5

5

Любава металася в  гарячці на  широкому дерев’яному ліжку  в просторій хоромині боярина Славути. Їй  здавалося, що  з темних кутків, куди  не  досягало світло від лампадки й свічок, вилітають, мов  чорні круки, дзьобаті марища-страховища і пазуристими лапами хапають її за  руки, за  ноги, за коси і тягнуть кудись у безвість. Дихала важко, уривчасто. Лице її  зблідло, видовжилося, губи  запеклися, покрилися смагою, а  в  прекрасних чорних очах  зачаїлася смертельна туга.

Біля неї  сиділо троє:   Славута, його  кухарка та  Самуїл. Усі були  похмурі, стривожені. В той  час,  коли рана почала гоїтися, дівчину спіткало нове  лихо:  заболіло раптом у грудях,   запекло вогнем, її  всю   охопив жар, і  горить вона в ньому ось  уже  який день. А сю  ніч  їй стало зовсім зле:  почала  задихатися, кидатися в ліжку, не  знаходячи ні на  хвилинку спокою. Спечені вуста  безперервно шепотіли:

— Жданку, пити!  Жданку, де ж ти?  Пити, пити!.. Хлопчина-служник вніс  гаряче питво, і Текля напоїла її з  чашки  відваром липового  цвіту, малини  та  ромашки, а Славута натер лоєм груди  та спину і приклав припарки з квасного житнього тіста,  замішаного на гірчиці, меду,  ріпаковій олії  та настоях якихось тільки йому  відомих корінців та трав.  Самуїл безперервно міняв їй на лобі тонкий рушник, змочений у  холодній воді, і  той  рушник миттю висихав, ставав теплий, аж гарячий.

Закутавши дівчину вовняною ковдрою, Славута помив у жбані руки, відійшов у дальній куток хоромини і стомлено опустився на  стілець. Самуїл присів біля  нього.

— Ну  що?  — запитав одними губами.

— Погано, — зітхнув боярин. — Якщо до  ранку не  полегшає, то треба  кликати попа... Бідна дівчина! Така  молода, гарна — і...

Славута провів  долонею  по  очах, мовби зігнав з  них невидимі сльози. Йому й  справді було  шкода цього молодого  життя, що,  не  встигнувши розквітнути, ось-ось мало зів’янути.

Скільки пам’ятає себе, він  гостро відчував чужий біль  і чуже  горе.  Коли був  приставлений князем Всеволодом до княжича Святослава, то  швидко прив’язався до  нього, полюбив, як  брата, і його  прикрощі, хвороби та невдачі сприймав, як  свої  власні. Коли, бувало, княжича за  пустування карали паском, він  підставляв під пасок свою  руку  або  брав його  провину на  себе.  А коли на  стайні лупцювали за  якунебудь провину холопа, то теж кидався на його  захист, хоча йому  за це  не  раз  перепадало.

Пізніше він  навчився виходжувати під  час  хвороб своїх дітей  і князівських, в походах не тільки підбадьорював воїнів піснями та оповідями про  колишні походи і перемоги, а й лікував хворих, перев’язував поранених, складав потрощені кістки, вправляв вивихи, а коли була потреба, пускав кров... І ніколи не  робив різниці між  князем і смердом, між  боярином і закупом. Для  нього всі  вони були  людьми, і коли ставив кого  на  ноги, почував себе  щасливим.

Не  поставив на ноги лише двох своїх  найдорожчих, найрідніших — жону   і  єдиного сина. Жона Євпракса згоріла десять літ  тому  від  такої ж  гарячки, від  якої  тане  Любава. А сина, двадцятип’ятилітнього витязя, привезли роком пізніше на  носилках, між  кіньми, з-під Лубна, що  над  Сулою, з  половецькою  стрілою у грудях... Два  тижні боровся тоді Славута за його  життя, всі  свої  знахарські знання приклав, усі  мазі  та  відвари використав, закликав усіх  лікарів, що славилися в окрузі  умінням лікувати, — і гречинів, і венеційців,  і німців, і іудеїв, і своїх.  Нічого не  допомогло. Ніхто не врятував йому  сина. Згас, мов  свічка воскова, залишивши по  собі  в батьковому серці невигойну рану.

Три  дочки — відрізані скиби. Повиходили заміж — випурхнули з  гнізда. І все  далеко — одна в  Галич, друга   у Вщиж, третя  аж  у поліський Турів.  Залишився старий боярин-гусляр, знахар і характерник сиротою-одинаком, читав книги, вів  свій  власний літопис, відводив душу  піснями на князівських пирах, кохався в соколиних ловах, а ще  — роздаровував доброту свого серця людям, які  потребували і цієї доброти, і допомоги. Останнім часом це були  Ждан і Любава.  Уподобав молодят, як  рідних.

— Невже помре? — зітхнув Самуїл.

— Всі ми  смертні.

— Бідний Ждан!   Він,   здається, щиро покохав цю  дівчину...

— Чомусь він  довго  не  повертається. Хоч  би  нічого лихого  не  трапилося з хлопцем.

— Я  вже  його   жду  не  діждуся, — хитнув головою Самуїл.  — Валка готова. Трохи підсохне — і будемо вирушати в Половеччину, а його  все  нема і нема... А він  мені  потрібен  — знає мову, звичаї, дорогу. Та й сміливий нівроку!

— Яким шляхом поїдеш?

— Як  завжди — Залозним... Правим берегом Дніпра до Заруба, там  на  той  бік,  до Переяслава, а звідти — до гирла Сули...

— А назад?

— Як  Бог  дасть... Правда, князь хоче,  щоб  я  його  ждав на  Ворсклі біля  Переволоки...

— Які  знайомі шляхи-дороги! — з гіркотою в голосі вигукнув  Славута. — Скільки ними ходжено-їжджено! Чи й ще доведеться?

— Доведеться, вую,  — втішив старого Самуїл. Але той  знизав плечима.

— Хтозна, хтозна... Уже почав відчувати тягар  літ за плечима.

— Ще  не  кожен молодик має  таку  міцну руку  і таке  гостре  око, як  у тебе,  вую.  На  льоту  птиць б’єш!

Славута хотів   на  це  щось відповісти, та  не  встиг. До нього підійшла Текля і шепнула:

— Боярине, Любаві стало гірше. Руки й ноги похололи... Що  робити?

Дівчина дихала нерівно, важко. Очей не  розплющувала. Лежала на  пухких подушках, вкутана ковдрою, непорушно, мов мертва, і тільки тонкі білі пальці шарили на грудях, ніби хотіли вирвати з  них  той  біль,  що  пік  її вогнем. Ніс  загострився, під  очима залягли темні тіні.

— Несіть гарячої води  й  гірчиці! Та  швидше! — гукнув Славута.

Служник  приніс  дерев’яні  ночви  з   гарячою  водою. Текля подала глечик з  меленою гірчицею та  довгого ополоника.

Славута зачерпнув жменю гірчиці, висипав, розколотив ополоником. Рукою попробував, чи не занадто гаряча вода, і  після цього, поставивши ночви на  ліжко, опустив у них похололі Любавині ноги.

— Давайте окропу! Добавлятимемо,  щоб  вода  не  вихолола!

Йому підсунули стілець, поблизу примостили бронзовий казан з  паруючим окропом. Він  зачерпнув кухликом і потроху  доливав...

Поволі плинув час.  Змінили в підсвічнику одну  свічку, потім другу.  Ніхто не  порушував гнітючої тиші, що  залягла в  хоромині, не  вимовив жодного слова. Ждали чуда.  Всі хотіли, щоб  воно звершилося, щоб  болість відступила і дівчина розплющила очі.

Безперервно  дзюркотіла вода  з  кухлика, мерехтів, потріскуючи, огарок свічки, вів  у  кутку нескінченну пісню цвіркун, а Славута не  відходив від ліжка.

Проспівали треті  півні. Скоро світатиме. Незабаром наступить погожий весняний ранок. Що  ж принесе він  у цю тривожну господу? Радість? Чи  горе?

Любава легенько зітхнула, довгі  вії здригнулися. Славута поклав їй на чоло  свою  гарячу руку  і раптом відчув, як  воно зволожується прохолодним потом. Він  повернув голову до Самуїла і Теклі, до  хлопця-служки, і в  його  оці  блиснула радісна сльоза.

— Житиме! Хай  поб’є мене Перун — житиме! — прошепотів  щасливо. — Смерть відступає... Відступає...