2
2
Святославові і Рюрикові дружини збиралися в Києві та на його околицях. По рихлому снігу сюди били дорогу кінні стяги і санні валки, що везли припаси для людей і коней, ставали у відведених їм місцях на постій.
Князь Рюрик, меткий, непосидючий, цілими днями гасав на змокрілому коні від одного стяга до іншого — наводив порядок у війську. Князь Святослав листувався з князями та воєводами, щоб залучити до походу якомога більше сил.
З кожним днем прибували все нові й нові загони. Київ і Київська земля виставили всіх, хто міг і вмів орудувати мечем, луком і списом. Володимир Глібович збирав свою дружину й ополчення в Переяславі. З дня на день очікували чорних клобуків хана Кунтувдея, що мали прийти з Росі. Святослав щодня писав братові Ярославу в Чернігів, щоб той не гаявся. Тривало безперервне і напружене листування Святослава з братом Ярославом.
Дізнавшись, що Кончак перейшов Ворсклу, Святослав послав ще й листа: «Брате, а допоможи мені!» На це Ярослав, одержавши від Кончака багаті подарунки і запевняння, що половці хочуть миру і дружби з чернігівським князем, відповів: «Аз єсмь послал к ним мужа свойого Ольстина Олексича, а не можу на свой мужь поїхати!»
Гарячий, як і всі Ольговичі, Святослав вибухнув лайкою:
— Чортів син Ярослав! Він послав до Кончака ковуя[52]
Ольстина із запевненням, що не братиме участі у поході, а нам тепер пише, що не може йти на Кончака тому, що боїться, як би той не перебив його послів, коли піде. Ярославе, Ярославе! Коли б ти не брат мій єдиний, я послав би свої полки на Чернігів, щоб провчити тебе! Я вигнав би тебе з білокам’яних палат чернігівських і пустив би по світу жебраком-ізгоєм!.. Ярославе, Ярославе!
Отже, один з найсильніших руських князів відколовся, поставивши цим під загрозу успіх усього походу.
Святослав написав листа Ігореві: «Брате, я з військом вирушаю в останню неділю місяця лютого на безбожного Кончака, що стоїть за Лубном на Хоролі. А збирай, брате, свої хоробрі дружини та йди на поміч мені! Ждатиму тя під Лубном!» І послав гінцем досвідченого і витривалого гридня Гов’яду.
Гонець, не гаючись, помчав у далекий Новгород-Сіверський.
Нарешті прибули чорні клобуки. Вони отаборились понад Либіддю, де на лузі, під снігом, було багато трави для коней, поставили юрти і розіклали вогнища. З котлів на весь Київ запахло вареною кониною.
Хан Кунтувдей прискакав з почтом на Ярославів двір. Боярин Славута, одягнутий у теплий кожушок, при мечі, провів його в хоромину Святослава.
Кунтувдей приніс із собою густий запах кінського поту і гіркого диму похідних багать. Розстебнувши кожуха і скинувши вовчого малахая, схилив у поклоні круглу лисіючу голову.
— Салам-алейкум, княже!
— Хане, я радий бачити тебе! — підвівся назустріч йому великий князь київський. — Скільки вершників привів?
— А привів я шість тисяч вершників, усі — молодець до молодця, бистрі, як вітер, а сміливі, як степові тури!
Святослав не зміг приховати радості. Широким помахом руки запросив хана до столу, звелів чашникові наповнити келихи найдорожчим ромейським вином.
— Дякую, хане! Твоя бистра кіннота ой як нам потрібна! Тепер ми можемо вирушати!
— Коли? — спитав Кунтувдей, обгризаючи смажене стегно гусака.
— В останню неділю цього місяця. Могли б виступити й раніше, та ми з Рюриком хочемо, щоб з нами встиг з’єднатися Ігор Сіверський... А у нас тепер, з твоїм приходом усе готове!
— Гаразд. Мої вої встигнуть відпочити, — хитнув головою хан і промовисто повів вузьким оком на череп’яну амфору з червоним ромейським вином.