8

8

В той  час,  коли Коб’як послав свої  найвідбірніші полки в  атаку, дружини київських князів наблизилися до  Орелі. Славута взяв  ліворуч і пішов над  річкою в  обхід  Коб’яка, князь Рюрик поспішив зробити це з правого боку,  а великий князь Святослав повів свою  рать  прямо до броду, на виручку Володимирові.

Однак перш ніж  перейти Оріль, і Славуті, і Рюрику довелося зустрітися з ханами Бараком і Єксною, які,  не знайшовши уруських засадних стягів, бо ті раніше приєдналися до  Володимира, безцільно рискали по  заплавах у пошуку супротивника.

Сторожа Славути першою помітила орду  Барака. Стомлені  половецькі вої,  — а їх було  біля  тисячі, — поволі їхали понад  Оріллю.  Коли   на    навколишніх   горбах  раптово з’явилися руські вої,   хан  Барак, думаючи, що  має   діло  з засадним стягом урусів, рішуче кинувся на  них  в атаку, та дуже  швидко зрозумів свою  помилку. На  нього зусібіч  мчало  численне руське військо.

— Назад! — зарепетував він,  перший повертаючи коня. Та тікати було  нікуди.

Позаду — грузьке болото, а біля  самої річки — глибокі прогної. Застукані в цій  пастці половці заметалися, як  загнані звірі.  Одні  здалися відразу, слушно вважаючи, що краще уруський полон, звідки рано  чи пізно можна викупитися, ніж видима смерть, другі разом з кіньми загрузли в багнюці, і їх кияни хапали і тягли на сухе,  де в’язали по десятку, щоб не  розбігалися, треті  з  відчаєм і  ненавистю оборонялися. Таких рубали безпощадно.

Хан  Барак, утлий, кістлявий, жовтолиций, не захотів помирати, і, коли перед ним виросла грізна постать київського гридня Кузьмища, кинув шаблю додолу і схрестив перед собою  руки  — в’яжи, мовляв. Кузьмище стягнув його  з коня.

— Га-га, попалася птиця-синиця! Невже хан! — І рвонув у полоненого з  шиї  ланцюжок з  срібною пластинкою, на якій був зображений триголовий дракон.

— Хан  Барак, — кисло усміхнувся той.

— Барак то й Барак, — погодився Кузьмище і, видобувши  з-за  пояса міцну вірьовку, зв’язав ханові руки.

Не  минуло й години, як  від Баракової орди  не  залишилося  й сліду.  Шлях у Заорілля був вільний. Залишивши сотню  молодих гриднів стерегти полон, Славута перевів полк на  протилежний берег  річки і швидко рушив на  захід,  звідки  долинав гомін бою.  Він  поспішав, не  без  підстав вважаючи, що  Володимир тримається з останніх сил.