1

1

23 квітня 1185  року, у вівторок, у день  Георгія Побідоносця, християнського патрона князя Ігоря, над  Новгородом-Сіверським  затрубили бойові труби. Їхні  радісно-закличні  мідні  голоси  полинули  з  високих  валів фортеці далеко навкіл — на  посад, що  розкинувся на  горі,  на  Поділ та розлогі яруги, де серед  гущавини дерев  тулилися халупи бондарів, стельмахів, шорників, ковалів, кожум’яків, зброярів, щитників, за Десну — на широкі луги  і темні бори, на сріблясті заводі та озера, на весь  зелений весняний світ,  що милувався собою і своєю красою у потоках ранкового сонячного проміння.

Всі  мешканці города і  околиць зібралися біля   собору Успення Божої Матері та  на  дорозі, що  вела  з  фортеці до нього.

Був тихий теплий ранок. Над  Подолом кружляли голуби, а у високості, у синьому безхмарному небі, шугали бистрокрилі соколи.

Дзвонили в усі дзвони.

Ворота фортеці були  відчинені, міст  опущений. Молодша дружина Ігоря вишикувалася у  фортеці, на майдані перед собором Святого Миколая,  і  вельми тучні, застояні за зиму  коні  нетерпляче переступали з ноги  на ногу. Виблисували начищені крицеві шоломи гриднів, колихалися  над  ними золотисті полотнища князівських  корогв та вузькі трикутнички барвистих прапорців, прикріплених до списів, сяяла міддю  та  бронзою кінська збруя. Багрянцем осінніх гаїв  та лісів  горіли проти сонця черлені щити.

Перед хоругвою, поклавши на  груди  широку чорну бороду,  сидів  на спокійному ситому коні боярин Рагуїл, поряд з  ним, хизуючись дорогим убранням та  не  менш дорогою зброєю, гарцював на  нетерплячому огирі, як  завжди, щасливий, усміхнений золотоволосий Янь.

На  паперті собору чекав виходу князя з хрестом у руці старенький отець Ісидор.

Нарешті важкі, оковані залізними шпугами двері  князівської  палати розчинилися, і з них вийшов князь Ігор  у похідному  військовому обладунку, княгиня  Ярославна з  дітьми та боярин Славута. Вони перейшли двір  і стали перед собором  на  простелений барвистий килимок. Отець Ісидор відправив короткий напутній молебень, дав  князеві і княгині поцілувати хреста. Потім провів княгиню з дітьми до  критого  візка, там  попрощався зі Славутою.

— Не  журися, учителю, повернемося з перемогою!

— Щасливо, щасливо! — Славута поцілував князя і княгиню, підняв руку,  благословляючи  від’їжджаючих. Та  погляд  його  був сумний, — чи  то йому  не  хотілося залишатися,  коли всі вирушають у похід, чи гризло якесь передчуття, якого він  не  міг  ні висловити, ні пояснити.

Ігор  скочив у сідло  і став  попереду дружини.

— В добру  путь!

— В  добру путь!  В  добру путь!  — відгукнулися ті,  хто залишався.

Знову затрубили труби, і дружина рушила.

На  горі,  перед  Успенським собором, на князя чекали два стяги старшої дружини, а  на  паперті — весь  клір  на  чолі з самим єпископом. Довкола товпилися сотні людей: провожали на  війну, бо з кожної сім’ї  хтось  ішов  — чи  батько, чи  син, чи  брат, чи  коханий.

Ігор  перед єпископом преклонив коліно. Єпископ теж, як і отець Ісидор, відправив короткий молебень, дав князеві поцілувати хреста. Хор  прогремів «Многая літа»,  а дружинники і городяни-севрюки прокричали:

— Слава князеві! Слава княгині! Можна було  рушати.

Ігор  сів  на  коня, підняв руку.

— Людіє і дружино! — гукнув на весь  майдан. — Допоки кривава шабля поганих падатиме на  голови наших людей? Допоки оратаї наші, виїжджаючи в поле, поглядатимуть за небокрай — чи  не  підкрадається половчин, щоб  забрати  у нього коня, а самого заарканити і потягти в неволю? Допоки  земля Руська житиме в страсі, що  ненависна орда  прокотиться по ній  вогняним смерчем і випалить усе дощенту? Чи  не  пора  нам  підняти свій  меч  супроти ворога? Нині настав такий час! Нині вирушаємо, дружино, у землю незнану, до  синього Дону!  На  кощія-супостата! Хочу  вам  честі  здобути,  а собі  — слави!

Сотні воїв  на  ці слова підняли вгору  списи і, потрясаючи  ними, прокричали:

— Слава князеві Ігорю!  Слава!

Ігор  вклонився городянам, що зібралися сюди, щоб  провести його  в похід.

— Прощавайте, люди  православні! Побажайте нам  удачі на  нашій нелегкій дорозі!  А нам  пора!  У путь!

Торкнув коні, і військо рушило.

Люди  доземно кланялися князеві і воїнам, плакали, щось кричали навздогін воям. Безперервно дзвонили дзвони. Глухо  загула, застогнала під  кінськими  копитами тверда сіверська земля, що  за всю  весну  ще не прийняла в своє  лоно жодної краплини дощу, — така  невидана досі  суша  встановилася. Услід  за  воями довго, аж  у поле, бігли  табунцями босоногі хлопчаки й  дівчатка, проводячи батьків, старших братів.

Та скоро й вони відстали, і три  стяги князівської дружини,  здіймаючи куряву, попрямували до  Путивля, на  переправу  через  Десну.

Коли князь із  княгинею, що  їхали  попереду, наближалися до лісу,  далеко позаду почувся кінський тупіт.  Услід  за військом мчав  одинокий вершник. Не  стишуючи бігу,  він звернув на обочину дороги, обігнав молодшу та старшу дружини і, лише порівнявшись із князем, зупинив змокрілого коня.

— Славуто! Ти? — вигукнув збентежено Ігор. — Що  трапилося?

— Нічого не трапилося, княже... — Старий боярин витер спітніле чоло, віддихався. — Просто така  туга раптом накотилася на  груди, коли ви  поїхали і я залишився один, що  й не  сказати! Розумом розумію — правильно зробив, що  лишився, що  діждуся Святослава і з ним через  місяць чи  півтора  піду  в  Степ, а  серце розривається від  болю   і  велить наздогнати тебе... Отож  я,  мов  отрок, а не  сивий муж,  послухався серця — схопив коня і навздогін за тобою, княже, хлопчику мій  дорогий! Може, для  чогось пригоджуся в поході — пораду дам,  билицю розповім, пісню заспіваю, рану перев’яжу, серця воям добрим словом звеселю чи  на  битву настрою... Та  мало чого   я  вмію!  Гай-гай, за  довге життя дечому  навчився!.. А прийдеться до діла — і меча в хід пущу!.. Сина втратив на  полі  бою  — ачей, тебе,  княже, при  нагоді захищу!.. Ось  чому  я тут...  Не  зумів  відмовити від походу, то хоч у пригоді чимось стану... А Святослав простить старому другові мою  дитячу витівку!.. Та,  може, ми  й повернемося, поки він  їхатиме назад...

Ігор  подобрів на  виду.

— Дякую, дорогий мій учителю! Дякую за щирість, за те, що  з дитячих літ  і до зрілості незмінно любиш мене, за те, що  не  залишив мене сьогодні наодинці з моїми думами, а йдеш, незважаючи на  літа,  в цей  многотрудний похід, щоб розділити зі мною радість перемоги чи  гіркоту невдачі!

Він  перехилився з  сідла   і,  обнявши  Славуту за  плечі, поцілував у бліду  після хвороби щоку.

Незабаром полк спустився узвозом з гори  до Десни, перейшов її по  зв’язаних плотах і прямим, наїждженим шляхом  рушив до Путивля.

Вої  не  поспішали — їхали  поволі, щоб  не  запалилися та не підбилися коні, що за зиму нагуляли чимало зайвого жиру. Їхали тихо, без  розмов, жартів та  сміху.  Кожен заглибився в себе, адже  попереду слалася не  святкова прогулянка...

У четвер надвечір Ігор  прибув до Путивля. При радісних вигуках вишикуваних на плацу хоругов, під веселе калатання  дзвонів князь і  княгиня  в’їхали в  місто. Їх  зустріли з хлібом-сіллю юний щасливий Володимир, який на радощах мало  не кинувся матері на шию, та,  вчасно спохватившись, лише поцілував отцю й  матері руки, та  князь Володимир Галицький.

Хоча  дорога була  стомлива, Ярославна побажала відразу  піднятися на  забороло, щоб, як  вона сказала, окинути оком усю  синову отчину — Путивльську землю — і благословити її.

Відправивши дітей  з нянями до палат, князі у супроводі боярина Славути та  Володимирового воєводи Вовка скрипучими  дерев’яними  сходами зійшли  на   південну  вежу. Звідси відкрився величний краєвид на  розлогі яри   та  долини,  порослі густими гаями,  на  широкі  сріблясті плеса Сейму, на  безмежні луги  за  рікою та  темно-сині бори ген на  видноколі.

В обличчя війнуло теплим вітром і сонцем. Ярославна не  стрималася:

— Ой  леле,  яка  розкіш!

З  путивльського заборола відкрився величний краєвид. Повноводий весняний Сейм під скісним промінням сонця, що  заходило за далекі бори, блищав, мов  щире золото. Лежав  він  ген-ген унизу, і Путивль з його  високими  валами і ще вищими заборолами та вежами, здавалося, пливе по тому щирому золоті, мов  велетенський казковий корабель.

Ярославна не вперше в Путивлі, та все не може  намилуватися красою, що  кожного разу  відкривається їй.  Її  око вишукувало і вишукувало щось  незвичайне, чарівне, від чого їй забивало дух,  і з уст зривалося захоплення:

— Ой  леле,  яка  розкіш!

А довкола справді було  гарно. Буяла рання весна. Ніжною  зеленню вкрилися гори  й  доли. На  сході,  на  високих горбах, серед  лісу,  блищали золочені хрести монастиря, на заході  гострим шпилем здіймалася Перунова гора, де,  кажуть,  був похований прадавній сіверський князь Путив, що зрубав цей  город, за Сеймом темніли неозорі бори, а внизу, під горою, синіло широке плесо, прозване Братом і Сестрицею, бо там колись, рятуючись від половців, утопилися брат і сестра...

— Як  гарно довкола! Яка  гарна дунай-ріка! — захоплено вигукнула Ярославна.

— Не  Дунай, а Сейм, княгине, — поправив Ігор. Та Ярославна заперечила:

— Дунай... У нас, в Галичині, всяку річку  називають дунаєм. Навіть у піснях про  це  співається:

Тихо-тихо дунай  воду несе,

а ще тихше  дівка  косу  чеше...

Ігор  не  став  сперечатися, а відразу погодився:

— Хай  буде  так!  — І повернувся до  сина: — Твій  полк уже  готовий до походу, княже?

Володимир радісно зашарівся від батькового урочистого звернення — «княже».

— Готовий, отче,  — схилив шанобливо голову. — Чотири стяги гриднів, окрім путивльської залоги, що залишається  дома, та  шість сотень чорних людей, зібраних з  усієї волості. Всі  добре  озброєні. У кожного — щит, меч,  спис, лук,  по сотні стріл, захалявний ніж... По  двоє  коней — верховий та сумний[61].

Володимир і далі  розхвалював би свою  дружину, та Ігор перебив його:

— А що  чути  від Святослава Рильського?

— Був  гонець. Князь Святослав ждатиме нас, як  і домовилися, на  Пслі.

— Це  добре... А Ярослав Чернігівський прибув уже?

— Князя Ярослава немає.

— Тобто... Як  немає? — на  повірив Ігор, темніючи на лиці. — Мав  би  уже  тут бути!

— Його не  буде,  отче,  — опустив ясно-голубі, як  у матері,  очі  Володимир, ніби   завинив у тому, що  Ярослав не прибув. — Зате  прислав тисячу ковуїв з Ольстином Олексичем.   Ним же  передав, що   сам   не  може прибути,  бо  захворів...

— Захворів, захворів! — вигукнув сердито Ігор. — Знаю я його  хворобу! Хитрий лис! Ще  ні в один похід  на половців не ходив! Недарма Святослав, хоч і рідний брат,  недолюблює його!  Захворів!.. Крутій! Боягуз чортів!.. Обіцяв сам  привести  чи  прислати дружину на  чотири або  п’ять тисяч воїв, а прислав лише ковуїв...

Він  не  міг  приховати досади. Славута тихо  промовив:

— Ігорю, а може, відмовишся від походу? Адже нема тієї сили, на яку ти розраховував. Зате  коли долучиш свої  полки до Святославових, то буде неабияка поміч  князям київським, а половцям — страх  великий!

Ігор  розсердився.

— Ти  знову за своє, боярине! Мабуть, і наздоганяв мене для того,  щоб  при  слушній нагоді  завернути мою  рать назад? Так  знай же — ніщо не  змусить мене повернутися безславно! Похід відбудеться, хоч би всі сили, земні і небесні, ополчилися проти мене!

Славута замовк. Видно, не переконати йому  Ігоря!  Що  ж, хай  іде! Іноді з меншими силами князі ходили і поверталися  зі звитягою. Сонце схилилося до  небосхилу. З  лугів  потягнуло прохолодою. Ігор  накинув княгині на  плечі  теплу вовняну хустку  і почав спускатися вниз.

Настав погідний зоряний вечір. Путивль довго  не  лягав спати: у таборі, де спинилося на нічліг Ігореве військо, горіли вогні, форкали коні, перекликалася сторожа, по хатинах та хижках чулися людські голоси, в садках шепотілися дівчата  зі своїми коханими, що  вранці вирушали в похід, витьохкували у левадах солов’ї.

А  в  князівських палатах, у  заклечаній зеленим гіллям гридниці, князь Володимир пригощав прощальною учтою князя, княгиню і воєвод.

Не  поскупився юний князь! На  олив’яних та череп’яних блюдах, на  срібних та дерев’яних мисках лежали гори  смаженої риби та  птиці, свинини та  яловичини, вепрятини та оленятини, житнього та пшеничного хліба. Поміж ними стояли  широкі чаші  з огірками, капустою та клюквою. В макітерках мліли в сметані гарячі, з печі, налисники з сиром, в ринках вивершувалися пухкі  золотисті пампушки, перемащені олією з товченим часником, а над  усім  цим  здіймалися високі глечики, жбани та барильця із солодким грушевим узваром, хмільним медом, холодним пивом та свіжим березовим соком.

Прославляли князя Ігоря, княгиню Євфросинію, князя  Володимира Ігоревича. Прославляли воєвод та  військо.

Бажали один  одному удачі  в  поході —  перемоги над  поганими.

Гридниця шуміла, веселилася, співала. Ріжечники та гуслярі  вдарили танець, їм  завторували бубни. З-за столу  вискочив Янь  Рагуїлович, колесом пішов по соснових дошках підлоги, вибиваючи підкованими закаблуками такі  дрібушечки, що пилюка здіймалася стовпом, розмахував руками, прицмокував язиком, висвистував, сам  собі  приспівував:

Ой  цур та ще й пек

з його  бідищем!

Ой  бив  мене  муж

та й від бочки днищем!

Ой  бив,  волочив,

у грязюці намочив.

«Лежи  тут, лежи  тут,

поки піду найду  прут!»

Поки прута  найшов,

то й одсердився,

наді  мною, молодою,

змилосердився!

Всі плескали в долоні, заохочували його  до танцю, а він високо ніс  кучеряву голову, прижмурював свої  гарні очі, блискав білими зубами і,  похитуючи стегнами та  плечима, приказував далі:

Ой  кріп, та ромен, ще й петрушечка...

Кучерявий Іван  — моя  душечка!

Кучерявий Іван  на капусту орав,

а мене, молоду, поганяти найняв.

Ой  Іване, мій  Яне,

моє  серденько в’яне!

Ой  чи в’яне  чи не в’яне  —

поцілуй мене, Яне!

Він  танцював би  й  далі,  та  Рагуїл   махнув ріжечникам, щоб  перестали дудніти, а на  сина нагримав:

— Досить тобі,  баламуте! Здійняв пилюку — аж  дух забиває!  Ти  не  один тут — дай  людям повеселитися та поспівати!  Серед нас  же є соловей Славута. Дозволь його  послухати!  Та  й  князюшко наш з  княгинею можуть закаблуки відірвати в танці не  гірше за тебе...

Витираючи з чола  рясний піт,  Янь  востаннє тупнув ногою  і сів  на  лаву.  А кругом загукали:

— Княже, до танцю! Княгине, удар  закаблуками! Ярославна глянула на  Ігоря, повела бровою, ніби  запитала:  як?  Ігор  розвів руками, поморщився.

— Друзі  мої,   Янь  тут  стрибав гарно. Чи  й  стрибне  хто вище!  Та  що  личить Яневі, те,  мабуть, не  личить князеві!

— Личить! Личить! Танець  кожному  личить! — загули довкола.

Ігор  стенув плечима і подав княгині руку.  Вони вийшли з-за  столу  — і музики почали тихо, плавно, урочисто пісню про  гридня. Князь із  княгинею закружляли у нешвидкому спокійному танці.

І тут раптом до музик долучився тихий голос Володимира Ярославича:

Понад долом, долом

та й пшениченька з льоном,

а попід  горою  —

комиш із травою.

Ой  там  гридень ходить  —

коня в руках  водить,

траву прогортає —

водиці шукає...

Всі завмерли, охоплені чаром пісні, музики і танцю, забули  про  все  і дивилися, як  танцюють князь із  княгинею.

Гарна це  була  пара!  Ігор, міцний, ставний, кароокий, з густим рум’янцем на  загорілому лиці, тримав Ярославну за стан  і невідривно заглядав у її великі голубі  очі.  А вона,  у білому платті з широкими рукавами, поклала йому  руки  на плечі, злегка схилила голову набік, так  що  руса  коса  упала їй  на  груди, і,  ніби  лебідка, пливла поперед нього, теж  не відриваючи погляду від свого лада.

Були  вони задумані, сумні: прощалися перед далекою і небезпечною дорогою, що завтра вранці чекала князя і його воїв.   Чи  ж  повернеться він  до  неї?  Чи  зустрінуться вони знову?

Довго у  Володимировій гридниці стояв гамір, лунали пісні, велися неквапливі бесіди, довго  ще  гості  пили, їли  і знову пили, аж  поки Ігор  не  прикрив рукою свого келиха, коли чашник хотів наповнити його. Ніхто цього не помітив, крім  Славути. Старий співець недарма все життя провів поряд  з князями — добре  вивчив кожен князівський рух,  кожен  погляд. І тепер відразу зрозумів, що  Ігор  хоче  припинити, закінчити учту, бо і він стомився, і княгиня стомилася, і юний князь Володимир сидів  зморений, засмучений. Тому відклав набік гуслі  і, підвівшись, сказав:

— Братіє, пора  і честь  знати!  Складемо князеві Володимиру щиру дяку   за  хліб  та  сіль, за  мед  та  пиво, за  втіху і веселощі та на  прощання заспіваємо йому  пісню.

І він  широко розкинув руки, запрошуючи всіх приєднатися  до його  голосу:

Ой  місяцю-князю,

чого  зажурився,

чого  засмутився?

Чи  орда  напала та полон забрала,

чи кінь  притомився,

чи кінь  притомився?

Орда  не напала й полону не брала,

і кінь  не стомився, —

я в чистому полі,  

у чистому полі

з дівчиною стрівся,

з дівчиною стрівся...

Всі  підвелися, і грім  дужих  голосів здвигнув стіни, сколихнув стелю, вирвався крізь розчинені двері  на волю  і гучною  луною покотився з гори  на  широку долину Сейму:

Я в чистому полі,  

у чистому полі

з дівчиною стрівся,

з дівчиною стрівся...

Юний Володимир стояв зніяковілий і щасливий. Це  він місяць-князь! Це  ж про  нього співають! Чи  ж відчував він, чи  ж  відав, якою пророчою стане для  нього ця  прекрасна Славутина пісня?