7

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

7

Ігор  думав, що  з  від’їздом Кончака його  душевні муки стишаться. Він  пірне у темне нутро  половецької юрти, впаде  на  шорстку кошму і забудеться у важкому непробудному  сні.

Та він  помилився.

Як  тільки перебралися на  той  бік  Тору, кожному бранцеві  половці накинули на  шию аркан і,  хоча  й  не  змусили злазити з коней, у такому ганебному стані  потягли через  усе стійбище — напоказ людям.

Попереду тягнули Ігоря.

Краще б йому  було загинути, лягти трупом на бойовищі, ніж терпіти таке  приниження! Кругом нього і його  супутників ревло, біснувалося розбурхане людське море. Воїни, потрясаючи зброєю, погрожували їм смертю, жінки простягали  до  них  руки,  вимагали повернути загиблих чоловіків і синів, щось  кричали, посилали вслід  прокляття, чорноголові босоногі дітлахи вищали, жбурляли на  них  гарячий присок і бігли  попереду, показуючи язики.

Ігор  нахилив голову, зіщулився і ні на  кого  не  підводив очей. А звідусіль летіло:

— Кинязь  Ігор!   Кинязь  Ігор!   У-лю-лю-лю!   У-люлю-лю!

Раптом все  завмерло, мов  обірвалося. Настала мертва тиша.

Ігор  підвів голову і на  узвишші побачив Кончака, що  в своєму бойовому обладунку, так,  як  прибув з Каяли, сидів, вивищуючись над  іншими ханами та  баями, на  своєму гарячому коні. Десниця його була  піднята вгору. То  вона, видно, раптово обірвала те страхітливе ревище, що  можливе тільки в розлютованій орді.

— Зніміть з  них  аркани! — наказав Кончак. — У  бою князь Ігор  був нашим ворогом, противником, а нині він мій гість!  І хай  ніхто  не  посміє ображати його  ні  словом, ні  ділом!

Аркани миттю впали додолу. Натовп розступився, утворюючи широку дорогу  аж до Тору, де на  високому березі, у затінку верб  та  тополь, темніла одинока юрта. Бранці зрозуміли, що  то їхнє  житло і їх зараз допровадять туди.

Ігор  був такий приголомшений, що  навіть не  міг уторопати, чи  все,  що  скоїлося з ними щойно, було  заздалегідь придумане Кончаком,  щоб принизити його ще  раз, дати відчути йому  ганебність рабського становища, а потім показати себе  з найкращого боку, чи  хан  нічого не  знав  і все те зробила на  свій  розсуд сторожа. Чи  так,  чи  інак, а принизили його  достатньо — довіку пам’ятатиме!

Мовчанка затягувалася. Охоронці ждали знака, щоб  рушати, та  Кончак незворушно, мов  закам’янілий, сидів   на коні і пильно дивився на  Ігоря та його  супутників. Про що він  думав?   Що   ховалося під  його  нахмуреним чолом? Які нові  заміри виношував він?

Ігореві же хотілося якнайшвидше втекти звідси, щезнути з-перед сотень очей, що  невідривно стежили за ним, обмацували його  доскіпливими поглядами з ніг до голови. Врешті він  не  витримав і торкнув острогами коня.

Та  Воронець не  встиг зробити й  кількох кроків, як  у напруженій тиші  несподівано пролунало два  голоси. Спочатку  жіночий:

— Ждане! Братику! Ти? І тут же чоловічий:

— Вуйку  Славуто! Це  я! Самуїл! Ігор  оглянувся.

З натовпу пробиралося двоє:  з одного боку  — гарно вдягнута  молодиця, з  виду  русинка, а  з  другого — рудочубий кремезний  муж, русич, що  і  одягом, і  статурою своєю,  і кольором чуба  та  бороди відрізнявся серед   чорноголових, переважно тонкостанних половців.

Жінка припала до Жданового коліна, заридала.

— Жданчику, братику мій! Невже це ти?  Як  же?  Звідки?

— Я,  Настуню, я! — вражений несподіваною зустріччю, Ждан гладив тремтячою рукою русяву сестрину косу, що вибилася з-під барвистої хустини.

— А як  же наші? Батько, мати, брати, сестри? Де вони? Що  з ними?

Ждан спохмурнів.

— Одна мати  дома  залишилася... Та Йванова жона Варя з  двома дітками... А  більше нікого з  нашого роду  немає. Менші ще  тоді,  коли тебе  забрали, погинули, батько торік помер, а  Йвана  сьогодні не  стало... На   Каялі... Стрілою в живіт...

Настя заридала ще  дужче, забилася в  невтішному горі.

— А-а-а... — квилила вона.

Тим  часом між Самуїлом і Славутою відбулася інша розмова.

Потиснувши бояринові обидві руки, Самуїл спитав:

— Вуйку, як  ти  опинився тут?  От  не  сподівався на  таку зустріч!

— Про  це  потім, — коротко  відповів Славута. — Скажи   ліпше,  що   в   тебе?   Чому  не   повертаєшся  додому? Вже   час!

Самуїл понизив голос:

— Вуйку, я  ще  тиждень тому   мав  виїхати з  орди, але Кончак  затримав. Зібрав зі  всього степу військо... Мені здається, що  він  якось пронюхав про  намір князя Святослава   йти  цього літа  на  Дон   і  приготувався, щоб  зустріти його... Ну,  а князь Ігор, не відаючи про  те, тут якраз і нагодився... І потрапив йому  в руки, як  кур  в ощип!.. Та  тепер не  об тім  мова. Я думаю  — як  визволити  тебе!

— За  мене назначено високий викуп — п’ятдесят гривень.

— Ого! Ну,  та в мене є трохи... Я перебалакаю з Кончаком... А за Ждана?

— Він княжий конюший. Навряд чи Ігор  відпустить його зараз від себе...

В цю  хвилину Кончак подав сторожам знак, і вони рушили.

— Я знайду тебе,  вуйку, — шепнув Самуїл, потискуючи Славуті руку.

Він кивнув Жданові, що саме  виривався з обіймів сестри, і пірнув у натовп.

Ігоря сторожа допровадила на  берег  Тору.  В  юрті  було напівтемно і прохолодно. Посередині, на  килимку, стояла велика миска з вареною бараниною, поруч лежав мокрий, витягнутий з джерела бурдюк з холодним кумисом. Ігор  не їв нічого — випив дві чашки кумису і відразу, не проронивши  ні слова, ліг у куток.

Сон не йшов. Боліла рука.  Боліла душа.  Перед заплющеними очима, мов  покара, стояло широке поле, всіяне тілами  загиблих руських воїнів, зринали обличчя брата, сина, племінника, у вухах лунав  невгаваючий шум  бою  — крики, стогони, брязкіт шабель, тріск списів, іржання коней... Боже, Боже, яке  нещастя!

Він  довго  стогнав, вертівся, міцно склеплював повіки — і все  ніяк не  міг  заснути. І тільки десь  опівночі, коли у половецькому кочовищі завмер людський гомін і затих  гавкіт собак, він  поринув у забуття...

Славута, Ждан і Янь  поснули теж.

Прокинулися від  того,  що  хтось  досить голосно сперечався зі сторожею. Янь  відкинув полог, виглянув надвір.

Сонце вже   стояло високо —  добиралося до  полудня. З кочовища долітали вигуки, співи — там  відновилися розпочаті вчора вечором гуляння.

Перед юртою двоє  сторожів — а це вже  були  не підстаркуваті  воїни, а молоденькі джигіти, судячи по  одягу  і зброї, з багатих родин — сперечалися з  Настею. Ханша стояла рум’яна, гарна, розгнівана, з кошиком в руках.  Перед нею молодики схрестили списи й не  пускали до юрти, де відпочивав полонений уруський князь.

— Та пропустіть же, іродові душі! Там  мій брат! — гарячкувала Настя і напирала грудьми на  списи.

Джигіти вертіли головами.

— Не  велено!

— Хто не  велів?  Та я поскаржуся ханові Туглієві, моєму чоловікові, і він  вас,  молокососів...

Тут  вона побачила Яня  і завмерла, вражена красою молодого витязя-сіверянина. Злий вираз миттю злетів  з її лиця, а рожеві губенята розтулилися у приязній усмішці, показуючи  білі,  блискучі, мов  перламутр, зуби.  Великі очі сяйнули блакиттю весняного неба.

Вона таки була  гарна, ця  Настя-ханша! Її  слов’янська врода, одягнута в барвистий східний одяг,  була така  яскрава, вражаюча, що  Янь  на  якусь мить  позбувся мови.

Учора, коли вона, схвильована, зарюмсана, тулилася до Жданового коліна і щось жебоніла йому  крізь  сльози, він не звернув на неї уваги. Та й не до того  було йому! Стомлений, спраглий, пригнічений нечуваною поразкою, він  тоді  ледве тримався в сідлі... А нині, дужий, молодий, відпочилий, знову  відчув у  своєму тілі  нестримну жагу  життя. Знову сяє сонце,  співають птахи, лунко б’ється в  грудях  серце... Ні, він  був  не  з тих,  хто  довго  сумує, хто  живе  спомином про вчорашній день, коли є день  нинішній, що несе  нові  радощі і свіжі  відчуття!

— Хто  ти?  Дівчино! — нарешті спромігся він  на  мову. Настя потягнулася до нього, мов  квітка до сонця.

— Я Жданова сестра  — Настя... Жона хана Туглія... Власне,  полонянка... А ти хто?

— А я — Янь... Тобто — Іван, син  новгород-сіверського тисяцького Рагуїла, якщо чувала...

Він підійшов до джигітів і розвів їхні списи. Ті, видивившись на багате  вбрання бранця і думаючи, що  це сам  князь Ігор, розступилися, даючи дорогу  Насті.

Янь  узяв  її за руку,  повів до юрти.

— Дякую, Яню, — шепнула Настя. — А то ці цербери...

— Коли б  мені  крила, то  я  соколом злинув би  в  небо і  вирвав тебе  з  пазурів цих  степових стерв’ятників,  красуне!   —   запально  вигукнув  Янь.  —   Хіба    твоє  місце тут?

— Я з радістю полетіла б з тобою, мій соколе! — не менш палко відгукнулася Настя, стискуючи парубкові руку.  — Від цих  полинів, від  цих  табунів, від  гірких димів, від  свого старого осоружного хана-мужа! На  край світу!

У них,  видно, були однакові серця, однакові душі — палкі,  вразливі, безпосередні, влюбливі, і досить їм було  обмінятися поглядами, доторкнутися одне  до  одного пальцями рук,  як  від  цих  поглядів і дотиків, як  від  удару  кресала об кремінь, раптово спалахнув вогонь.

— Ждане, сестра  прийшла! — гукнув  у юрту Янь і шепнув Насті: — Ти  приходитимеш до нас?  Приходь!..

— Не   часто...  Але   якщо ти   зможеш,  то  прийдеш  до мене...

— А хан?

— Хан  Туглій натякав, що  скоро піде  в похід...

— У похід?  Куди?

— А куди  ходять половці? Звісно, на  Русь... Кляті! Вийшов Ждан. Зрадів сестрі — обняв, поцілував.

— Дякую, що  прийшла.

— Принесла вам  ласощів, бо хтозна, чи нагодують тут.— І всунула Жданові в руки  кошика.

— З голоду  не  помремо. Кумис і м’ясо дають.

Він  одніс кошика в юрту  і зразу  ж повернувся, щоб  розпитати сестрицю про  її життя, та  Настя раптом метнулася тікати.

— Кончак! — показала вона в бік  половецького селища і шаснула в кущі, що  густо  кучерявилися по  березі.

З  юрти   вийшли Ігор   та  Славута, примружилися проти сонця.

До них  наближався загін  вершників. Попереду на гнідому огирі  горбатився Кончак. Від його  могутньої статури віяло нестримною дикою силою і хижістю. Він чимось скидався   на   степового беркута: гострий погляд вузьких очей, гачкоподібний, злегка приплюснутий при   кінці ніс,   чіпкі руки...

Сторожі-джигіти завмерли перед ним у  шанобливому поклоні.

Не  злазячи з коня, Кончак привітався:

— Здоровий будь,  княже! Привіз я тобі твого  тисяцького, як  ти  просив, — ось  він!  — і показав на  Рагуїла. Той  зліз  з коня, вклонився князеві, а Кончак повів далі:  — А забираю боярина Славуту, якого викупив його племінник Самуїл, київський купець і мій  приятель. Вони сьогодні ж, негайно від’їжджають додому... Гадаю, що  це добра  нагода для  тебе, княже, сповістити кого  слід,  щоб  готували викуп... За тебе — дві тисячі гривень, за князів — по тисячі, за думних бояр  — по  двісті, за воєвод — по  сто,  а дружинників і простих воїв обміняємо на наших бранців, яких  на Русі також достатньо... Чим швидше прибуде викуп, тим  раніше поїдеш до  своєї Ярославни, княже... Що  хочеш передати додому, кажи, бо я  поспішаю і  Славуту зараз  візьму з  собою.  Самуїл уже зібрався в дорогу...

Ігор  обняв боярина, заглянув в очі:

— Учителю, я  каюся, що  не  послухався тебе,   —  промовив глухо,   з  болем. — Але  є  каяття, та  нема вороття!.. У  тому,  що   трапилося,  один  я  винен  —  і  більше  ніхто! Так   і  на   Русі   скажи  —  один  я!..  Єдиним  виправданням для   мене  є  те,  що   бився  на  полі   бою,  скільки  сил   мав! Усі  князі,  бояри, воєводи і  вої  билися ще  краще. Звідси скачи прямо в Путивль до  княгині Євфросинії — розповіси,  як  усе  було... Ну,  сам  знаєш... Скажи, хай  відправить заупокійну молитву за  убієнних, а молебень — за  живих... Знаю, що  такого викупу, який хочуть  хани, не  тільки моє князівство, а й  Чернігівське не  назбирає. Тож  хай  просить батька,  князя  Ярослава  Галицького та  Святослава  Київського...  Хоча   на   Святослава  надія  мала   —  не   друг   він мені, не  друг...

— Як  і ти йому, Ігорю, — тихо  вставив Славута.

— Мабуть, що  так,  — погодився князь. — Ну  їдь! І хай бережуть тебе  всі  святі!

Він обняв Славуту, поцілував у лоба.  Розчулений Славута поцілував князеві поранену руку.

— Там  у моїй  торбині залишилася мазь  — прикладатимеш  до рани, Ігорю... І хай  береже тебе  Бог!

Він  ще  раз  поцілував князя, обняв Ждана, Яня  та Рагуїла,  що  приєднався до  них,  і сів  на  коня, яким приїхав тисяцький. Помахав рукою:

— Прощавайте! І хай  вам  добре  ведеться!..