7

7

Кончак та  Кза  повернулися перед вечором. Були  стомлені, злі.  Передусім завернули до юрти  полонеників. З очей схудлого, потемнілого на  виду  Кзи струмувала лють.

— Це  ви,   паршивці,  підмовили князя  тікати? Смерть вам!  — і схопився за шаблю.

Кончак притримав його  руку.

— Чекай, Кза!  Дай  поговорити з  урусами! — і  ткнув  у груди  Рагуїла пальцем. — Ось  ти,  старий, знав про  втечу князя?

Рагуїл  заперечливо похитав головою.

— Не  знав, хане!  Коли б я  знав, то  і я  втік  би  разом з ним!  Дивуюся, що  князь не  поділився з  нами своїм задумом!

— А ви,  молодці? — повернувся до Яня  та Ждана.

— Ми  спали, мов  убиті, — відповів Янь, — і нічого не чули  і не  бачили. Вранці прокинулися — нема князя. Ще подумав: не спиться йому  — пішов купатися на річку... А виходить...

— Я  дізнався про  втечу  тільки тоді,  коли сторожа підняла  шум... А  до  того   і  в  гадці   не  мав   такого! —  додав Ждан. — Ви  ж самі, хане, дозволили нам  вільно ходити по стійбищу...

— Ну,   от  бачиш, Кза, —  повернувся Кончак до  хана Кзи. — Вони нічого не  знають!

— Не  вірю!  — скипів той.  — Знали вони!  Смерть їм! Хани  почали  сперечатися,  аж   поки  Кончак  не   спалахнув.

— Годі,  Кза!  Розберемося! Якщо винні — покараємо! Не винні — викуп заплатять! Врешті, полонені мої!

Коли хани  вийшли, Янь  глянув на  батька.

— Що  робитимемо, отче?  Невідомо, як  Кончак розбиратиметься. Настю допитуватиме чи  нас   підшкварить на вогні?

Рагуїл  задумався.

— Все  може  бути... Треба тікати!

— Коли і кудою? У Чорний ліс, як князь Ігор  з Овлуром? Чи  іншим шляхом?

— Треба все  обдумати, обмізкувати! В  усякім разі  не  в Чорний ліс, — там зараз  нишпорить погоня за князем. Князь чи  потрапить їм  у лапи, а ми  можемо запросто потрапити. Треба придумати щось інше...

Вони думали весь   день, а  опівночі втекли. Прорізали задню стінку юрти, поповзом поплазували до  річки, перебралися на  той  бік  і в темряві ночі  швидко пішли на  захід. Вирішили йти  степом до річки Угол[81], а від неї повернути до Ворскли.

У  першу ж  ніч  натрапили на  добре   відоме їм  бойовище  на  Каялі. Ще  здалеку почули легку  трупну задуху,  що дедалі  збільшувалась,  посилювалась.  Янь   затиснув носа пальцями.

— Може, обійдемо стороною?

— Ні,  — заперечив Рагуїл. — Я навмисне повів  вас сюди. Дивись, знайдемо захалявного ножа, лука чи списа. В бур’яні половці не  все  могли помітити... А зброя нам  потрібна!

Сумна це була подорож. Ніч  була темна, безмісячна. Молода  трава  вже  прикрила обглемедані звіриною та  птахами людські кістяки, і вони хрустіли під ногами втікачів. Ось так, навпомацки, наступивши спочатку ногами, вони знайшли два  луки, сагайдак зі стрілами, ніж  та половецьку пращу.

До  світанку подолали щонайменше  сорок верстов, бо йшли швидко, а як почало підніматися на сході небо, завернули  до заростей навколо степового озера, забралися в самі нетрі і, намостивши з гілок  та трави кубла, поснули в них... Голодні, але відпочилі, як  тільки стемніло, знову пустилися в путь.

Так  ішли ще  дві ночі, аж поки нестерпний голод  позбавив  їх сил  і сну.

— Далі, якщо нічого не  вполюємо, йти  не  зможемо, — сказав Рагуїл. — А вполювати щось можна лише вдень. Що будемо робити?

Вони лежали в густих  заростях на  березі якоїсь річки і тихцем вели  свою  невеселу розмову. Заснути не могли: голод просто рвав  нутрощі.

— Я піду  на  полювання, — сказав Ждан. — З  кущів не висовуватимусь. Думаю, десь  же  знайду стежку, якою звірі ходять на  водопій. Зроблю там  засідку, — дивись, на  ловця і звір  прибіжить...

— Це  добра  думка, — погодився Рагуїл. — Тільки підеш не сам, а з Янем. Беріть обидва луки, стріли, ножа — і йдіть! Тільки будьте  обережні!

Хлопці миттю рушили в путь.  Пробиралися поволі, так, щоб  і гілка  не  сколихнулася, щоб  під  ногою ніщо не  тріснуло.  Боялися викрити себе.

Невдовзі знайшли те, що шукали. Раптом закінчився суцільний молодий вільшняк упереміш із  заростями лози  та верболозу — і вони зупинилися: не  стежка, а досить широка  піщена галявина, стоптана копитами степових тварин, перерізувала їм путь.  Ліворуч, унизу, блищало проти сонця сріблясте плесо річки, праворуч, удалині, відкривався безмежний степ.

— Залягаємо, — шепнув Ждан. — Цілимося у вожака! Ждати довелося недовго. Зі степу  виринула зграйка рухливих тонконогих сайгаків і  направилася до  водопою. Як тільки вони порівнялися з ловцями, свиснули дві стріли — вожак упав  на  землю, забившись у передсмертних корчах.

Табун вмить повернув назад і зник з очей.

Це  була  перша, але  не  остання здобич втікачів. Суворе життя вчило їх  обережності та  винахідливості. Вогню не розкладали: боялися, що дим  наведе на них половців. М’ясо їли сирим, ще теплим. Потім вирізали кращі шматки, загорнули  в шкуру і взяли з собою. Воно їм  слугувало поживою кілька днів, поки не  зіпсувалося...

Лише коли перейшли Сулу  і  відчули себе  у відносній небезпеці, бо опинилися на рідній землі, перестали ховатися  і йти  ночами. Тепер ішли вдень — від  світанку й до  вечора.  І нерідко зі слізьми на очах минали спалені половцями села, розтерзані хижими звірами трупи людей або  напівголодних дітей, яким пощастило чудом  урятуватися. Діти  просили хліба,  їсти.  Та  чим  вони могли допомогти, коли самі ледве  животіли?

Зате  в  одному опустілому селі  натрапили на  табун   напівздичавілих коней,  вибрали найміцніших — і  далі  їхали верхи.

Чим  ближче було до Сейму, тим похмуріше і тривожніше ставало на  серці у Ждана. Що  його  жде  дома? Чи  уціліла Вербівка? Чи  зустріне кого? Чи  побачить лише згарища та трупи, як  і повсюди?

— Не  журися, — втішав його  Янь.  — Ніколи не  бувало так,  щоб  усіх  вирубали, все  випалили, знищили. Хтось  же та лишився! І може  то якраз будуть  твої!..

Ждан сумно хитав  головою, іноді  навіть усміхався на  ті Яневі слова розради, та з очей  не  сходив смуток.

Якби ж то!

Та ось  нарешті Сейм!  І з кожним селом, з кожним хутором, що  вони проїздили, все  менше і менше залишалося в Ждановому серці надії.  Ніби тисячі диких турів  пронеслися по  краю, ніби  громом випалило землю і прибило завіямихвищами — таким були  ті села  й хутори. Всюди — згарища, пустки, непоховані трупи, біля  яких  діловито проходжали і бридко крякали ситі  круки. Ні  старого, ні  малого. Тільки смерть, тлін  і горе  витали над  зеленим Посем’ям...

Ждан темнів, кусав  губи — аж вони йому  зчорніли, стискував кулаки і  підганяв коня. І навіть Янь   утратив свою звичну веселість та безтурботність і їхав  мовчазний, мовби то був і не  Янь.

Коли  під’їздили до  Вербівки, Ждан вирвався вперед. Йому не  терпілося швидше глянути на  рідне  село.  А може, лихо  обминуло його, обійшло стороною?

Даремні сподівання!

Він  з’їхав  на  пагорб і зупинився, занімівши, вражений тим, що  відкрилося його  зорові. В долині, де колись стояла Вербівка, тепер жодної хатини, жодної повіті, жодної живої душі! Мертво, сморідно, страшно. Тільки срібляться тополі в левадах  та зозуля кує на вершечку їхньої  груші.  Як на глум! І кому  вона там  кує  ті довгі, щасливі літа?

Він  зненавидів князя. Не  хотів, якщо він  урятувався, бачити його, говорити з ним, слухати з його  вуст  слова втіхи й розради. То  він  винен у всьому! Він!..  Ударив коня — і навпростець,  через безлюдні вулиці і  спалені дворища, через  повалені тини і буйну  зелень городів, ніким не  прополену, здичавілу, помчав прямо до своєї  груші, що одна  тут зараз височіла, та ще  стіжок сіна, що  якимось чудом  уцілів на леваді, нагадуючи і про  рідних, і про  збудовану власними руками хатину, і про  його  короткоплинне щастя.

Під  грушею темніла купа  золи.

Тут  стояла  його   хатина.  Тут  мріяв  він   про   майбутнє життя.

Кінь попасом пішов по городу, а він став  над тією  золою і крізь сльози довго  не  міг нічого розгледіти. Він  не  чув,  як під’їхали його  супутники і зупинилися віддаля. Не  чув,  як перестала кувати зозуля на  вершечку груші, і затих  вітер  у долині. Нічого не  чув.  Був  оглушений тим  горем, що  несподівано впало на  його  голову.

Потім витер сльози і роззирнувся пильніше. Посеред пожарища стояла закіптюжена піч,  усюди чорніли головешки, сірів  попіл, стирчали обвуглені присішки, і тільки посередині  щось раптом забіліло.

Він  узяв  палицю, прогорнув золу  — і закричав розпачливо:  то білів  череп. Чий: материн? Любавин?

Плечі його  здригнулися від ридання. Все! Більше сподіватися ні  на  що!  Найрідніші його   люди   лежать тут,  у цій страшній чорній могилі! Навіщо тепер жити? Навіщо йому цей  проклятий жорстокий світ?  Чому  не  загинув на  Каялі, як  брат  Іван, як  Будило, як  сотні інших воїнів?

Тут  його  обняла чиясь важка тверда рука.  Оглянувся — Рагуїл.  Брови його  заломилися, в очах — сльози. А над вухом затремтів приглушений голос:

— Поплач, хлопче, поплач... Стане легше... Але  не  впадай  у відчай... Допоки ми  живемо, допоки є  сила  тримати меча, доти  не  повинні втрачати надії!  Ми  ще  піднімемося! Піднімемося — і відплатимо за всі  ці жахи!..

Вивів  їх із заціпеніння Янів  голос:

— Там  хтось  є! Виглядає з-за  стогу!  Клянусь, там  хтось ховається!

Всі глянули в бік левади. Стіг  стояв одиноко, як і раніш, і ніхто  з-за  нього не  виглядав.

— Тобі  привидилось, — буркнув Рагуїл.

Та  Жданове серце вже  здригнулося від  якоїсь неясної, тривожної надії, і він  швидко метнувся по  стежці вниз.

Біля стогу  зупинився, прислухався. Тихо. Ні  звуку.

Тоді обережно ступив за один ріг, за другий — і остовпів: майже віч-у-віч зіткнувся з Любавою, яка, притиснувши до колін Жданка, злякано прищулилася за стогом.

— Любаво! Ти?

— Жданку!

Її змарніле обличчя ще більше зблідло, губи здригнулися, як  у  ображеної дитини, ноги підкосилися, і  вона поволі посунулася по  сухому  сіні  додолу.

— Жданку...

Він  підхопив її, міцно притиснув до грудей, відчуваючи, як  її сльози зрошують його  сорочку.

— Любаво, ладонько моя  дорога!  — шепотів він  їй найніжніші слова, які  знав. — Це просто чудо,  сон! Ти жива!  Ти тут,  серед  цього царства смерті!  І Жданко з тобою...

— Більше нікого не залишилося, любий... І матуся, і Варя,  і Настуня... там... А ми  зі Жданком саме  прали білизну і встигли втекти через  річку  в ліс...  Довго блукали, поки не зустріли своїх... І повернулися додому, бо  подумали, що коли ти живий, то теж  повернешся сюди...

— Де ж ви  живете? Що  їсте?

— У стозі  вирили нору  — там  спимо... А харчуємося різним зіллям, ягодами, знайшли на  березі чиїсь ятері  — ловимо  рибу,  доглядаємо і доїмо  приблудну корову... Так  і живемо...

Рагуїл  і Янь  мовчки дивилися на них,  слухали їхню мову, що велася так безпосередньо, ніби  вони не були  тут присутні, і скрушно похитували головами. Безперечно, важко було вмирати воям у далекому полі   Половецькому, на  берегах бистрої Каяли, важко і бранцям у неволі поганській, та не легше, а набагато важче було  жонам і дітям  їхнім  тут, дома, під  шаблями половецькими...

Мовчанку знов порушив Янь. Він  підійшов до  Ждана і поплескав дружньо по  плечах.

— От  бачиш, я  ж  казав тобі, що  хтось   та  залишиться з твоїх... Не  одне  горе  зустріло тебе  тут,  а й радість!

— Дякую, Яню. Янь  обняв його.

— Які  твої  наміри, Ждане? Зостанешся тут чи  поїдеш з нами? Якщо зостанешся, то я скажу в Путивлі тисяцькому Вовку, щоб  допоміг вам  чим  зможе...

Ждан задумався. Що  робити? Як жити на цих  згарищах? І як  їхати  звідси, не поховавши прах  матері, родичів та земляків своїх?  І куди  їхати?  В Новгород-Сіверський до князя? Чи  в Київ до  Самуїла та  Славути? Він  ще  нічого не  знав  і не  міг  нічого сказати певного. Знав одно: доля   залишила йому  частку щастя. Любава з ним, Жданко з ним, отже  — є для  чого  жити на  світі!  У нього знову ожила душа, розпростуються крила, а  куди  полетить — покаже майбутнє.

— Поки що  я залишуся тут,  Яню...