РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

1

Дома! Нарешті, дома! У рідних стінах! Біля  коханої жони, біля  любих дітей!  Яке  це  щастя після всього, що  довелося пережити за останні два з лишком місяці, опинитися в своєму Новгороді!

Ігор   викупався в  лазні, підстригся, поправив запущені бороду та  вуса,  одягнув чисту  білизну, свій  звичний одяг. Гук  перев’язав рану  — і нога  стала  менше боліти.

Та остаточно повірив, що  все  лихо  позаду тоді,  коли сів до обіду  за святковий стіл у колі  сім’ї.  Тут були  лише свої  — Ярославна, діти,  шурин Володимир Ярославич.

Утамувавши голод, він  відклав набік ложку і почав розповідати. Розповідав довго, не  оминаючи жодної дрібниці,  — і про  те,  як  підбився кінь, і про  сонячне знамення, і про  високе шелом’я, що  закрило собою рідну  землю, і про першу битву, і  про   другу,   нещасливу, і  про   полон, і  про втечу...

Ярославна бліднула і плакала, діти  завмерли, втупивши оченята в батькове обличчя, що  так  змарніло і постаріло за недовгий час  розлуки, а  Володимир Ярославич увесь   був увага!  Теж  втупив в  Ігоря свої   проникливо-палаючі очі  і всотував в себе  кожне Ігореве слово, запам’ятовував кожен Ігорів жест  і кожен порух  його, ніби  сам  перебував у вирі кривавої битви, ніби  сам  був поранений, потрапив у полон, а потім, тікаючи, продирався, як загнаний звір,  крізь  нетрища  Чорного лісу,   що  широко заліг   по  північному березі Дінця.

Закінчивши свою  розповідь, Ігор  заплющив очі і тихо, зі смутком і щемким болем сказав:

— Які страшні втрати! Як безславно закінчився мій похід, на  який я покладав такі  великі надії.  Боже, Боже!

Крізь примружені вії на його  змарнілі щоки викотилися скупі  чоловічі сльози.

Володимир Ярославич перехилився через  стіл  до нього, потиснув йому  руки.

— Ігорю, брате, не  горюй! Незважаючи на  жахливу поразку, ти  — витязь, ти  справжній лицар! Нерозважливий, але  чесний і відважний лицар, рівного якому серед  сучасних  князів я не  бачу,  хіба  що  окрім мого  тестя  Святослава Київського...  Зараз  у   нашого  народу  є   дві   загрози  — князівські міжусобиці та половецькі напади. Важко сказати, котра з  них  страшніша. Я  гадаю, що  обидві страшні. І ти проявив відчайдушну сміливість у боротьбі з одною з них. Ти  показав, куди  всі  князі повинні направити свої  удари, свої  сили, — проти Поля!.. Але  ти  злегковажив могутністю кочовиків. Ти  гордий і не  захотів розділити славу  переможця   з  іншими князями,  —  тому   ти  й  потерпів поразку... Однак поки ти  розповідав, я  пригадав, що  ти  не  перший злегковажив силою противника. Київський великий князь Святополк Ізяславович, коли половці напали на  Русь  і обложили Торцьк, виступив проти них,  маючи лише вісімсот воїнів. А його  спільники — молодий князь Володимир Мономах та  зовсім юний  його брат   Ростислав —  мали ще менші дружини. І чим   це  скінчилося? Відчайдушність не допомогла князям, — за  Стугною вони були  розбиті і кинулися тікати. При  цьому  втопився князь Ростислав... О,  як ридала над  ним нещасна його  мати, коли згодом його  витягли з води, привезли до  Києва і ховали поряд з батьком Всеволодом у Святій Софії!.. А хіба  не  так  же  необдумано, але  сміливо кинувся на  Литву   з  меншими силами юний брат  моєї   тещі  Марії Васильківни князь Ізяслав? І що  ж? Поліг він,  смертельно поранений, разом зі всією дружиною на  закривавлену траву  під  черлені щити. А коли отямився після бою, перед смертю, то  побачив, як  усе  бойовисько було  вкрите чорною галиччю, що  виймала у мертвих очі  та клювала їхні  охололі тіла,   а  хижі   звірі   злизували кров  із трави... Отак  і твої  полки, Ігорю, полягли у далекому полі незнаємому  через те,  що   був  ти  сам, один став   супроти всієї   сили половецької, якої жодному князеві самому не здолати, який би  сміливий він  не  був.

Ігор  мовчки слухав  шурина, довго  мовчав, думав, а потім прорік:

— Правду мовиш, Володимире. Я зазнав поразки не  через  те,  що  мої  вої  були  менш хоробрі, ніж  половецькі, а через  те, що  їх у мене було  менше в кілька разів, ніж  у Кончака. Тому  ми  й  не  змогли пробитися до  Дінця, де  б  нас приховав під своїми шатами Чорний ліс. Тепер я молю  Бога, щоб  зберіг моїх  князів та моїх  воїв,  що опинилися через  мій нерозум у тяжкій неволі...

— Боже, спаси і  помилуй їх! — схлипнула Ярославна і заплакала.

— Дяка Богові і тобі,  Володимире, що  захистив Путивль і  всю  мою  сім’ю, — вів  далі  Ігор. — Бо  що  б я нині робив, коли б  не   стало  мого  любого  сімейства?  Залишалося  б одно — кинутися сторчма головою у Сейм чи в Десну і розпрощатися з білим світом!

— Не  тільки мені  дякуй, Ігорю, а й воям своїм та особливо Святославу, котрий прислав два полки, щоб  захистили Посем’я. Не  знаю, чи  вистояв би  Путивль, коли б не  надійшла вчасно допомога.

— Згоден  з  тобою.  Ось   піддужчаю, перестане  боліти нога   — і  вирушу до  Чернігова та  Києва дякувати та  просити допомоги, бо  залишився і  без   війська, і  без   зброї многоцінної.

— І я з тобою, ладоньку, — пригорнулася Ярославна. — Візьмемо й дітей  — хай  Чернігів та Київ побачать.

— Поїдемо, люба  моя, — відразу погодився Ігор. — Гадаю,   і  Володимир приєднається до  нас.   Йому давно пора побувати у тестя  та тещі.

Всі наступні дні Ігор  займався спорядженням нової дружини. Його воєводи та ліпші мужі,  що  залишалися під  час походу дома,  роз’їхалися  по   всьому князівству  —  брали з-поміж  смердів  дужих парубків,  здатних  до  військових справ, замовляли зброярам мечі, списи, луки, вибирали з князівських та боярських табунів верхових коней — усе  це відправляли до Новгорода-Сіверського, а тут Ігор, сидячи з перев’язаною ногою і в тіні  під церквою, оглядав і людей, і коней, і зброю і холодів серцем: мечів  та луків  було  обмаль, парубки ніколи не тримали їх у руках, а коні були  дикуваті, необ’їжджені, непризвичаєні до верхової їзди.

Він  зітхав:  їхати  до Ярослава в Чернігів та Святослава з Рюриком не  дуже  хотілося, однак треба, бо  своїх  сил  було явно замало.