3

3

У четвер, 21 лютого, Святославів гонець, їдучи навпрошки  і міняючи у посадників коней, прискакав до Новгорода-Сіверського.

Був   сірий туманний ранок. Низькі  хмари опустилися мало  не до землі  і, чіпляючись до дзвіниць соборів, що  стояли  на  горах, і за  верховіття дубів,  котилися під  поривами свіжого вітру  із заходу  на  схід,  із землі  Полоцької в землю Половецьку.

Гонець застукав важким кованим кільцем у ворота фортеці.  Йому відчинили і, незважаючи на ранній час,  провели в  князівські хороми. Незабаром туди  ввійшов князь Ігор.

Гов’яда зняв шапку, вклонився в пояс.

— На   Русь   Кончак іде,  княже. Безбожний триклятий Кончак... Уже  стоїть на  Хоролі. Князі київські зібрали силу немалу і ждатимуть тебе,  княже, з дружиною на  Сулі...

— А  князь Ярослав? —  спитав Ігор. —  Ти  заїздив до нього?

Гов’яда зам’явся.

— Князь Ярослав повів дружбу  з Кончаком, одержав подарунки від  нього, посланців своїх   послав у  степ... Та  й хворий, каже.

— Отже, він  не  піде?

— Не  піде.

— Як  же  Святославові? — вигукнув Ігор. — Не  дай  Бог самому їздити на  поганих!

— А  він  не  сам, — відповів Гов’яда. — Князь Рюрик, князь Володимир Переяславський, чорні клобуки, ти,  княже,  з братією! Це  сила!

— Погані є  всім  нам  спільний ворог, і  їх  треба   відбивати  спільними силами! — сказав Ігор. — Я  негайно зберу  боярську  думу   —  порадимося,  як   нам   краще  йти   до Лубна...

За  годину до  князівської гридниці зібралися новгородсіверські бояри і  ліпші мужі. Їх  підняли з-за сніданку, а декого й з постелі. Вони всідалися на  лави  в кожухах, розгладжували — хто костяним гребінцем, а хто й п’ятірнею — чуби  та бороди, позіхали, спантеличено переглядалися. Ніхто не  знав, для  чого  їх покликано ні світ  ні зоря.

Ігор  увійшов до  гридниці швидко, рвучко. Рагуїл  ледве встигав за ним.

Привітавшись,  князь  відразу об’явив,  чого   так   рано зібрав боярську думу.

— Кончак у силі  тяжкій стоїть на  Хоролі, думає, куди йти, — на  Київ, на  Чернігів чи  на  Путивль. Святослав  і Рюрик закликають нас, бояри, приєднатися до них.  Що  будемо  робити?

Бояри переглянулися, загомоніли. Із тих, хто позіхав, сон як  рукою зняло. Війна, та ще  й яка!  Уже давно з Половецького  степу  долітали чутки, що  Кончак збирає сили для  великого походу на  Русь.  Отже, зібрав-таки! І вже  стоїть на Хоролі.

Бояри труться, мнуться. Воно, звичайно, загроза велика. Не  дай  бог,  поверне, триклятий, на  Сіверщину — біди  не минути! Але  нікому не  хочеться в оцю  зимову негоду розставатися з теплою хатою, з гарячими млинцями та солодким  молозивом — корови ж почали саме  телитися! — і брьохати  снігами хтозна-куди, аж на край світу,  коли, може, той окаянний Кончак поверне в інший бік,  і біда  омине їх стороною!

Ігор  жде.  Він  добре  розуміє настрій своїх  мужів. Коли б половці стояли на  Сеймі, вони не  сиділи б мовчки і не  переглядалися б,  як  свати на  заручинах, коли жених дівчині немилий, а відразу б схопилися за мечі.  А тут...

— Ну  що,  Рагуїле, Жирославе, Чернишу, Добротворе? — він  навмисне назвав вельможних бояр, які  держали владу над   його дружиною і  над   чорними  людьми, бо  до  їхніх голосів прислухалися всі.  — Що  будемо робити? Чого  мовчите?

Рагуїл  опустив очі,  даючи зрозуміти, що  говорити він  не хоче.  Янь  з легким усміхом дивився то на князя, то на бояр, що сиділи під протилежною стіною. Він наймолодший, його не  питають — у нього й гора  з плеч. А запитають — скаже. Що  йому? До  його  голосу все  одно ніхто  не  прислухається. Тож  хай  старші думають!

Жирослав, дебелий, чорний, довгоносий, труснув копицею  чуприни.

— Княже! По-пташиному  не  перелетиш з  НовгородаСіверського аж  на  Сулу,  до Лубна чи  на  Хорол. Се  приїхав к тобі  муж  від Святослава в четвер, а сам  Святослав пише, що  йде  з Києва в неділю, — то як  же можеш, княже, встигнути?  З Києва до Лубна ближче, ніж  від нас, а ми  не  птахи

і  їздимо на  таких же  конях, що  й  кияни. Та  й  до  походу треба  зібратися...

Він  говорив повільно, з розсудом, і його  слова справляли  на  всіх  сильне враження. Те,  що  нікому не  хотілося йти в похід, ніхто  прямо сказати не  смів.  Але  ж і не  потрібно. Хіба  ми  не  хочемо? Ні,  ми  хочемо допомогти князям київським, але  не  можемо, бо  не  встигнемо з’єднатися з ними. Дуже  запізно повідомив Святослав про  похід, отже, сам  винен, хай  сам  на  себе  й нарікає. Такий був  смисл Жирославової  мови.

Ігор  тим  часом, поки говорив Жирослав і гомоніли, підтримуючи його, бояри,  думав. А  чи  він, князь, сам  хоче цього походу? В першу хвилину, коли прибув Гов’яда з листом  від Святослава, він  згарячу ладен був зразу  ж іти.  Бо  ж така   загроза! Він  і  зараз думає так  само. Але  десь  там,  у глибині душі,  заворушилося інше почуття: до якого часу він повинен  ходити на  побігеньках у  Святослава? Йому вже тридцять чотири літа  — зрілий муж,  князь. Не  з захудалого роду! З Ольговичів! Пора вже подумати і про  своє  майбутнє! Не  вік  же сидіти в окраїнному Новгороді-Сіверському! Є ж Чернігів! Та й Київ теж є! Хіба він  гірший за інших? Чи  Бог розумом та хоробрістю обділив?

Він  мучився цією  душевною роздвоєністю і не  міг  пристати  до якогось одного берега.

— Зібратися ми  можемо за  день  і вирушимо завтра, — сказав твердо, переконуючи передусім самого себе, що  йти треба  і що  вони встигнуть. — Святослав дійде  до  Лубна за чотири дні,  а ми  за шість... Важко буде,  але  встигнемо! Підемо  прямо поперек поля до Сули  та понад нею...

— Це справді важко, бояри, — підтримав його  тисяцький Рагуїл. — Та  коли дуже  захотіти, коли треба, то  встигнемо з’єднатися з Святославом. Чорних людей не скликатимемо, до князів Всеволода, Володимира Рильського та Володимира  Ігоревича Путивльського гінців не  слатимемо, а підемо з одною нашою дружиною, тоді  встигнемо!

— От бачите!  — вигукнув Ігор.  — Та й як же нам  не піти, коли перед нашими ворітьми стоїть ворог лютий? Коли він може  повернути і на  нас?  І братія жде  нашої допомоги!

Бояри мовчали. Ждали, що  ще  скаже князь. І князь додав  твердо:

— Ідіть  збирайтеся! Вирушаємо завтра вранці!

Наступний ранок видався, як і попередні, сирий, похмурий   і  разом з  тим   морозяний. Усе  вкривалося слизькою ожеледицею. По  широкій заплаві Десни котилися сиві  зимові  тумани, затуляли собою і ріку,  і далекі бори за  нею, і весь  білий світ.

Князівські стяги стояли рівними рядами на  широкому майдані перед Успенським собором. Коні нетерпляче м’яли копитами рихлий водянистий сніг.  Тужили матері і жони, шмигали поміж вояками  дітваки, обозні їздові востаннє оглядали і краще вкладали поклажу на санях. І безперервно лунали дзвони всіх  соборів і церков — наповнювали серця і гриднів, і проводжаючих гострим смутком і щемом.

Прощання, як  завжди, було  тяжке й тужливе.

Ігор  попрощався з Ярославною і дітьми дома, в замку, і тепер шкодував, що  не дозволив їм супроводити його  сюди, до собору, звідки не один раз відправлялися новгород-сіверці у щасливі й нещасливі воєнні походи.

— Пора!  — сказав він  тисяцькому.

Той  подав знак — і зразу  ж загриміли бубни, затрубили труби, сколихнулися хоругви. Вої  востаннє глянули на  рідних, що  раптом заголосили на  всю  околицю, і  торкнули острогами коней.

Похід розпочався.

Всі  їхали  мовчки. Ні  пісень, як  це  звичайно бувало, ні жартів. Ігор  теж  мовчав. На  серці важко, неспокійно. Він поклав ліву  руку  з поводом на  луку  сідла, праву  засунув за пазуху  і  так,   поринувши в  нелегкі думи, їхав  аж  до  свого княжого села  — Ігоревого сільця, як називали його  в народі. Тут він  хотів  хоч здалеку глянути на  милі  його  серцю краєвиди, на  будівлі  — повітки, стайні, клуні, кошари, загони, пивниці й медуші, на  високий журавель над  колодязем, на свій  загородній дім  поблизу, в Путивську, але  нічого цього не  побачив: усе закрив туман. На  землю падала мряка і тут же замерзала.

— Який серен![53] — промовив хтось  збоку.

Ігор  зітхнув і почав спускатися узвозом до Десни. Туман тут погустішав. Військо пірнало в нього, як  у сиве  кобиляче молоко. Коні почали ковзатися, падати, іржати, стяги враз змішалися, розтягнулися, розповзлися. Бояри і ліпші мужі почали перегукуватися, щоб  зберегти стрій  і порядок у війську.  Під  копитами лунко затріщала крига — хтось  збився з дороги і потрапив у прогній.

Князь розпорядився попереду стягів  і обозів нести запалені  смолоскипи. Але  це  мало  допомогло. Уже  третій-четвертий ряд  смолоскипів не  бачив.

З  великим  трудом, поволі,  військо  перейшло  Десну і широку деснянську заплаву, сподіваючись, що  далі,  на  березі,  мряка розсіється, порідшає. Та скільки не  йшли, вона не  розсіювалася, а ожеледиця все  посилювалася. Не  тільки молоді вої,  а  й  літні, досвідчені гридні, що  за  своє   життя сходили мало  не  всю  Русь, зараз не  знали, як  їхати  і куди.

Ігор  зупинив військо, зібрав бояр. Усі  були  стурбовані.

— Що  будемо робити? Серен покрив усю  землю — йти далі  ніяк... Коні поріжуть ноги...

— Княже, ми  не  тільки не  дійдемо вчасно до Лубна, а й не  знайдемо дороги до  Сули  і розгубимо людей, — сказав боярин Черниш, що вів чоловий полк. — Моя думка така  — повертати додому!

— Повертати додому!  Додому!  — підхопили бояри.

— А ти як  думаєш, Рагуїле? — спитав Ігор.

— Йти  справді ніяк,  —  розвів руками тисяцький.  — І ніхто  не  знає, коли і де скінчиться цей  небачений серен, княже.

— Тобто повертати додому?

— Так.

— Тоді  повертайте стяги назад. Видить Бог, ми  зробили все,  що  могли, — сказав Ігор, полегшено зітхнувши.