеко, а Святослав близько, і від  шахиншаха урусів  залежить подальша його  доля, отже, потрібно говорити правду.

— О!  — тільки й  спромігся промовити на  це  великий князь. — Відтепер, Сулеймане, служитимеш мені, і я платитиму  тобі,  як  платив Кончак, поки мої  люди  не  навчаться користуватися «живим вогнем».

— Дякую за ласку, мій повелителю, — низько вклонився Сулейман.

Зі степу  повернулися чорні клобуки. Кунтувдей під’їхав похмурий, злий.

— Ну  що,   хане, наздогнав Кончака?  — спитав Святослав.

— Де там! Сніг  весь  узявся водою — тала  стопа за Хоролом!  А в Кончака свіжі  коні, — втік!

— Ну  не  сумуй!   Здобичі вистачить на  всіх,   а  супроти природи нічого не вдієш. Нам теж треба  поспішати додому, бо  незабаром ріки   розіллються так,  що  й  веснувати доведеться біля  Лубна.

...Стомлене військо русичів стало на  нічліг. На  високих місцях вої ставили похідні шатра, розводили багаття, варили в казанах куліш. Молодші гридні для  князів поставили посеред  табору намети, воєводи вислали в усі  кінці сторожу. Всюди лунали веселі голоси, палахкотіли багаття, мовби сповіщаючи Русь  про  велику перемогу...