2

2

Того  ж дня, надвечір, незважаючи на  важкий удар,  якого  зазнав він  від  звістки про  загибель племінника,  Ігор   з невеликим почтом поїхав до Славути. Горе-горем, а діло  — ділом. Поки живий, князю, мусиш про  живе  дбати!

На  стукіт  у ворота відчинилося оглядове віконце і чийсь, як  здалося князеві, знайомий голос запитав:

— Хто  там?

— Ігор, князь сіверський.

За  віконцем хтось  радісно скрикнув.  Грюкнув засув, і важкі дубові  ворота, обковані залізом, розчинилися. З  них вибіг  Ждан.

— Княже! — І притиснувся щокою до  Ігоревого коліна.  — Який я радий бачити тебе  при  доброму здоров’ї!

Ігор   скочив з  коня і,  на  подив усьому почтові, міцно обняв привратника.

— Ждане! Ти тут? Отже, подався-таки до Славути! Я так і думав!..  Ну  що  ж, Славута — добра  душа, і тобі  з Любавою буде  тут непогано... Веди  ж мене до нього хутчій!

Славута уже  ждав  його  — обняв.

— Спасибі, що  прибув, княже. Ігор  зітхнув сідаючи.

— Прибув... З поклоном до князів прибув.

— Це  добре!.. Казав колись віщий Ян:  «Тяжко тобі,  голово, без пліч, зле тобі,  тіло,  без голови!»  Це  треба  розуміти так:  «Києву, голові, без  Сіверської та Галицько-Волинської земель не вистояти супроти ворогів, що  напирають зі степу, а тілу,  тобто  Русі,  без  голови, без  Києва, без  великого князя київського теж  не втриматися! Тож  добре, що  ти,  княже, у важкий для себе час приїхав до Києва, до князів київських, на  снем, щоб  спільними  силами рятувати нашу землю від кочовиків. Ти  вчасно вирвався з неволі та прибув сюди, бо зле  Руській землі  без  Ігоря.

Ігор  скрушно похитав головою.

— Який же я був нерозумний, учителю, що  не послухався тебе!..  Скільки разів  давав  ти слушні, як  тепер мені  стало ясно, поради, а я...  От і мушу  йти  з поклоном до Святослава, до Рюрика та інших князів, щоб  дали  військову силу  для захисту  Посем’я, грошей — для викупу полонеників, зброї  — для  оснащення і  спорядження нового війська. Бо  який я князь без  війська? А війська без  зброї не  поставиш! Людей зберу, та  чого  вони варті  в бою  без  мечів, луків, списів та іншого військового обладунку!.. За  цим  приїхав! Не  знаю, що  великі князі скажуть на  це.  Як  ти гадаєш?

— На  твоє  запитання, Ігорю, відповісти мені  нелегко. Бо хто  відає, на  яку  ногу  завтра встане Святослав або  Рюрик? Однак я гадаю, ні  в одного, ні  в другого немає підстав відмовити тобі  у допомозі. Допомагаючи тобі,  вони захищатимуть  і свої  князівства, і всю  країну. Та  й я докину слово за тебе... До  речі,  Святослав уже  ділом  допоміг тобі  — послав на  Посем’я своїх  синів, і ті витурили звідти Кзу!  Допоможе й зараз. Війська дасть, а може, і грошей... А от про  зброю — не  знаю. Навряд. Зброя — то найбільше, многоцінне багатство  князівське. А тобі  ж немало треба!

По  Ігоревому обличчі промайнула тінь.

— Немало... Адже  вся  моя  зброя в руках  кочовиків...

— Скільки ж?

— Щоб заново озброїти таке  військо, яке  я вів  до Дону великого, потрібно вісім  тисяч мечів, луків, списів, щитів, захалявних ножів, сідел... А ще  ж одяг, взуття...

— От бачиш!.. Думаю, ні Святослав, ні Рюрик не  дадуть тобі  і десятої частини того,  що  ти попросиш у них...

— Що ж  мені робити! — в  Ігоревому голосі забринів відчай.

Славута поклав теплі  долоні на  міцно стиснуті князеві кулаки.

— Вихід  є!

— Який?

— Треба поклонитися  не  тільки великим князям,  а  й київському купецтву! Воно постачить тобі  і зброю, і одяг, і взуття  для  цілої  дружини!

— Купецтво! — вигукнув розчаровано Ігор. — Та воно й слухати мене не  захоче! Купцям  потрібне золото,  срібло! А де я його  візьму? Після того,  як  викуплю з неволі сина та брата, бояр  та воєвод своїх, я жебраком піду  по  Русі!

— Якщо  розумно повести діло, зброю тобі   постачать у борг.

— У борг?  Та це  зневага для  мене!

— Ти гордий, Ігорю. А коли подумати, то нічого зневажливого у цьому немає... Святослав не  раз  користувався купецькими позичками. Рюрик теж.

— Ну  гаразд, згоден, — охолов Ігор. — Та  як  це  зробити?  Не   стану   ж  я  переступати поріг   кожного  купецького дому!

— І не  треба. Аби  твоя  згода  — все  владить Самуїл. Домовилися?

— Домовилися.

— Тоді  до столу, дорогий мій  гостю.

Славута плеснув у долоні. Розчинилися двері  — і служник і служниця внесли вечерю: м’яса тушкованого та судака вареного, хліба з тмином та пирогів з капустою, куманець солодкої сити  медяної та  жбан холодного сирівцю. Поставивши все  це  на  стіл, наливши в  келихи і  простеливши князю та бояринові на коліна рушники, щоб  витирати руки, вони зникли так  же тихо  і непомітно, як  і зайшли.

Славута підняв келих, глянув на  Ігоря.

— Ти  живий, княже, і на  волі,  а  це  найголовніше... За твоє  здоров’я!

— Спасибі, вчителю! Дякую, Славуто! — почулося у відповідь.

Вони заходилися біля  смаженини та смачного дніпровського судака. А коли перше, найсильніше почуття голоду втамували, Славута відклав ложку, задумливо глянув на схудле  обличчя Ігоря, запитав тихо:

— Княже, ти розумієш, що на снемі очі всіх князів будуть звернуті на  тебе,  бо ти став  причиною, чому  цей  снем збирається?

— Розумію. Звичайно, розумію.

— Що  ж ти їм скажеш?

Ігор  задумався, довго  мовчав. Потім, потерши чоло  рукою, сказав:

— А що  я  їм  скажу? Вони все  знають уже.  Просто попрошу допомогти, бо настала для  мене скрутна хвилина.

— Цього мало.

— А що  ж іще?

Славута здвигнув плечима.

— Коли б я знав!  Коли б я знав, як  прихилити їхні  серця,  мій  дорогий князюшко! Бо  ти ж,  гадаю, не  думаєш, що всі  прихильні до тебе  і співчувають тобі?  Порадься з Володимиром Ярославичем, — він  мудрий чоловік...