2

2

Тиждень промайнув, як  одна  година. На  честь  дочки та зятя, князя Новгород-Сіверського, Ярослав щодня влаштовував  лови на  лисиць, кабанів, ведмедів, а вечорами у його кам’яній гридниці, оздобленій фресками та  глазурованою плиткою, лилося угорське вино, гості стомлювалися від надміру  страв, гули  гуслі, гриміли бубни, бриніли цимбали, заливалися ріжки та  сопілки. Ні  Ігор, ні  Євфросинія не могли вибрати зручної хвилини, щоб  наодинці поговорити з  батьком про   княжича Володимира. Здавалося, Ярослав навмисне робив так,  щоб  такої хвилини не  випало.

Закінчувався місяць жовтень, наступав падолист. Пора було  вирушати у зворотну дорогу. І тоді  Ігор, якому ніколи не  бракувало рішучості, пішов напролом.

— Княже, завтра чи позавтрьому, якщо не зіпсується погода,  ми хочемо вирушати додому, — сказав він уранці, коли Ярослав вийшов до  спільного сніданку. — А  ми  так  і  не поговорили з тобою про  все,  що  нас  турбує. Сьогодні, княже,  ми  з  княгинею ні  на  лови не  поїдемо, ні  на  пир   не прийдемо. Стомилися ми  від усього цього та й поговорити з тобою хочемо!

Ярослав утопив пронизливий погляд своїх  примерхлих, вицвілих зеленувато-сірих очей  у молоді Ігореві, в яких  щасливо поєдналася небесна голубінь очей  матері-новгородки і  зоряна темрява прекрасно дикуватих очей   бабусі-половчанки, жони князя Олега. Подумав, пожував сухими губами, сказав коротко:

— Як  князь і  княгиня  бажають... Я  звелю обідній стіл накрити для  трьох.

Обідали у невеликій хоромині, суміжній зі спальнею князя  Ярослава. Стрільчасті вікна з олов’яними рамами, в які було  заправлене прозоре скло, виходили на  південь, і осіннє  сонце щедро заливало її теплим промінням.

Стіл  був  повен наїдків та напоїв. На  срібних та золотих блюдах лежала смаженина — ведмежатина, поросятина, курятина, гусятина. Поряд з нею  в череп’яних мисках духмяно  парувала гаряча підлива на  смак кожного — і з перцем, і з лавровим листом, і з грецькими горіхами. В полумисках біліла шаткована капуста з  морквою, тьмяніли крутобокі солоні огірки, мариновані гриби, іскрився в щільниках мед. На  дерев’яних різьблених тацях горою здіймалися скибки свіжого хліба,  підсмажених на  рижієвій олії  грінок, пухких пиріжків з м’ясом та капустою до смаженини, з маком, сиром   та  калиною до  меду.   Вина теж  було   вдосталь, а  ще стояв жбан медяної сити  та запітнілий — з холодного льоху — глек  хлібного сирівцю.

Сиділи по-сімейному, без служників і чашників, утрьох: по один бік столу  — князь Ярослав у голубому оксамитовому каптані, по  другий бік  — князь Ігор  з княгинею Євфросинією.

Їли  мало, а пили тільки ситу  та сирівець.

Виждавши  для    чемності  якийсь  час,    Ігор  рубонув з плеча:

— Княже,  настав час  повести  розмову про   те,  заради чого  ми  з  княгинею завітали до  тебе,  — про  княжича Володимира...

— Я  знав, що  приїхали ви  не  мене, старого, провідати, а заради нього, — спокійно промовив Ярослав.

— Ти не хочеш  зрозуміти, княже, що він твій єдиний син і законний спадкоємець...

— У мене є ще  один син  — Олег, — приглушено кинув Ярослав.

— Будемо відверті: ти  старий, княже, і  рано чи  пізно прийде час,  коли золотокований Галицький стіл  осиротіє[47]. Хто  ж посяде його? Невже Настасич, син  Настаськи?

— Він — мій  син! — наголосив на слові  «мій» Ярослав.— Не  забувай, Ігорю!

— Тату!  — скрикнула Ярославна. — Володимир — твій син  по закону! Ні  Бог, ні люди  не зрозуміють тебе,  якщо ти посадиш після себе   Олега!   Володимир —  законний  твій спадкоємець, і ти повинен помиритися з ним  і визнати його за сина!

— За  сина!  — гнівно вигукнув Ярослав. — Та  чи  знаєте ви,  що  він  засилав послів до  короля польського та  короля угорського, щоб  заручитися їхньою підтримкою на випадок моєї   смерті?! Ніби не  відав, недолугий, що  вони тільки й ждуть  цієї  нагоди, щоб  загарбати Галич!  Вони й зараз роздерли б,  розшматували б Галицьку землю, та  бояться моєї сили!  Бо  я підпер гори  Угорські своїми залізними полками, бо я замкнув на замок Сян і Буг!.. Він знюхався з галицькими боярами-можновладцями, що по багатству перевищують князів і прагнуть відокремитися від мене, хочуть  самі  стати князями! Вони вже  не раз  виступали проти мене!  Вони підняли проти мене повстання, спалили на вогнищі жінку, яку я палко кохав, — Настю...

— А мати? — прошепотіла Ярославна бліднучи. — Як же їй було,  бідній?

Ярослав не  відповів на  її запитання, а повів далі:

— Вони погромили мій  дім,  погрожували мені  смертю, кинули в  поруб мого   сина Олега, порубали мою  челядь!.. І все це робилося з благословіння Володимира і його  матері княгині Ольги Юр’ївни, які  не  розуміли, що  боярство — то найбільший ворог князів і  держави нашої. Половці  б’ють нас  ззовні, бояри — зсередини... Галицькі бояри, як  ті криваві  собаки, ладні  розірвати моє  князівство на  шматки, перебити князів, сплюндрувати городи, пограбувати наші добра,  винищити наших дітей!..  У вас  п’ять  синів. Хто знає, як складеться їхня  доля, — чи не впадуть їхні голови під сокирами зажерливих можновладних бояр, яких  навіть мені  важко приборкати!..[48]  Володимир не розуміє, що  він потрібен їм тільки до того  часу,  поки вони не знищать мене, а як  упаду я,  упаде  й  він!  Він  слабший за  мене і не  зуміє  загнуздати їхню  сваволю!.. Хіба я про  себе  дбаю?  Я вже старий чоловік. Звичайно, і в старості є свої  радощі, та  не  вони змушують мене чинити так,  як  я чиню. Я думаю  передусім про  те,  як уберегти Галицьке  князівство  від  загибелі, від  занепаду. Я все  життя зміцнював  його,  збагачував, розбудовував, і воно стало  наймогутнішим на Русі.  З ним тільки Володимиро-Суздальське князівство може  зрівнятися силою. Це  два крила Русі,  що  несуть наш  народ у майбутнє. Київ занепадає,  бо самі  князі, гризучись за нього, як  собаки, сприяли і сприяють цьому. Чернігів здавна суперничав з Києвом і намагався перейняти його  значення як  осереддя Русі,  але  ж ніколи не  щастило йому зробити цього. Переяслав ледве тримається під ударами половців, а ваше  Новгород-Сіверське князівство занадто бідне  і слабке для того,  щоб  впливати на долю  всієї  Русі... Залишається Галич і Володимиро-Суздальське  князівство. Два крила Русі! Уявляєте, що може  статися, якщо комусь пощастить підтяти їх? А ненажерливе галицьке  боярство заповзялося зробити це.  І допомагає йому  Володимир, бо  в  боротьбі проти брата Олега опирається на боярство... Ось  чому  я  прогнав Володимира! Поки  він  не зрозуміє цього, поки не дасть  клятви, що не підніме руки  ні на мене, ні на Олега, до того  часу я не зможу простити його і взяти в своє  серце...

Голос Ярослава зміцнів, і сам  він  преобразився — випрямився, розправив плечі, примерхлі очі загорілися, кулаки  стиснулися, — став  знову таким, яким його  кілька літ тому  знали і Євфросинія, і Ігор, — грізним галицьким князем,  перед яким тремтіли і свої, і чужі.

Його слова справили сильне враження на  Ігоря і Ярославну. Подружжя переглянулося і довго  мовчало. А що  казати?

Нарешті Ігор  промовив:

— Мабуть, ти правий, княже, і тепер ми розуміємо, чому між  тобою та  Володимиром запалася земля, чому  виникло неперехідне провалля... Однак непутить нас  ще  одно: твої колишні зв’язки з покійною Настею і твоя  непомірна любов до її сина...

Ярослав спалахнув і перервав Ігореву мову:

— Не  продовжуй! Я  вас  зрозумів!.. Що  я  мушу  сказати на  це?  Одно можу  сказати: князь теж  людина і ніщо людське  не  чуже  йому. Кохання теж!..  Між  князями повелося здавна так:  не  княжич вибирає собі  наречену до  вподоби, а йому  вибирають — батьки, дядьки, митрополити, бояри. Як  молодята житимуть — чи кохатимуться, чи сваритимуться,  — нікого це  не  обходить. Так  і зі мною було.  Так  було і  є  з  багатьма. Твій дід  Олег, наприклад,  перший  серед руських князів  одружився з  половчанкою,  донькою  хана Осулка, внучкою хана  Гіргеня, не  тому, що  покохав її,  а тому, що  хотів, поріднившись  з  дикими половцями, заручитися їхньою воєнною підтримкою в  майбутній боротьбі з Володимиром Мономахом. Він  і сина свого, а твого  батька  Святослава,  одружив з  нелюбою половчанкою,  яка   не принесла  твоєму батькові ні  дітей, ні  щастя, і він  після її смерті одружився вдруге, уже  сам, по  любові, з  простою, не  князівського і не  ханського роду  дівчиною з Новгорода, де  він  тоді  князював... Та  й  ти  сам   одружився з  Євфросинією не  тому, що  вона тобі  сподобалася, бо  ти  її і в вічі не  бачив до  заручин, а тому, що  тобі  вибрали її твоя  мати та  твій  старший брат  Олег.   А  вони знали, чию  дочку   вибирали, — самого Ярослава Осмомисла!

Ярослав хитро примружився  і  хихикнув у  кулак. Ігор і Євфросинія почервоніли.

— Ми кохаємо одне одного, — тихо сказав Ігор.  — Я щасливий, що  моєю жоною стала  твоя  дочка, княже, — Ярославна.

— І я щаслива, отче,  — опустила свої  блакитні очі Євфросинія.

— Я радий чути  це,  діти  мої.  І дай  вам  Бог  такої любові на  все  життя!  — розчулився Ярослав. — Але  ж  не  завжди, далеко не  завжди так  буває. У мене теж... Коли мій  батько, князь Володимирко, висватав за  мене доньку Юрія Довгорукого Ольгу-Євфросинію,  він  був  упевнений, що  зробив добре  діло,  бо  поріднив два  наймогутніші князівські роди. Так, поріднив! Та чи  приніс цей  шлюб мені  й Ользі щастя? Ні!  Ось  чому  з’явилася на  нашому сімейному овиді  Настя, молода красуня, з якою, не боюся сказати цього, я був щасливий...

Євфросинія мовчки плакала, а  Ігор  лляним рушником витирав спітнілого від хвилювання лоба  і в душі  дивувався, що  розмова прибирала такого довірливого тону  і такої відвертості, на  які   він, їдучи   з  Ярославною сюди, в  Галич, далебі, не  сподівався. Обеззброєний  щирістю і  прямотою князя Ярослава, він  усе ж не  хотів  здаватися.

— Княже, все  це ми  можемо зрозуміти, навіть до якоїсь міри  співчуваємо тобі,  але в одному ніяк не можемо зійтися з тобою.

— В чому?  — спокійно спитав Ярослав.

— У тому, що  ти  Олега Настасича хочеш зробити своїм спадкоємцем,  хочеш віддати йому  Галицький стіл... Як  же можна? Адже  він  позашлюбна дитина!

Ярослав усміхнувся в бороду.

— Ну  й  що?  Наш пращур Володимир Красне Сонечко до  хрещення був  язичником і взяв  собі  не  одну, а кільканадцять жон — яку  ґвалтом, як  Рогніду, яку  військовою силою, яку  сли  привезли з-за  моря... І з жодною з них  не був він  у законному християнському шлюбі, а сини від цих жон  стали його  спадкоємцями! Та  й сам  він  був,  як  ти  кажеш, незаконнонароджений, бо народився від любові князя Святослава з рабою-ключницею Малушею... Чим  же гірший мій  син  Олег?  Тим, що  він незаконний? Але ж у його  жилах також тече  кров наших перших князів — Рюрика і Святослава, Володимира і Ярослава Мудрого! Чим же він  гірший за мене, за тебе,  за Євфросинію? Інша річ,  чи буде і чи стане Олег  князем? І чи варто йому  ставати князем галицьким? Дуже  вже  неспокійне це  місце — Галицький князівський стіл.  Треба мати  велику силу  духу і тверду  руку,  щоб  усидіти на  ньому!

— Отже, як я зрозумів, ти не проти, щоб  цей  стіл зайняв Володимир?

— Ви  вже  знаєте мою  думку  з приводу цього. Все  залежить  від Володимира. Він  теж  мій  син!

Ігор  полегшено зітхнув. Здається, недаремно сурганилися  вони з  Ярославною та  дітьми в  таку  далечінь. Тепер, справді, все  залежатиме від  Володимира, від  його  мудрості й зговірливості. Князь-отець зробив перший крок!

На  цьому можна було  б  і  кінчати мову, та  Ігор, коли їхав  сюди, леліяв досягти ще  однієї цілі.  Як  і всі  Ольговичі,  він  був непомірно честолюбний, мав  палкий і неспокійний характер. Це  честолюбство і ця  нестримність характеру  наштовхувала його  на  думку  домагатися в майбутньому Київського  великокнязівського  стола. Для   цього потрібні союзники. Одним з таких союзників — і могутнім союзником!   —  міг  би  бути   Ярослав Осмомисл. Коли  б  захотів, звичайно. Його слово, його  збройна підтримка багато важать  на  Русі!  Однак чи  захоче?!

— Княже, ми  з  Ярославною все  зробимо, щоб  княжич Володимир став  добрим сином, — завершив Ігор  розмову про  свояка і тут же звів  на  інше: — Тепер хочу  знати, отче, твою  думку  про  діла  київські. Вони всіх  нас  турбують...

Осмомисл пильно зазирнув Ігореві в очі,  як це він робив завжди, коли хотів прочитати потаємні думки співбесідника, і тихенько побарабанив пальцями по  столу.

— Діла  галицькі мене турбують значно більше, ніж  діла київські, Ігорю. Та коли хочеш  знати мою  думку,  то я скажу, що  відтоді, коли в  Києві сів  Святослав і  поділив владу  з Рюриком, в Київській землі  нарешті запанував мир, якого там не було багато літ. А мир  — це благо. Кажу  про  мир  між руськими князями...

— Я  згоден  з  тобою,  княже.  Але  я  не   про   те...   Хто, на  твою  думку, посяде великокнязівський  стіл  після Святослава?

— А хіба  Святослав захворів?

— Та ні,  при  здоров’ї.

— То  чого  ж ти його  передчасно ховаєш?

— Боронь Боже!  Я не ховаю!  Хай  живе  на здоров’я! Та в житті   все  буває, особливо коли людині звернуло на  друге півстоліття...

Ярослав сумно усміхнувся: йому  теж  давно звернуло.

— Якщо таке  трапиться, то  великокнязівський стіл  посяде  найспритніший... А чого  ти  завів  про  це  мову?  Чи  не приміряєшся,  бува, діткнутися стружієм стола Київського?  — Ярослав знову пильно зазирнув в Ігореві очі.

Однак  Ігор  не   збентежився.  Він   взагалі бентежився рідко.

— А чому б і ні, княже? Хіба я не князь, не Рюрикович?.. Звичайно, не  зараз, а тоді,  коли настане мій  час.  Та готуватися  треба  завчасно.

— Що  ти маєш на  увазі?

— Княже, мені  потрібна твоя  допомога — твоя  доблесна дружина.

— Отак  зразу?  І для  чого?

— Ні,  ні,  не  думай, що  я  хочу  йти  на  Святослава. Я не підніму котори. Правда, він  ніколи по-дружньому, по-братерськи не  ставився до мене та моїх  братів, навіть, траплялося, чинив нам  біди,  а нині має  серце на мене, та Бог  йому судія!  Я ще  молодий і ждатиму свого часу... А військо мені потрібне для  війни з половцями. Ти  сидиш від них  далеко, у нас  за спиною, і не відчуваєш, якою грозою дихає  степ  на нас.  Посулля Кончак уже  зніс. Все  частіше заглядають половці і в моє  князівство. Пора дати  їм доброго одкоша!

— Святослав дав  цього року...

— Я теж,  хан  Обовли і чотириста його  воїв  і досі  сидять у мене в колодках. Ждуть  викупу...

— То  для  чого  тобі  моя  дружина?

— Для  походу на  половців.

— Хочеш слави зажити, щоб  легше стрибнути на  Київський стіл?

Осмомисл лукаво прищурився. Хитрий і досвідчений був старий галицький князь.

Ігор  зрозумів, що  з тестем треба  говорити навпростець, бо  він  читав приховані  думки співбесідника  як  по  писаному.

— Так, отче,  мені  потрібна перемога, і не абияка, а славна,  не  заради самої перемоги, а для  майбутнього. Вона допоможе мені  прокласти шлях  до Золотих воріт!  Та  власних сил  у мене замало...

— У кожного з нас, навіть у мене, замало сил, щоб  змагатися зі Степом. Тільки гуртом зуміємо ми  зупинити поганих.  Святослав навесні закликав і мене взяти участь  у поході,  але  старий я  вже  став, щоб  іти  за  тисячу верст, тому дав  дружину і послав її з воєводами...

— От  і мені  дай,  і я здобуду славну перемогу і для  себе, і для  тебе.

— Ні, Ігорю, не  дам.  Що  подумають Святослав і Рюрик, якщо моя  дружина помине їх землю і піде  аж  у Сіверщину? Чи   не   подумають вони,  що   я  хочу   разом  з  тобою  взяти Київ  на   щит   з  двох   боків?..  А  потім:  не   діло   ти   замислив   —  воювати  самому  половців.  Якщо  вже   їх  бити,  то треба  бити   так, як  робив колись Мономах, а  тепер робить Святослав, —  щоб   аж  курява з  них   летіла, щоб   назавжди відбити в  них  бажання нападати на  Русь!  А  ти  хочеш подражнити, як  ос.  Від  того  вони тільки зліші  будуть... Якщо вже  хочеш  іти  на  них, то  йди  разом з великими київськими князями.  І  половців добре полякаєш,  і  слави  заживеш. І дружину я  тоді  дам  тобі, — завжди пришлю тисяч п’ять воїв... Це  має  останнє слово. А тепер ходімо до  дітей, хочу побавитись  наостанку,  перед вашим  від’їздом, з  онучатами.

Ігор  стиснув губи  і мовчки встав. Власне, він  не  дуже  й сподівався на  те,  що  Ярослав з  першого слова так  і дасть йому  полк воїв,  та  все  ж  відмова була  дошкульна і боляче хльоснула по  князівському самолюбству.

— Шкода, княже, — сказав він з удаваною веселою усмішкою.  — Доведеться твоїм онукам, як  виростуть, ділити і так невелике Новгород-Сіверське князівство на  зовсім дрібні уділи...

— Нічого, хай  ростуть, а життя розпорядиться по-своєму — кому  грива, а кому  хвіст,  — відповів Осмомисл і пропустив у двері  поперед себе  Ігоря та Ярославну.