2

2

— Я мав  щастя і нещастя, а чому  — дізнаєтеся пізніше, народитися у сім’ї  наймогутнішого на  Русі  галицького князя  Ярослава Володимировича, прозваного за розум  та знання  багатьох мов  Осмомислом. Я,  як  і всі  ми,  прямий нащадок Рюрика, Святослава, Володимира Красне Сонечко, Ярослава Мудрого. Далі  мій  родовід іде  від  Ярослава старого  через  його  сина Володимира до галицького Ростислава,  що  став  князем Тмутороканським. Там, у Тмуторокані, він  був  отруєний підісланими з  Візантії вбивцями.  Отже, Тмуторокань —  і  моя вотчина! І Ярославнина! Тепер ці землі  стали половецькими — багаті  та  привільні землі  над синіми морями. То  земля незнана. Я  її  ніколи не  бачив, але   чув  перекази про   неї, про   її  красу, і  в  моєму серці змалку жила мрія  пошукати колись шляху  в невідомий город  Тмуторокань. Там  якийсь час  княжив і мій  прадід Володар  Ростиславович, що  змушений був під  натиском своїх братів-князів та  половців залишити ті  землі   і перебратися в  Перемишль, що  належав йому. Його син, а  мій  дід  Володимир, або  Володимирко, як  його  частіше називали і в сім’ї, і  в  народі,  дякуючи розуму і  силі, ще   в  далекому 1141  році  об’єднав усі  галицькі землі, що  відтоді   під  його рукою простяглися від Сяну до Дунаю та теплого грецького  моря, де  колись жило споріднене нам  плем’я тиверців, а  ще  раніш — германське плем’я готів, вихідців з-над берегів  холодного Балтійського моря, що  називалося просто Болотом. Мій   батько  успадкував ці  землі. Я,  виконуючи батькову волю,  не  раз   спускався Дністром униз,  до  тих місць, оспіваних готським хроністом Йорданом, католицьким  єпископом, у його  латинській хроніці «Про  походження   та  історію  готів». Це   були   щасливі  молоді літа   мого життя.  Оточений  ученими  мужами,  що   навчали  мене  і книжної премудрості, і чужих  мов  — грецької, латинської, угорської, польської, і військової справи, і музики та співу, я  багато подорожував по  прекрасній Галицькій землі, вочевидь  спостерігаючи те, про  що  вичитував у наших літописах,  у ромейських хроніках Прокопія, Феофілакта Сімокатти,  Менандра та  пізніших хроністів Східного та  Західного Риму. Я  ходив  тропою імператора Траяна, по  якій ромейські  легіони приходили з  далекої Італіки  захищати Дакію від  готів  та  інших чужих  племен, що  нападали з  Поля на Імперію, здирався на  високі оборонні вали   між  Дністром та  Дунаєм, ночував на  піщаній косі, яка  відділяє Дністрове  гирло від  моря, і  там  під  місяцем, під  шепіт ласкавих морських  хвиль, мені   вчувалися голоси красних  готських дів,  що  співали на  березі синього моря.

Я не  обділений був,  повторюю, щастям змалку: цілими днями я  просиджував у великій бібліотеці, де  зберігалися книги мого   вельми вченого діда  Володимира. І не  тільки читав, а й сам, коли підріс, почав писати і записувати різні цікаві  бувальщини з  життя Галицького князівства,  його князів та  бояр, попів та  смердів. Згодом я  зрозумів, що  це справжній літопис, і, переписавши давні, ще  дитячі записи заново в  товсту книгу, вже  свідомо став  заносити до  неї найбільш важливі події  галицького життя.

Та недовго тривало моє  щастя.

Нас  було в сім’ї четверо дітей  — я, найстарший, за мною на півтора року  молодша сестра  Анна[39] потім  — Євфросинія, котру тепер ми  з  легкої руки Ігоря  звемо Ярославною,  і наймолодша — Вишеслава, її видано заміж за  князя великопольського та  Калішського Одона, і вона стала  відламаною  гілкою в нашому роду.

Анну, що  була  майже ровесницею мені   і нерозлучною учасницею моїх  дитячих ігор  і  забав, я  дуже  любив.  Але батько рано розлучив нас.  Їй  ще  не  виповнилося і восьми років, як  він  віддав  її на виховання в Угорщину, заручивши з  наслідником  угорського престолу. Ця   розлука була  для мене  першим відчутним ударом долі: від’їзд Анни  спустошив моє  серце, і я зрозумів, як  то тяжко втрачати близьких людей.  А тепер я  втратив майже всіх,  окрім Ярославни. То  ж можна уявити, якою радістю для мене було повернення любої сестриці додому, — угорський король раптом передумав одружувати з нею  свого сина. Їй уже було  дванадцять років, наша дружба тривала ще майже два щасливих роки, а потім її було віддано за князя Мстислава Ростиславича у Білгород, а мене одружено з Болеславою, дочкою чернігівського князя  Святослава Всеволодовича, теперішнього князя  київського.

Ви,  старші, пам’ятаєте це  весілля у Чернігові. Мені виповнилося п’ятнадцять літ, Болеславі звернуло на п’ятнадцятий.  Вона була гарна дівчина, і, хоча це був шлюб династичний, як  водиться між  князями, королями та імператорами, ми  скоро сподобалися одне  одному, а згодом і покохалися. Після весілля ми,  молоді, довгий час гостювали в Чернігові, і там  я близько зійшовся з тестем та тещею — князем Святославом та  княгинею Марією Васильківною. Вони мене полюбили як  сина, і  ми  в  спільних розмовах усе  більше пізнавали одне   одного, читали літописи, співали разом зі Славутою пісень, їздили на соколині лови, а вечорами, коли за столом збиралася вся  родина, князь і княгиня розповідали про князів нинішніх і давніх, про військові походи та січі, згадували нерідко боярина Яна  Вишатича, уславленого і неперевершеного співця, пісні та  билини якого живуть і понині. Тоді  ж мати  князя Святослава купила у спадкоємців Яна  його  землю за 700 гривень.

Ці  спогади і зараз зігрівають мені  серце. Князь Святослав, досвідчений воїн  і смислений муж,  був  дещо  стриманий у своїх  почуттях, а Марія Васильківна, жіночим своїм серцем відчувши нашу  щиру  любов  з Болеславою, стала  мені другою матір’ю, розповідала нам  з Болеславою про  своє  дитинство, проведене в Полоцьку, про  прадіда, князя-ворожбита  Всеслава, про  юного брата Ізяслава,  що  засмутив їй серце на все життя, загинувши в бою  з Литвою. Єднало нас і те,  що  і в її жилах, і в моїх  тече  якась частка гарячої крові грецьких імператорів.

Розповідаю вам  про  це для того,  щоб  ви зрозуміли, чому й  до  цього часу,  незважаючи на  ранню смерть Болеслави, тесть  і теща  ставляться до мене приязно, хоча  теж,  як  і інші князі, бояться прогнівити мого  батька Ярослава.

Ох,  Болеславо, Болеславо! Як  рано ти  пішла від  мене разом з  нашим маленьким синочком! Як  осиротила мене і навіки забрала з собою радість з мого  серця!

Це  страшне лихо  трапилося наприкінці того  ж року, що так  щасливо розпочався для  нас.  Після пологів, подарувавши мені  синочка, Болеслава почала поправлятися, розквітати,  наливатися  материнським  щастям,  жіночою красою і силою. Я,  молодий батько, був  щасливий, тішився своїм первістком і красунею жоною, упадав біля  них,  не  відходячи  ні  на  крок у ті хвилини, коли Болеслава купала малого, годувала та,  присипляючи,  наспівувала йому колискових пісень.

Але тут Бог  позаздрив нашому щастю. В Галичі почався мор, що  у латинян зветься тифусом. Одною з  перших захворіла Болеслава, а за нею  і синок. Горіли обоє як  у вогні, страждали від болю  в животі, а невдовзі згасли навіки.

Той  нещасливий рік — 1166-й — приніс у нашу  сім’ю  ще одне  нещастя, — Ярославна знає про  це,  мабуть, краще за мене.

Мати наша, княгиня  Ольга Юр’ївна, дочка київського князя Юрія Довгорукого, була  віддана батькові не  по  любові, — їх подружили батьки у корисливих цілях. Так  трапилося і трапляється в князівських родинах часто. Але іноді такі  династичні шлюби стають щасливими: між  молодими розгорається палке кохання, що  триває все  життя, як  ось  у Святослава Всеволодовича та Марії Васильківни або у Ігоря з  Євфросинією. У  мене з  Болеславою було  б,  мабуть, так само. Та  буває  і навпаки — на  все  життя лишається холодність, нелюбов, що  переходить у ворожду. Так  трапилося  і між  нашими батьками. Прожили вони спільно півтора десятка літ,  народили сина та трьох  дочок, а любові не  зазнали.  Мати, жінка горда   і незалежна, була  дуже  нещаслива: плакала, тужила, всю  любов материнську віддавала нам, дітям, із-за нас  скорялась, терпіла наругу, сподіваючись на краще, а кращого все  не  було  і не  було.  Батько, князь Ярослав, відверто зневажав її, ображав, у гніві  навіть руку  здіймав  на неї,  а згодом закохався в молоду красуню бояришню Настасію, прижив з  нею  незаконного сина Олега, а  коли привів її на  Гору, в княжий терем, ні матері, ні мені  життя зовсім не  стало. Все  в  сім’ї  колотилося, як  у  киплячому казані. Лише майбутнє весілля сестри Євфросинії з князем Ігорем, що  сталося на  початку 1170  року, стримувало від остаточного розриву, хоча батько не раз погрожував віддати матір  у монастир, а мене за те, що  став  на захист її, вигнати з дому.  Весілля відгуляли бучно — і в Галичі, і тут у вас,  на Сіверщині. Це  для  мене були  світлі  дні,  і я  пожив якийсь час  у вас,  а  потім — у тестя  та  тещі  в  Чернігові, котрі не відцуралися від мене і все  ще  вважали за свого зятя. А коли повернувся в Галич, то знову потрапив у родинне пекло: тут уже  верховодила Настаська, все  прибравши до  рук.  Матері місця в  княжих хоромах не  стало, і  вона перебралася до воєводи Коснятина Сірославича, що  з жалю  надав їй  притулок  у себе.  Я теж  поселився з нею.

Таке  непевне життя тривало ще  літо  й  зиму, а на  провесні, коли батько, розпалившись гнівом, об’явив, що  Ольга  йому   не  мила і він  постриже її  в  черниці, ми  втекли з Галича в  ляхи   до  Казимира Справедливого, князя сандомирського, що  тримав рідну  сестру материного зятя  Мстислава  Ростиславича Хороброго Олену Ростиславівну. З нами пішли в Польщу наші однодумці, прихильники наші — воєвода  Коснятин та многі інші  воєводи. Там  жили ми в городі Віслиці вісім  місяців. Я  послав послів до  володимиро-волинського князя Святослава Мстиславича з проханням, щоб дав нам  для прокорму город  Червен, бо гірко жити в гостях, і Святослав дав мені  те місто. Та по дорозі до нього отримав я вістку  від таємного друга  мойого, служебного князя Святополка та  інших галицьких бояр,  прихильних до  нас   з матір’ю, щоб  ми  поверталися до Галича, бо  все  там  змінилося: повсталі галичани схопили князя Ярослава і змусили його   цілувати хреста, що  буде  у злагоді жити з  законною жоною — княгинею Ольгою, малолітнього Олега Настасича заслали в далекий город, саму  Настаську спалили привселюдно в Галичі на  вогнищі яко  відьму, а її родичів Чагрів перебили.

Ми  повернулися додому. Батько справді поцілував хреста  — тепер перед матір’ю, що  житиме з  нею  по  закону, а мене навіть допустив до  своєї бібліотеки, за  якою я  давно скучив.

Наступили короткі ясні  дні.  Я  знову багато читав, писав,  полював, їздив  по  всій  Галицькій землі  — аж  на  море та  на  Дунай. Батько кілька разів  натякав на  те,  щоб  удруге оженити мене і навіть підшукував наречену, але  я  твердо  відмовився від  нового шлюбу, бо,  як  ви  це  знаєте, закохався в молоду  гарну  жінку-попадю, і вона  народила мені сина Василька. Та  моє  щастя охмарювалося незгодами між батьком та  матір’ю і між  мною та  батьком. Батько переніс нелюбов до  матері  й  на   мене і  об’явив, що   після  його смерті галицький стіл,  що  по  праву  належить мені, перейде до  Олега Настасича. Як  мені  було  чути  це?  Як  пережити? Я просив батька виділити мені  яку-небудь волость для  прокорму, — адже  у  мене тепер на  руках  була  сім’я   — жона та  син. І ми  ждали ще  одну  дитину. Батько твердо відмовився виділити мені  зі  своєї безмежної землі   хоч  найменший шматочок, де  я  міг  бути  господарем, бо  все  заповів Олегові. Що  мені залишалося робити? Я  вирішив  діяти інакше. Щоб мати  для  себе  та для  матері якийсь притулок, я  поїхав у Луцьк до  князя Ярослава Ізяславича, і він,  маючи  немалу військову потугу, взявся був  мені  волость добути.   Та  батько, заплативши полякам три  тисячі гривень срібла, щоб  вони напали на  Волинь, змусив його  відмовити  мені  в допомозі. Вигнані батьком, ми  з матір’ю намагалися  знайти  притулок у  князя  дорогобужського Інгвара Ярославича, але  й  він,   боячись помсти галицького князя, випровадив нас  від  себе.  Тоді  ми  поїхали, на  цей  раз  самі, без  вірних друзів  і охорони спочатку в Білгород на  Ірпені, до  сестри Анни, а звідти в Торцьк, на  Рось, де  жили чорні  клобуки, до  материного брата  Михалка Юрійовича. Однак  ви,  браття, самі  знаєте, який гіркий хліб  князів-ізгоїв. Брат мій,  а хліб  їж  свій, — це  давня приказка, смисл якої я  відчув   на  власній шкурі. До  того  ж  я тужив   за  жоною, що  ось-ось мала  обродитись, та  півторарічним сином Васильком, котрий уже спинався на  ноженята. Єдиною відрадою  моєю в Торцьку було  приятелювання з чорними клобуками, що  жили по  річках Горохуватці та  Росі, і  спільні виїзди  з  ними в  степ   на   соколине полювання. Від  них я навчився трохи  половецької мови та  їхніх  звичаїв.

Недовго, лиш   весну   та  півліта пробули ми  з  матір’ю в Торцьку. Дійшла і сюди  батькова погроза, і вуй  Михалко, скривившись, бо  не  мав  власної військової потуги і  теж боявся князя галицького, сказав нам,  щоб ми підшукали собі інший притулок. Я  послав гінця в  Чернігів до  Святослава Всеволодовича та Марії Васильківни, і вони запросили нас до себе.  Їхали ми  туди  з матір’ю через  Київську землю не  з легким серцем. Як  було  без  Болеслави переступати поріг їхнього терему  і користуватися їхньою гостинністю? Як мені було  дивитися на  душевні муки моєї   матері, що  втратила князівство, почесті, достаток і бідною прохачкою побирається  по  можновладних родичах?

Переїжджаючи через   річку  Стугну, я  з  болем пригадав іншу  матір-княгиню та іншого княжича — княгиню Анну  та її молодого сина Ростислава, що  мав,  як  і я,  двадцять і два роки.

З літопису я знаю, що  року  божого 1093-го половці напали на  Торцьк і оточили його. Проти них  у місяці травні виступили київський князь Святополк та брати Володимир Мономах і Ростислав Всеволодовичі. Битва сталася 26 травня,  на Вознесіння, за Стугною. Спочатку був розгромлений Святополк і кинувся тікати, а потім і Володимир Мономах. І побігли Володимир з Ростиславом і кинулися у Стугну, що розлилася після дощів. Хоча  пливли вони поряд, однак не бачив Володимир, як  половецька стріла влучила братові в голову. І почав Ростислав потопати. Володимир кинувся йому  на  поміч, та,  ледве  сам  не  втопившись, не  зумів  урятувати любого брата. Перебравшись з невеликою дружиною за Дніпро, вельми печальний, пішов він до свого Чернігова. А пізніше знайшли тіло  Ростислава, привезли в  Київ, поклали в церкві Святої Софії і поховали коло отця його  Всеволода. І гірко плакала за ним мати  його, і всі люди  плакали  за ним сильно, юності його  заради.

Довго стояв я над  темними берегами Стугни і думав  про долю, що погубила тут юного князя Ростислава. А що ж несе вона мені? Матері моїй? Що  чекає нас  попереду?

Ми  щасливо добралися до  Чернігова. Нас   прийняли з радістю. І кілька місяців, до жовтня, ми  жили там,  оточені увагою та достатком. Найбільше піклувалася нами княгиня Марія Васильківна. Безконечні розмови з нею  скрашували наше життя вигнанців. Тут  з  її  розповідей я  ще  глибше пізнав полоцьку гілку Рюриковичів, не знаючи ще,  що через кілька років буду  верстати шлях  через  їхні  землі  і в декого з них  проситиму притулку.

На  жаль, і в Чернігові, де  нам  було  добре, ми  довго  не втрималися. Ще  напровесні того  року, — Ігор  Святославич це  добре  знає, бо  був  учасником тих  подій, — зав’язалася між князями затята боротьба за Київ. Утрутився в неї і Святослав Всеволодович.

Почалося з того,  що  в місяці березні князі Ростиславичі на чолі  з Рюриком зненацька, вночі, напали на Київ і захопили в полон великого князя київського Всеволода Юрійовича, материного брата, а мого  вуйка. Уже  влітку, коли ми прибули в  Чернігів, вони ладнали військо для  походу на Торцьк, щоб  захопити і  Михалка Юрійовича, та  в  справу встряв Святослав Всеволодович. Отримавши грізного листа від мого  батька, щоб  повернув княгиню Ольгу  і мене в Галич, він  задумався. Що робити? Він  до  сього часу  був  у спілці з синами Юрія Довгорукого — Андрієм, що  сидів  у Суздалі, Всеволодом та Михалком. Тепер же, коли Всеволод втратив київський стіл і сидів  у Рюрика в темниці, йому  було невигідно підтримувати дружбу  з Юрійовичами, і він  переметнувся на  бік  Рюрика, що  став  великим князем. Ми   з матір’ю та  її брати стали розмінною картою у цій  грі  Святослава з  Рюриком. До  того  ж  і  Рюрик отримав з  Галича листа від  батька, щоб  не  надавав нам  притулку, а відіслав назад.

Вузол  затягнувся так  туго,  що  годі  було  його  розв’язати. Святослав ішов  на угоду з Рюриком, але вимагав відпустити його  колишніх спільників — Всеволода Юрійовича та Ярополка Ростиславича, а також припинити похід  на  Михалка Юрійовича. Він  був  відвертий з  нами, і мати  теж  просила його  заступитися за  братів. Зі  свого боку, Рюрик, боячись гніву  Ярослава Галицького, наполягав, щоб  Святослав повернув нас  у Галич, і тоді він відпустить на волю  полонених князів і не  нападатиме на  Торцьк.

Що  було  робити? Уперся Рюрик, уперся і Святослав, бо не  хотів  віддавати нас  на  розправу сватові, моєму батькові. Горою за нас  стала  і княгиня Марія Васильківна. Вона наполягала на  тому, щоб  не  видавати сваху  й зятя.

Тепер усе  залежало від  нас  з  матір’ю. Насамперед  від мене. Я довго  розмірковував, зважував і дійшов думки, що мені  треба  віддатися в руки  Рюрика, щоб  він  відіслав мене в  Галич. Матері повертатися туди  ніяк не  можна: батько постриже її в черниці, думав  я. А мені  що він зробить? Уб’є? Ні.  Нагримає? Я звик до його  гримання. Зате  я знову буду з  коханою жінкою, що  ждала  другу  дитину, та  маленьким Васильком, за яким я так  скучив.

Мати не  хотіла  й слухати про  таке, та Святослав відразу погодився на  це  і переконав матір, що  так  буде  краще.

Ми  попрощалися з матір’ю (я  не  думав, що  бачу  її востаннє), і вже  другого дня, надвечір, разом зі  Святославом були  в  Києві. Рюрик після недовгих вагань віддав  Святославові полонених князів,  і  той  зразу  ж  відбув  з  ними до Чернігова, а  звідти відправив разом з  матір’ю в  Суздаль. А мені   довелося під  наглядом Рюрикових кметів верстати шлях  до Галича. Так завершився ще один круг нещасливого, зате  багатого на  пригоди життя.

Батько зустрів мене стримано, холодно, навіть суворо, але  без  лайки. Його вразило те,  що  не  повернулася мати  і він  став  солом’яним вдівцем. Я залишився в Галичі, їздив, як  і  раніше, по  його   повелінню по  всій  Галицькій землі, виконував інші  його  доручення, полював, співав у церковному  хорі,  а найбільше — читав і писав.

Жив я не на Горі, в замку, а у веселій хаті моєї  лади, яка на  той  час  подарувала мені  другого сина. Народивши його під  час  моєї  відсутності, вона назвала його  моїм  ім’ям.

Я був щасливий. Хоч  і незаконна, але  кохана жона, маленькі синочки, книги, які  я приносив з батькової бібліотеки,  гуслі,  з  якими не  розлучався ніколи і разом з  єдиною книгою — моїм  літописом — привіз нині у Путивль, — усе це  скрашувало мої  дні.

Так  прожив я дев’ять років. Дев’ять років щастя і нещастя,  радощів і смутку, надій і глибокої безнадії. Батько і на цей  раз  на  всі  мої  просьби, мольби і  домагання виділити мені  волость, щоб  я міг з сім’єю жити окремо і забезпечено, відповідав відмовою. Чому? Підростав Олег  Настасич, якого він любив безмірно і якому заповідав усе князівство. Олег був  слабосилий,  якийсь  недолугий, часто хворів, але  тим більше дорогий батькові. А я був нелюбий. Мене ждала  доля князя-ізгоя, як  мого  двоюрідного брата  Івана Берладника. Тому  між батьком і мною нерідко виникали суперечки, сварки. А коли восени позаминулого року  до Галича дійшла вість про передчасну смерть нашої дорогої, але нещасливої матері, я  в  серцях висказав  батькові все,   що   наболіло на  душі. Я прямо сказав батькові, що  він  винен у смерті матері, що він  укоротив їй віку.

Мені, мабуть, не варто було казати йому  так,  хоч це була щира правда. Бачили б  ви,  як  спалахнули люттю батькові очі! «Негіднику! — закричав він,  схопившись з лави  і стукнувши посохом об підлогу. — Геть  із Галича! Не  хочу бачити  тебе!  Ти  не  любив і не  любиш мене!  Ненавидиш свого брата  Олега!  Думаєш тільки про  волость! Ждеш моєї  смерті, щоб  захопити все  князівство! Геть! А то посаджу в поруб — і згниєш там! Гей,  люди!..»

Гнів  спотворив його  обличчя. Я знав, що  батько в такому  стані  здатний на  все.  І не  став  випробовувати долю, — миттю покинув  Гору, поспіхом попрощався  з  жоною  та дітьми, схопив найнеобхідніше в дорогу  і поїхав з  Галича. Куди? Аби  подалі!

На  цей  раз  я вирішив шукати захисту і порятунку не  на Волині, не  в Польській, Київській чи  Чернігівській землях, де  я  вже  побував, а  в  Турові, на  Прип’яті, у  Святополка Юрійовича. Та  погрози Ярослава Галицького долетіли і  в той  глухий   край. І Святополк порадив мені   шукати притулку  в  Смоленську, у  Давида Ростиславича.  Дорога туди була  далека — через   Слуцьк,  Дудутки[40], Мінськ,  Друцьк і Ршу[41], але  я її подолав досить легко, бо Святополк дав  мені криті сани,  добрих коней  та  проводжатих, забезпечивши також харчами та теплим одягом. Напровесні я вже  в’їздив у Смоленськ. Недовго ж  був  я  у Давида, брата  Рюрикового,  мого  свояка, — адже  його  третій, покійний брат  Мстислав  держав нашу сестру. Не  знаю, чи  любив він  кого-небудь  у житті, окрім себе.  Мені здалося, що  ні.  Полохливий на  полі  бою, він  був  полохливим і дома. Дізнавшись, яка причина привела мене аж  у Смоленську землю, він  не  на жарт   перелякався і  став   випроводжати мене до  вуя  мого Всеволода Юрійовича  у  Володимир. Я  поїхав би  відразу, але  весна, а  потім пізня повінь затримали мене в  нього,  і тільки на  початку місяця червня минулого року  я добрався до  Володимира та  Суздаля.

Мій  вуй  Всеволод молодший за  мене на  три  роки, і ми з ним відразу поладили. Прийняв він  мене, як  рідного, та й не  забув, що  волю  він  здобув взамін на  мою  неволю. А що треба  князю-ізгою? Теплий куток, харчі  та добре  слово. Все це я мав.  Не мав лиш  душевного спокою. Мати лежала мертвою   у  церкві Богородиці Золотоверхій — я  ходив до  неї кожної неділі, але  не  міг  розповісти їй  про  свої  біди,  поділитися своїм горем. А  якщо й  розповідав, припавши  до кам’яної плити, то  вона не  чула  мене, не  подавала свого голосу втіхи  і розради.

Не  було  біля  мене і тих,  кого  я любив найбільше, — незаконну, але кохану жону  мою  та хлопчиків моїх маленьких, за  якими скучив безмірно. Не  було  того  ранку, коли б  я, встаючи зі сходом сонця, не летів  думкою до них  у далекий і рідний, хоч  і не  мій  Галич, не  посилав їм свого благословення.

Нелегкий то був для мене час,  хоча,  повторюю, вуй Всеволод  не  забув, кому  має  завдячувати своїм визволенням з полону київського. І робив усе,  аби  скрасити моє  життя в чужому краю. Хоч і тужив  я за Галичиною, за своїми рідними маленькими соколятами, за коханою ладонькою, та все ж якось жилось. Однак біда одна  не ходить, а й другу за собою водить. Цієї  весни у Володимирі сталося лихо, що  перевернуло  не  тільки моє  життя ізгоя, втікача, а  й  життя князя Всеволода та всіх володимирців, — сталася жахлива пожежа, внаслідок якої  вигоріло все  місто, — князівські тереми, боярські хороми, дерев’яні церкви та будинки городян. Усі  в один день  залишилися без  нічого — без  житла, без  одягу, без  ніяких припасів. Князь із двором перебрався у Суздаль, духовенство знайшло пристановище у суздальських церквах та навколишніх монастирях, бояри — у вотчинах, а простолюдини сяк-так обладнали собі землянки і почали по велінню  князя зводити новий город.

А що ж мені?  Обтяжувати своєю присутністю Всеволода? Після того,  як згоріла над могилою нашої праведниці-матері церква Богородиця Золотоверха, там уже мене ніщо не тримало.  Я подякував вуєві Всеволоду за хліб-сіль і помандрував у далеку дорогу. Єдиною рідною людиною, що  могла і мала змогу прихистити мене, залишалася тепер сестра Євфросинія. Ось  сюди, до  тебе, сестронька, і  до  тебе, Ігорю,  і прибув я нині. Приймете — дякуватиму, не приймете — серця  на  вас  не  матиму: світ  широкий, десь  прихилюся... Піду до  двоюрідного брата  Володимира Глібовича у Переяслав. То  моя  остання надія — може, він  прийме...