4

4

Наступного дня, опівдні, коли сонце стало майже над головою, стомлені подорожні переправилися  вбрід   через Сейм, піднялися вгору  і зупинилися.

Ждан одним поглядом окинув усю  широку долину, де колись було  велике і гарне село.  Які  довкруг знайомі з дитинства рідні  місця!  На  видноколі, за Сеймом, темний бір, куди  влітку  та восени він бігав  по ягоди та по гриби, а взимку  їздив  з  батьком по  дрова. Ось  попереду вузький узвіз  з обривистими глинистими стінами, де  в  норах гніздилися чорнокрилі щурі,  на рівнині розкинулися поля, тепер  занедбані, порослі бур’янами, а  понад берегом ріки — левади. І всюди верби, верби — гіллясті, рясні, зелено-сиві. Недарма  село  назвали Вербівкою...

Ждан пізнавав рідне село  і  не  міг  упізнати. Що ж  від нього залишилося? З  землі  стирчали чорні обвуглені сохи. Де  колись стояли хати,  повіті, клуні, там  тепер здіймалися купи золи, порослі бур’янами, городи теж  позаростали, перетворилися на пустища. І тільки де-не-де під солом’яними та  очеретяними  стріхами темніли маленькі,  мов   грибки, хижки, зведені спішно, невміло — аби  перебути зиму.

Він  знайшов свій  город, що  левадою спускався до самого Сейму, і сам  собі  не повірив: на місці їхньої чималої хати тепер стояла хижка і над  нею  з обмазаного рудою  глиною димаря вився в небо  сизуватий димок. За  ворітьми опускав у колодязь свого довгого носа журавель, а біля  нього біліла чоловіча постать...

Хто  ж там  — свої  чи  чужі?

Ждан раптом відчув, як  потерпли ноги. Хотів  ударити під боки коня і не міг. Радість і тривога стиснули груди.  Очі затуманилися слізьми.

— Мамо, там  у нас  хтось  живе!  — вигукнув хрипко. Мати крізь сльози мало  що  бачила вдалині.

— Хто  ж,  сину?

— Не  знаю... Їдьмо швидше!

Вони спустилися з гори, проминули одну  запустілу вулицю, другу і, задихані, охоплені надією і страхом, під’їхали до  рідного дворища. Ось  перед ними чудом  уцілілі  від  пожежі старі, виплетені з лози  ворота. За ворітьми, біля дровітні, застиг з високо піднятою сокирою чоловік у білій  полотняній сорочці. Очі  його  округлилися від  подиву й  страху, а губи  шептали:

— Свят, свят, свят!..   Якщо це  нечиста сила, то  згинь, пропади! Цур  тобі  й пек!

Ждан притьмом злетів з коня, кинувся до нього:

— Іване! Братику! Живий!

Той  оторопіло опустив руки, змінився на виду.  Ждана не впізнав.

— Хто  ти?

— Та Ждан я,  Ждан!  І мати  зі мною! З полону повернулася... А то — Любава!

До  двору  вступила мати. Скрикнула глухо,  схопилася за серце, схитнулася... Останні сили, що  тримали її в дорозі до рідного порога, вичерпались.

І тут  Іван ніби   прозрів. Кинув набік сокиру, рвонувся назустріч:

— Мамо-о!

Вона впала йому на  груди, заплакала. А  він  цілував її мокрі щоки,  шкарубкою рукою гладив заплутані посивілі коси і шептав лише одне  слово:

— Мамо, мамо!

Підійшов Ждан, обняв обох.  Неповороткий, вайлуватий Іван кивнув йому  чубатою головою, притулився плечем до його  плеча, і так  вони утрьох  стояли: то  плакали, то  щось говорили, хоча  жодне слово не  доходило до  їхньої свідомості, то завмирали від щастя і болю.

Тим   часом Любава ввела   на  подвір’я коней,  а  з  хижі, почувши  крик,  вийшла  чорнява  молодичка  з  немовлям на   руках.  За   подолки  її  спідниці  тримався  замурзаний чорночубий  хлопчик,  спідлоба  поглядав  на   незнайомих людей.

Іван опам’ятався перший.

— Мамо, Ждане, ось  мої... Це  Варя... Тобто Варвара... І діти  — Жданко та Настуня...

Мати пригорнула невістку, поцілувала дітей.

— Ріднесенькі мої! Я така  щаслива!.. Вона знову заплакала.

Варя  почала втішати:

— Не  плачте! Ви  ж  дома... Житимете у  нас... А  Ждан поселиться поряд... Не  плачте!  Ходімо до хати  — пообідаєте та спочинете з дороги... Ходімо!

Сама, теж плачучи, взяла стару  за руку і майже силоміць повела до хатини. Любава пішла за ними.

А брати поспішили до коней — напоїли, потриножили і пустили на леваду  пастися. Потім стали на обніжку під старою розлогою грушею, всіяною дрібними жовто-брунатними гниличками. Ждан зірвав одну, вкинув до рота.

— Смачна яка!..  Не  раз  у неволі снилася мені  наша груша.  Не  хатина, не  двір,  а груша  на  межі  з Лебедями, на  яку ми  колись малими здиралися, мов  вивірки, і ховалися там, серед гілля,  від батькового чи материного прочухана... А прокинувшись,  думав: повернуся  коли-небудь  додому — поставлю під  нею  хатину...

— Ось   і  став   на  лебедівському городі,  —  сказав Іван, пригладжуючи розпатланого чуба,  що  кучмою звис  над  лобом.  — З  лебедівського роду  нікого не  залишилося... А ми гуртом допоможемо — я,  мати, твоя  жона...

Ждан усміхнувся.

— Ти  про  Любаву? Вона не  жона мені. Але  весною ми поберемося...

— Жона чи  не  жона — все  одно допомагатиме.

— Допомагатиме, — погодився Ждан. — День чи  два відпочинку — та й зачну тягати з лісу дерево. Щоб до осені поставити хижку.

— Не  хижку, а хату,  — заперечив Іван. — Досить, що  в мене  хижка. Тепер тісно... Але ж нас було тільки  двоє  — Варя та я. А ти не  сам  — гуртом зробимо.

Вони довго  стояли у затінку під  грушею, вели  тиху  розмову, міркували, як  жити, де  сіяти озимину, як  вигідніше продати троє  Жданових коней та купити за них  худобу,  свиней, птицю, яку  зводити хату. Розмовляли б і далі,  до самого вечора, та з хижки вийшла Варя, погукала:

— Досить вам,  хлопці!  Обідати пора!