7
7
Ігор думав, що з від’їздом Кончака його душевні муки стишаться. Він пірне у темне нутро половецької юрти, впаде на шорстку кошму і забудеться у важкому непробудному сні.
Та він помилився.
Як тільки перебралися на той бік Тору, кожному бранцеві половці накинули на шию аркан і, хоча й не змусили злазити з коней, у такому ганебному стані потягли через усе стійбище — напоказ людям.
Попереду тягнули Ігоря.
Краще б йому було загинути, лягти трупом на бойовищі, ніж терпіти таке приниження! Кругом нього і його супутників ревло, біснувалося розбурхане людське море. Воїни, потрясаючи зброєю, погрожували їм смертю, жінки простягали до них руки, вимагали повернути загиблих чоловіків і синів, щось кричали, посилали вслід прокляття, чорноголові босоногі дітлахи вищали, жбурляли на них гарячий присок і бігли попереду, показуючи язики.
Ігор нахилив голову, зіщулився і ні на кого не підводив очей. А звідусіль летіло:
— Кинязь Ігор! Кинязь Ігор! У-лю-лю-лю! У-люлю-лю!
Раптом все завмерло, мов обірвалося. Настала мертва тиша.
Ігор підвів голову і на узвишші побачив Кончака, що в своєму бойовому обладунку, так, як прибув з Каяли, сидів, вивищуючись над іншими ханами та баями, на своєму гарячому коні. Десниця його була піднята вгору. То вона, видно, раптово обірвала те страхітливе ревище, що можливе тільки в розлютованій орді.
— Зніміть з них аркани! — наказав Кончак. — У бою князь Ігор був нашим ворогом, противником, а нині він мій гість! І хай ніхто не посміє ображати його ні словом, ні ділом!
Аркани миттю впали додолу. Натовп розступився, утворюючи широку дорогу аж до Тору, де на високому березі, у затінку верб та тополь, темніла одинока юрта. Бранці зрозуміли, що то їхнє житло і їх зараз допровадять туди.
Ігор був такий приголомшений, що навіть не міг уторопати, чи все, що скоїлося з ними щойно, було заздалегідь придумане Кончаком, щоб принизити його ще раз, дати відчути йому ганебність рабського становища, а потім показати себе з найкращого боку, чи хан нічого не знав і все те зробила на свій розсуд сторожа. Чи так, чи інак, а принизили його достатньо — довіку пам’ятатиме!
Мовчанка затягувалася. Охоронці ждали знака, щоб рушати, та Кончак незворушно, мов закам’янілий, сидів на коні і пильно дивився на Ігоря та його супутників. Про що він думав? Що ховалося під його нахмуреним чолом? Які нові заміри виношував він?
Ігореві же хотілося якнайшвидше втекти звідси, щезнути з-перед сотень очей, що невідривно стежили за ним, обмацували його доскіпливими поглядами з ніг до голови. Врешті він не витримав і торкнув острогами коня.
Та Воронець не встиг зробити й кількох кроків, як у напруженій тиші несподівано пролунало два голоси. Спочатку жіночий:
— Ждане! Братику! Ти? І тут же чоловічий:
— Вуйку Славуто! Це я! Самуїл! Ігор оглянувся.
З натовпу пробиралося двоє: з одного боку — гарно вдягнута молодиця, з виду русинка, а з другого — рудочубий кремезний муж, русич, що і одягом, і статурою своєю, і кольором чуба та бороди відрізнявся серед чорноголових, переважно тонкостанних половців.
Жінка припала до Жданового коліна, заридала.
— Жданчику, братику мій! Невже це ти? Як же? Звідки?
— Я, Настуню, я! — вражений несподіваною зустріччю, Ждан гладив тремтячою рукою русяву сестрину косу, що вибилася з-під барвистої хустини.
— А як же наші? Батько, мати, брати, сестри? Де вони? Що з ними?
Ждан спохмурнів.
— Одна мати дома залишилася... Та Йванова жона Варя з двома дітками... А більше нікого з нашого роду немає. Менші ще тоді, коли тебе забрали, погинули, батько торік помер, а Йвана сьогодні не стало... На Каялі... Стрілою в живіт...
Настя заридала ще дужче, забилася в невтішному горі.
— А-а-а... — квилила вона.
Тим часом між Самуїлом і Славутою відбулася інша розмова.
Потиснувши бояринові обидві руки, Самуїл спитав:
— Вуйку, як ти опинився тут? От не сподівався на таку зустріч!
— Про це потім, — коротко відповів Славута. — Скажи ліпше, що в тебе? Чому не повертаєшся додому? Вже час!
Самуїл понизив голос:
— Вуйку, я ще тиждень тому мав виїхати з орди, але Кончак затримав. Зібрав зі всього степу військо... Мені здається, що він якось пронюхав про намір князя Святослава йти цього літа на Дон і приготувався, щоб зустріти його... Ну, а князь Ігор, не відаючи про те, тут якраз і нагодився... І потрапив йому в руки, як кур в ощип!.. Та тепер не об тім мова. Я думаю — як визволити тебе!
— За мене назначено високий викуп — п’ятдесят гривень.
— Ого! Ну, та в мене є трохи... Я перебалакаю з Кончаком... А за Ждана?
— Він княжий конюший. Навряд чи Ігор відпустить його зараз від себе...
В цю хвилину Кончак подав сторожам знак, і вони рушили.
— Я знайду тебе, вуйку, — шепнув Самуїл, потискуючи Славуті руку.
Він кивнув Жданові, що саме виривався з обіймів сестри, і пірнув у натовп.
Ігоря сторожа допровадила на берег Тору. В юрті було напівтемно і прохолодно. Посередині, на килимку, стояла велика миска з вареною бараниною, поруч лежав мокрий, витягнутий з джерела бурдюк з холодним кумисом. Ігор не їв нічого — випив дві чашки кумису і відразу, не проронивши ні слова, ліг у куток.
Сон не йшов. Боліла рука. Боліла душа. Перед заплющеними очима, мов покара, стояло широке поле, всіяне тілами загиблих руських воїнів, зринали обличчя брата, сина, племінника, у вухах лунав невгаваючий шум бою — крики, стогони, брязкіт шабель, тріск списів, іржання коней... Боже, Боже, яке нещастя!
Він довго стогнав, вертівся, міцно склеплював повіки — і все ніяк не міг заснути. І тільки десь опівночі, коли у половецькому кочовищі завмер людський гомін і затих гавкіт собак, він поринув у забуття...
Славута, Ждан і Янь поснули теж.
Прокинулися від того, що хтось досить голосно сперечався зі сторожею. Янь відкинув полог, виглянув надвір.
Сонце вже стояло високо — добиралося до полудня. З кочовища долітали вигуки, співи — там відновилися розпочаті вчора вечором гуляння.
Перед юртою двоє сторожів — а це вже були не підстаркуваті воїни, а молоденькі джигіти, судячи по одягу і зброї, з багатих родин — сперечалися з Настею. Ханша стояла рум’яна, гарна, розгнівана, з кошиком в руках. Перед нею молодики схрестили списи й не пускали до юрти, де відпочивав полонений уруський князь.
— Та пропустіть же, іродові душі! Там мій брат! — гарячкувала Настя і напирала грудьми на списи.
Джигіти вертіли головами.
— Не велено!
— Хто не велів? Та я поскаржуся ханові Туглієві, моєму чоловікові, і він вас, молокососів...
Тут вона побачила Яня і завмерла, вражена красою молодого витязя-сіверянина. Злий вираз миттю злетів з її лиця, а рожеві губенята розтулилися у приязній усмішці, показуючи білі, блискучі, мов перламутр, зуби. Великі очі сяйнули блакиттю весняного неба.
Вона таки була гарна, ця Настя-ханша! Її слов’янська врода, одягнута в барвистий східний одяг, була така яскрава, вражаюча, що Янь на якусь мить позбувся мови.
Учора, коли вона, схвильована, зарюмсана, тулилася до Жданового коліна і щось жебоніла йому крізь сльози, він не звернув на неї уваги. Та й не до того було йому! Стомлений, спраглий, пригнічений нечуваною поразкою, він тоді ледве тримався в сідлі... А нині, дужий, молодий, відпочилий, знову відчув у своєму тілі нестримну жагу життя. Знову сяє сонце, співають птахи, лунко б’ється в грудях серце... Ні, він був не з тих, хто довго сумує, хто живе спомином про вчорашній день, коли є день нинішній, що несе нові радощі і свіжі відчуття!
— Хто ти? Дівчино! — нарешті спромігся він на мову. Настя потягнулася до нього, мов квітка до сонця.
— Я Жданова сестра — Настя... Жона хана Туглія... Власне, полонянка... А ти хто?
— А я — Янь... Тобто — Іван, син новгород-сіверського тисяцького Рагуїла, якщо чувала...
Він підійшов до джигітів і розвів їхні списи. Ті, видивившись на багате вбрання бранця і думаючи, що це сам князь Ігор, розступилися, даючи дорогу Насті.
Янь узяв її за руку, повів до юрти.
— Дякую, Яню, — шепнула Настя. — А то ці цербери...
— Коли б мені крила, то я соколом злинув би в небо і вирвав тебе з пазурів цих степових стерв’ятників, красуне! — запально вигукнув Янь. — Хіба твоє місце тут?
— Я з радістю полетіла б з тобою, мій соколе! — не менш палко відгукнулася Настя, стискуючи парубкові руку. — Від цих полинів, від цих табунів, від гірких димів, від свого старого осоружного хана-мужа! На край світу!
У них, видно, були однакові серця, однакові душі — палкі, вразливі, безпосередні, влюбливі, і досить їм було обмінятися поглядами, доторкнутися одне до одного пальцями рук, як від цих поглядів і дотиків, як від удару кресала об кремінь, раптово спалахнув вогонь.
— Ждане, сестра прийшла! — гукнув у юрту Янь і шепнув Насті: — Ти приходитимеш до нас? Приходь!..
— Не часто... Але якщо ти зможеш, то прийдеш до мене...
— А хан?
— Хан Туглій натякав, що скоро піде в похід...
— У похід? Куди?
— А куди ходять половці? Звісно, на Русь... Кляті! Вийшов Ждан. Зрадів сестрі — обняв, поцілував.
— Дякую, що прийшла.
— Принесла вам ласощів, бо хтозна, чи нагодують тут.— І всунула Жданові в руки кошика.
— З голоду не помремо. Кумис і м’ясо дають.
Він одніс кошика в юрту і зразу ж повернувся, щоб розпитати сестрицю про її життя, та Настя раптом метнулася тікати.
— Кончак! — показала вона в бік половецького селища і шаснула в кущі, що густо кучерявилися по березі.
З юрти вийшли Ігор та Славута, примружилися проти сонця.
До них наближався загін вершників. Попереду на гнідому огирі горбатився Кончак. Від його могутньої статури віяло нестримною дикою силою і хижістю. Він чимось скидався на степового беркута: гострий погляд вузьких очей, гачкоподібний, злегка приплюснутий при кінці ніс, чіпкі руки...
Сторожі-джигіти завмерли перед ним у шанобливому поклоні.
Не злазячи з коня, Кончак привітався:
— Здоровий будь, княже! Привіз я тобі твого тисяцького, як ти просив, — ось він! — і показав на Рагуїла. Той зліз з коня, вклонився князеві, а Кончак повів далі: — А забираю боярина Славуту, якого викупив його племінник Самуїл, київський купець і мій приятель. Вони сьогодні ж, негайно від’їжджають додому... Гадаю, що це добра нагода для тебе, княже, сповістити кого слід, щоб готували викуп... За тебе — дві тисячі гривень, за князів — по тисячі, за думних бояр — по двісті, за воєвод — по сто, а дружинників і простих воїв обміняємо на наших бранців, яких на Русі також достатньо... Чим швидше прибуде викуп, тим раніше поїдеш до своєї Ярославни, княже... Що хочеш передати додому, кажи, бо я поспішаю і Славуту зараз візьму з собою. Самуїл уже зібрався в дорогу...
Ігор обняв боярина, заглянув в очі:
— Учителю, я каюся, що не послухався тебе, — промовив глухо, з болем. — Але є каяття, та нема вороття!.. У тому, що трапилося, один я винен — і більше ніхто! Так і на Русі скажи — один я!.. Єдиним виправданням для мене є те, що бився на полі бою, скільки сил мав! Усі князі, бояри, воєводи і вої билися ще краще. Звідси скачи прямо в Путивль до княгині Євфросинії — розповіси, як усе було... Ну, сам знаєш... Скажи, хай відправить заупокійну молитву за убієнних, а молебень — за живих... Знаю, що такого викупу, який хочуть хани, не тільки моє князівство, а й Чернігівське не назбирає. Тож хай просить батька, князя Ярослава Галицького та Святослава Київського... Хоча на Святослава надія мала — не друг він мені, не друг...
— Як і ти йому, Ігорю, — тихо вставив Славута.
— Мабуть, що так, — погодився князь. — Ну їдь! І хай бережуть тебе всі святі!
Він обняв Славуту, поцілував у лоба. Розчулений Славута поцілував князеві поранену руку.
— Там у моїй торбині залишилася мазь — прикладатимеш до рани, Ігорю... І хай береже тебе Бог!
Він ще раз поцілував князя, обняв Ждана, Яня та Рагуїла, що приєднався до них, і сів на коня, яким приїхав тисяцький. Помахав рукою:
— Прощавайте! І хай вам добре ведеться!..