1
1
Дві раті — київська і сіверська — зустрілися у неділю вранці біля Лохвиці на Сулі. У полках — ні веселих розмов, ні сміху, ні гамору, як це звичайно буває, коли кінчається важкий перехід. Вої похмуро, з жахом і люттю дивилися на розорене, сплюндроване Посулля. Все знищено. Укріплені городки взяті приступом і спалені, навколишні села лежали безлюдні, мертві. Сніги на багато поприщ довкола почорніли від диму і попелу. Ні людини живої, ні худоби, лиш де-не-де поміж пустками гарчать здичавілі голодні собаки, гризучись біля замерзлих трупів, та вороння тривожно каркає, кружляючи в холодному сірому небі.
Страшні спустошення викликали в серцях воїв ненависть, а ненависть поривала до відплати, до зустрічі з ненависним ворогом, що десь за Ворсклою ділить здобич та полон.
Особливо лютував князь Володимир Глібович. Це ж була його земля — Переяславська Україна. Недавно ще багата, многолюдна, тепер лежала вона в руїнах, дихала пусткою і тліном. Було від чого впадати в шаленство! Він зчорнів на лиці, схуд, тільки очі горіли сухим блискучим вогнем!
Дізнавшись, що Святослав передав йому верховенство над об’єднаними силами, Ігор тут же наказав ставати на денний спочинок. Та в полках зчинився галас. Найдужче кричали переяславці:
— Який зараз може бути відпочинок! Наздоганяймо Кончака!
— Погляньте, що натворив окаянний!
— Веди, княже! Не гайся! Аж до Дону підемо — розоримо гнізда степових стерв’ятників!
— Кончак сплюндрував Переяславську Україну, а ми віддячимо йому тим же — спустошимо Половецьку землю! Сили у нас нині досить! — кричав нарівні з простими воїнами Володимир Глібович.
Його підтримали князі Всеволод Чермний, Всеволод Трубецький, Володимир Рильський та хан Кунтувдей.
— Ось-ось почнуться весняні відлиги — ми повинні поспішати, а то повернемося ні з чим, — сказав Всеволод Чермний.
Військо було, безперечно, стомлене. Та й за всіма писаними і неписаними ратними законами на п’ять-шість днів походу належало давати день відпочинку. Ігор знав це краще, ніж будь-хто тут інший, бо з п’ятнадцяти років брав постійно участь у багатьох війнах, нападах і походах. Але знав він і те, що весняні повені не за горами, що наздогнати Кончака нелегко, якщо взагалі можливо, що потрібно поспішати, бо кожен день дорогий. Тому, почувши одностайну вимогу війська йти далі, зовсім не наполягав на своєму.
— Братіє і дружино! — сказав він. — Се Бог уклав слова свої в уста ваші — тож бути по сьому! Рушаймо за Хорол, за Псло, а там, якщо потрібно буде, і за Ворсклу! Знайдемо Кончака або інших ханів і відплатимо за все, що вчинили супостати на нашій землі!
Його слова були зустрінуті гучними схвальними вигуками. Всі почали після короткого спочинку лаштуватися до походу.
Ще два дні об’єднана рать верстала шлях до Псла, увечері перейшла його по льоду і, переночувавши в долині, біля лісу, вранці рушила до Ворскли.
Простір між Сулою та Ворсклою з давніх-давен за мовчазною згодою Русі і половців вважався нічийним. Сюди влітку йшли на промисли — бити звіра, ловити рибу — руські бродники, тут нерідко випасали свої табуни та череди і половці. За Ворсклою починалася Половецька земля — потрібно було пильнувати. Ігор послав далеко вперед сторожових воїнів-розвідників, виставив посилену сторожу перед своїм, головним, полком, наказав, щоб дружинники і вої узяли зброю, яку до цього везли на санях.
На правому крилі у нього йшов Всеволод Чермний з братом Олегом, серединну частину раті займали чорні клобуки та дружина Володимира Рильського, позаду розтягнулися дружини Рюрика на чолі з воєводами Андрієм і Романом, замикало довгу, на кілька поприщ, похідну колону військо Володимира Глібовича.
Переяславський князь був украй незадоволений цим. Не приховували свого незадоволення і його бояри, дружинники та вої.
— Плентаємося три дні в хвості! Так і в ділі не побуваємо! — бурчав боярин Шварн, їдучи по праву руку від князя.
— Ігор хитрий! Поставив свій полк у голову! Стрінемо половців — він перший похапає здобич, а нам — що з носа спаде! — підтримав його муж Польгуй і кинув зліва косий погляд на князя. — Найбільше постраждала від половців Переяславська земля, а користь від походу матимуть інші! Хіба це справедливо?
Під’їхав тисяцький, опасистий, похмурий, борода клином. Прилаштувався позаду князя, мовчки слухав розмову.
Князь помітив його, спитав:
— Що кажуть Рюрикові вої? Теж рвуться наперед, як і ліпші мужі?
— Княже, вої думають так само. Про нас забули. Князь Ігор дбає лише про себе та своїх родичів. Був би з нами князь Рюрик — не було б такого! Святослав знав, кого поставити на чолі раті — двоюрідного брата свого! А ми — пасинки! Ти б сказав йому, княже, бо вої ремствують!..
— Я поїду до нього, — сказав Володимир. — Я скажу йому! Рюрикової раті тут більше, ніж Святославової!
Він приострожив коня і помчав наперед. До Ігоря під’їхав після швидкої їзди розчервонілий, збуджений. Досада гризла серце.
— Що трапилось, княже? — спитав Ігор стривожено, помітивши злий вогонь у голубих Володимирових очах. — Чому залишив дружину? Ми ось-ось ступимо на Половецьку землю, і кожної хвилини слід чекати зустрічі з ворогом!
— Саме тому я і приїхав до тебе, княже! — з притиском сказав Володимир. — Поговорити хочу!
Ігор уважно глянув на нього і помітив, як у Володимира від збудження тремтять щоки. Молодий князь ще не вмів стримувати почуттів, а може, не хотів. Отже, розмова, видно, мала бути різкою, неприємною. Ігор здогадався чому.
Він кивнув бояринові Рагуїлу, Яню та ліпшому мужеві Федорові Уму, з якими їхав поряд, щоб ті відстали. І коли залишився з Володимиром сам на сам, запитав:
— Кажи, княже, що трапилося?
— Ніби сам не відаєш, Ігорю! Несправедливість чиниш!
— Се новина для мене! Яку?
— Свій полк поставив у голові, а мій залишив позаду. А по закону мій мав бути попереду!
— Чому?
— Бо Кончак на мою землю напав, мої волості попалив, пограбував, моїх людей побив чи в полон забрав! Ти бачив, яке спустошене Посулля? Отак майже всюди — аж до Переяслава! Люд збіднів, майже всі стали жебраками: коня нема, вола нема, збіжжя, щоб весною кинути в ріллю, теж нема. Все забрали кляті! Ось чому мої вої ремствують на тебе! Ти позбавляєш їх здобичі! Бо всім відомо, що ліпший кусень дістається тому, хто йде попереду! А хто приходить на розбір шапок, той хіба що блюдо вилиже!
— Ми йдемо передусім для того, щоб відомстити Кончакові!
— Лукавиш, княже! Відомстити хочемо ми, переяславці, а здобич захопити хочете ви, сіверяни!
— Дурницю мовиш, Володимире!
— Княже! — спалахнув Володимир Глібович і зблід.
— Я тут старший, і мені видніше, яке військо де поставити — в голові, на правому крилі, на лівому чи позаду...
— Воно й видно! Дбаєш тільки про себе, княже! Не мене поставив у голові, а себе! А по якому праву! Тільки тому, що Святослав послав тебе замість себе? А коли б Рюрик посилав, то, мабуть, мене поставив би на чолі війська?
— Може, й так, але тоді мене тут не було б!
— Чому?
— Бо не доріс ти, княже, стояти наді мною!
Обидва молоді й гарячі, вони настовбурчилися, як півні, і дивилися один на одного лихими поглядами. Кров шугнула обом у голови.
Володимир зблід ще дужче.
— Але я достатньо доріс, щоб стати супроти тебе, княже! Як уже стояв одного разу, коли ти у спілці зі своїм сватом Кончаком хотів заволодіти Києвом! Гадаю, ти не забув, як покинув військо напризволяще і кущами тікав від наших мечів до Дніпра, ніби останній боягуз!
Спогад про цю ганебну подію і досі пік соромом серце Ігоря. Зловмисне ж нагадування роз’ятрило стару рану ще більше. Смагляві князеві щоки спалахнули малиновим жаром, а очі блиснули люттю.
— Ти чого приїхав сюди, княже? — голос його прозвучав лиховісно. — Правди шукати? Не буде тобі правди! У голові станеш тоді, коли вертатимемо додому!
— Це твої останні слова?
— Останні.
— Ну, пожалієш, княже! — вигукнув Володимир і, приостроживши коня, шпарко помчав назад.
Невдовзі до Ігоря прискакали хани. Розхвильований Кунтувдей, бризкаючи слиною, калічив слова:
— Княже, що трапилося між вас? Володимир збісився! Завернув свій полк і прудко пошла назад! Хотів, щоб і Рюриків полк, і чорний клобук повертати назад, але моя подумав: а що скаже князь Ігор, що скаже князь Рюрик? Моя питай: що трапилося між вас? Володимир прилетів, як скажений, ніби ос його укусив! Воєводи Андрій і Роман не знай, що робити, — іти за тобою чи повертай за Володимиром... Їхнє військо зупиняй і стоїть на місці! Що робити, княже?
Хан Кулдюр підтакував:
— Чорний клобук теж не знає, що робити. Іти за тобою, княже, чи повертати назад?
Ігор сторопів. Не чекав такого несподіваного повороту подій.
— Як — повернувся назад? Як же він смів?
— Я не знай. Моя умовляй — і слухай не захотів, — стенув плечима Кунтувдей, похмуро дивлячись на Ігоря. — Ти ображай Володимира, княже? Ай-ай-ай!..
— Подумаєш — образив! Не хлопчисько ж! Та й не на прогулянку ми вийшли, а на війну!
— Що ж робити, княже? — спитав знову Кулдюр. — Може, скликати князів та порадитися?
Становище справді склалося раптом так, що сам Ігор не міг вирішувати, як бути, — зупинитися, іти вперед чи повернути назад? Він з досадою потер лоба і підкликав тисяцького:
— Рагуїле, зупини рать і сторожу. Об’яви денний спочив. Пошли гінців, щоб князі прибули до мене, — я буду в Рюриковому полку. І не гайся!
Всю складність і серйозність становища Ігор оцінив тоді, коли разом з князями Олегом, Святославом Рильським та ханами прискакав у Рюриків полк. Тут стояв глухий гомін, воїни відкрито ремствували на князів, проявляли незадоволення Ігорем, вимагали від воєвод теж повертатися назад.
— Князь Ігор образив Володимира!
— І всю Київську землю!
— Не будемо підкорятися Ольговичам! Князь Рюрик не потерпів би такого до себе ставлення! Володимир правильно вчинив!
— Повертаймо до Києва! Хай Ігор воює сам!
Воєводи Андрій та Роман Нездилович від цих криків утягували голови в плечі, розгублено поглядали один на одного. Приїзд Ігоря ще більше роздратував військо. Гомін не стихав. Передні мовчали, зате з задніх рядів неслися крики, погрози:
— Додому! Воліємо з князем Рюриком ходити в похід!
— Ігор зло чинить!
— Зарозумівся!
Прискакали князі з правого крила та лівого — Всеволод Святославович, Всеволод Чермний, а також юний Володимир Ігоревич. Всі були стурбовані.
— Що трапилося, Ігорю?
Ігор відверто розповів про свою сутичку з Володимиром Переяславським і про те, що князь повернув свою рать і пішов додому.
— А полк князя Рюрика, підбурений його втечею, теж хоче повертатися назад, — додав він зовсім тихо і підняв на князів очі: — Що робитимемо, братіє?
Ніхто не відгукнувся на його слова. Звичайно, Володимир негарно вчинив, але й Ігор учинив не краще. Тож хай сам і вирішує, як бути далі.
— Ми задумали великий похід аж у землю Половецьку, а тепер сили наші зменшилися, — знову почав Ігор, збентежений тим, що князі мовчать. — До того ж, гадаю, треба відправити додому і київський полк, щоб не ремствував. Отже, сили ще зменшаться. Тому йти в Половецьку землю ні з ким. Поїздимо тут, поблизу, може, натрапимо на яку орду...
— Київський полк відправляти без князя не слід, — сказав Всеволод Чермний. — В дорозі все може трапитися!
— Андрій і Роман — досвідчені воєводи. Доведуть!
— Ні, Ігорю, послухайся Всеволода, — втрутився брат Всеволод Святославич. — Своє військо можеш доручати на кого хочеш, а це ж чуже! Треба князя...
— А як чорні клобуки? — спитав Святослав Рильський.— Вони теж повертаються чи залишаються з нами?
— Моя залишається з вами, — відповів Кунтувдей. — Хан Кулдюр теж. Половці набігай на Рось, грабуй наші села, захоплюй нашу худобу, наш отар... Чорний клобук — мирний люди, половець — злий люди!.. Грабує, убиває... Моя буде воювати з половець!..
— Дякую, хане, я дам чорним клобукам можливість їхати попереду. Підеш зі своїми воїнами в сторожу, — сказав Ігор. — А київський полк, аби якось довести цілим додому, поведуть Олег і Святослав, синовець мій!..
— Стрию! — вигукнув князь Рильський. — Але ж я хотів би побувати в ділі!
— Встигнеш, княже! У тебе все ще попереду! — суворо відповів Ігор, а потім, обнявши молодого князя, лагідніше додав: — Так треба, синовцю... Довести полк цілим до Білгорода і вручити його великому князеві нині важливіше, ніж поганятися за половецькими вежами...[28] Вирушайте відразу ж!
Київський полк вирушив у зворотну путь.
Сумні це були хвилини. У похмурому мовчанні Рюриків полк повернув, як кажуть, голоблі назад і рушив на захід. Князі, бояри, воєводи, хани Кунтувдей та Кулдюр, а також воїни найближчих стягів теж мовчки дивилися довго йому вслід, аж поки останні вершники не зникли за горою.
У всіх було важко на душі. Кожен розумів, яке нещастя спіткало їхню рать. Бути на межі з Половецькою землею і через князівські котори втратити майже половину війська — що може бути гірше? Всі намагалися не зустрічатися поглядом з Ігорем, щоб він не помітив осуду в очах, а сам Ігор кляв у думці і князя Володимира Глібовича, і себе за гарячковитість, за поспішність, за непоступливість, а великого князя Святослава за те, що послав його в цей нещасливий похід та ще й вручив йому верховенство над об’єднаною раттю.
Нарешті мовчанку порушив Кунтувдей.
— Нічого стоять! Моя вирушай у сторожу...
— Гаразд, хане, їдь, — погодився Ігор. — Але тепер змінимо напрям — поїдемо до річки Хирії... Туди завжди в люті зими, в часи безкормиці, половці приганяють свої стада і табуни. Може, нині ми їх там і застукаємо...