3

3

Мати рвалася додому, на  Сейм, і Ждан, щойно прибувши з Поля до Києва, знову почав готуватися в дорогу. Тепер він  був  багатієм: мав  шестеро половецьких коней.  Трьох осідлав — для  матері, для  Любави та  для  себе, а на  інших навантажив чимало всілякого добра, на яке  не поскупилися Славута з Самуїлом, — жита  й  пшениці, щоб  восени було чим  засіяти нивку, ножів, серпів, наральників, сокир, сухарів,  солонини.

Вирушили в суботу, зі сходом сонця.

Ждан їхав  додому з  великим острахом. Боявся, що  від його  оселі  не залишилось нічого, крім  попелища та бур’янів, а ще  більше боявся, що  коли-небудь доведеться здибатися з князем Ігорем. Як  він  його  зустріне!

То  дарма, що  відпустив із  в’язниці. Випустив усупереч своєму бажанню — здався на просьбу княгині. А сам?  Чи  не схопить знову та  не  запроторить у ще  похмурнішу кліть  у Путивлі? Або,  чого  доброго, накаже підвісити на першій же гілляці?

Ні  матері, ні Любаві про  свої  сумніви не  відкрився. Навіщо тривожити їхні  серця? Їм,   бідолахам, і  так  нелегко. Дорога важка, незвична верхова їзда  геть  змучила жінок. Любава молода, витриваліша, а стара  мати  ледве  тримається в сідлі.

За  денний  перехід до  Вербівки, полишивши  Путивль збоку, Ждан звернув з дороги, облюбував затишну долину з невеликим воркітливим струмком і зеленою травою, кинув поводи.

— Відпочинемо  тута!

Мати схилилася на  луку  сідла, безсило сповзла з коня і відразу лягла на постелену Жданом кошму. Любава присіла біля  неї,  зняла хустину, рукавом витерла спітніле чоло.

— Може, водиці принести, мамцю?

— Принеси, доню.

Важка дорога зблизила їх,  здружила. У них  ще  не  було ні спільної оселі, ні спільного добра, які  часто роз’єднують не  тільки невістку з свекрухою, а й  матір  з  дочкою, у них була тільки спільна любов до Ждана та бажання бачити його щасливим. А така  любов, якщо до неї не домішується нерозумна, сліпа ревність, швидко зближує жінок — стару   та молоду.

Поки Ждан триножив коней, Любава принесла із струмка  холодної води, нарізала хліба  й сала.

— Їжте,  мамцю,  пийте! А  неволю  половецьку  не  згадуйте!

Підійшов Ждан, присів біля  них.

Мати підвелася на  руку,  з’їла  шматочок хліба  з  салом, запила водою. На  її стомленому, змарнілому обличчі з’явилася  подоба гіркої усмішки.

— Дякую, доню... А неволі довіку не  забути, бо немає в світі  нічого тяжчого, ніж  неволя чужинецька, — хіба  що смерть, голод  або  хвороба невигойна...

У Ждана від цих слів стиснулося серце. Йому, молодому, дужому, було  важко. А як  же  їй?  Втратила чоловіка, дітей, домівку...

Ну,  тепер він  матері нікому не  дасть  скривдити. Збудує хатину побіля Сейму, зоре  шмат землі  та засіє  житом-пшеницею, розведе худобу,  птицю — і заживуть вони втрьох  тихо та любо...

Він  жував  черствий хліб  з салом, а в мріях  витав у майбутньому, що  здавалося йому  ясним і щасливим. Коли б то все  збулося!

З роздумів його  вивів  приглушений Любавин скрик. Він підвів голову і глянув туди,  куди  показували розширені від жаху  очі  дівчини. Там, на  горі,  де пролягала дорога, на  тлі синього неба  темніли постаті кількох вершників.

— Половці!  —  змертвілими  губами  прошепотіла  Любава.

Ждан схопився на ноги, приклав руку козирком до лоба. Ні,  на  половців не  схожі!  Червоні щити за  спинами,  мечі при  боках. Свої!  Сіверяни!

Вершники помітили їх теж  і рушили в долину.

— Не  бійтеся — це наші люди!  — заспокоїв жінок Ждан, хоча  у самого серце билося тривожно. Кожна зустріч із незнайомими людьми таїла  в собі  небезпеку.

Незнайомці швидко наближалися. Ждан стрепенувся — попереду їхав  Янь!

Янь  теж  був вражений.

— Ждане! От не  чекав!  Звідки ти тут узявся?

— А ти?

— Ну,  ми  трохи  попатрали з  князем  Ігорем половців у степу   і  повертаємося  додому! — не  без  гордощів відповів Янь.  — Я сам  своїми руками взяв  у полон хана  Обовли!

— Он  як! Виходить, князь Ігор  ходив  у похід?

— Ходив. З князями Всеволодом, Святославом та Володимиром... А чого  це  тебе  дивує?

— Та  тому, що  і  я  з  походу. Був  аж  на  Самарі з  князями...

Він  хотів  запитати, чому  Ігор  не  приєднався до  Святослава  та Рюрика, але вчасно прикусив язика. Яке  його  діло? Хай  князі між  собою виясняють це.  Його діло  — мовчати і жодним словом не обмовитися, що він полонив самого хана Коб’яка.

— О! — вигукнув Янь.  — Ти повинен розповісти про  той похід  князю! Ось  він  їде...

З-за гори   показалося  військо. Стяг   за  стягом спускалося   в  долину до  струмка, де  вої  напували коней  і  пускали пастися.

Під’їхали князі Ігор  та Володимир. Ждан схилився в поклоні.

Ігор  окинув його  бистрим поглядом, здивовано звів брови.

— Ти?

— Я,  княже.

— А ті жінки? З тобою?

— Старша — моя  мати, яку  я  вирвав з половецької неволі,  а молодша — то Любава... З Глібова... Та дівчина...

— А-а,  — якось непевно промовив князь, ніби  силкувався  пригадати, що  ж  трапилося в Глібові, хоча  було  видно, що  пригадав він  одразу все:  і сварку з Володимиром Переяславським, і різанину в Глібові, і подальшу історію зі своїм конюшим, — пригадав — і насупився.

Хитрий, проникливий  Янь  помітив заминку в  розмові і поспішив на  допомогу:

— Ждан щойно з  Самари та  з  Орелі, княже, — ходив з князями у похід  на  придніпровських половців...

В Ігоревих очах  спалахнула зацікавленість.

— Ось  як! З чим  же повернулися князі?

Ждан у душі  був  вдячний Яневі. Він  полегшено зітхнув і почав розповідати про  битви на  Орелі, про  перемогу і полонення Коб’яка, багатьох ханів  і значної частини їхнього війська.

Спочатку по Ігоревому обличчю промайнула тінь досади. Видно, ця  звістка вразила його. Тепер скромна перемога за Мерлом над  ханом Обовли у порівнянні з перемогою Святослава та Рюрика здалася ще  скромнішою.

Однак він  скоро прогнав цю  думку... Як-не-як,  а  все військо Обовли в полоні, він сам теж,  а головне — половцям не  пощастило пошарпати сіверські села  та хутори!

Коли Ждан закінчив, він  гордо  сказав:

— Перемога князів велика, але  ми  теж  з перемогою! Не з порожніми руками повертаємося додому!

— Я  знаю. Янь   уже  встиг повідомити... Я  вітаю тебе, княже, і радію, що  Сіверщину на  цей  раз,  дякуючи твоїй хоробрості і  хоробрості інших сіверських князів,  оминула зла  біда,  — з почуттям промовив Ждан.

До  Ігоря повернувся добрий настрій.

— Що  ж  ти  тепер збираєшся робити? Куди мандруєш? Може, повернешся до  мене? Мені завжди потрібні сміливі і досвідчені люди!

Ждан миттю оцінив великодушність князя. Це було прощення, і важило воно для  нього немало. Але,  кинувши погляд  на  згорблену постать матері і  на  засмучену Любаву, відповів ухильно:

— Княже, я вдячний тобі  за доброту твою  і при  першій же  нагоді стану   до  лав  твого   війська. Але  зараз я  не  сам. Мати рветься у Вербівку... Невідомо, чи там після половецького  погрому залишився хто...  Однак вона хоче там поселитися...

— Там є люди, хоч і мало, — втрутився у розмову княжич Володимир. — Ідіть  селіться! Я дозволяю... Це моя  волость... І мені  потрібні поселенці.

— Атож, ідіть  селіться, — погодився Ігор. — Посем’я знелюдніло, і  треба докласти багато сил, щоб  воно знову стало многолюдним і багатим...

Ждан полегшено зітхнув, бо одержав остаточне прощення  князя і дозвіл розпоряджатися своєю долею на  свій  розсуд. Він  низько вклонився і заспішив до жінок, щоб  заспокоїти їх і поділитися радістю: тепер вони можуть безбоязно селитися у Вербівці чи  там,  де захочуть.