3

3

Любава витягла з жлукта ще  гарячі, добре  визолені сорочки та спідниці, повісила на коромисло, підняла на плече і гукнула в розчинені двері  хатини:

— Мамо, я до річки!  Поперу білизну! З хати  долинув материн голос:

— Іди, доню... Та  будь  обережна — не  впади в воду,  бо кладка ще  від батька залишилася — стара  і хистка вже!

Вони вже  звикли одна  одну  називати матір’ю і донею і були  раді,  що  між  ними установилися такі  приязні, родичівські взаємини.

З дверей вибіг  Жданко. У вибілених на сонці полотняних штаненятах, що  трималися на  шлейці, перекинутій через плече, у такій же  сорочці, білявочубий та  синьоокий, він скидався на  тендітного житнього колосочка, який щойно виклюнувся зі стрілки.

— І я з вами на  річку!  — гукнув з порога і застрибав на одній нозі.

— А бабуся пускає?

— Пускає, пускає! Вона  годує  Настуню, бо та маленька... А я сам  поїв!  Я вже  великий!

Любава усміхнулась і  подумала: як  же  любитиме вона свого Жданка, якщо так  прив’язалася до цієї, по суті,  чужої їй дитини!

— Ну йди! Та не пустуй!  А то впадеш у річку  та втопишся!  Мама Варя плакатиме дуже!  І ми  всі  будемо плакати!

— Я  не  пустуватиму! Я  слухняний! — гукнув зраділий Жданко і вистрибом пустився по  стежині.

Кладка була  справді стара, почорніла, хистка і на два чи три  пальці покривалася  водою. Однак прати на  ній  було зручно.

Поряд з нею  колихався на  хвилях легкий сосновий човен, видовбаний Жданом узимку. У  ньому лежав довгий гладенький бовт, щоб  заганяти рибу  в сіть,  та липовий ковшик  — вичерпувати воду. Відколи Ждан пішов у похід,  стоїть човен без  руху — чекає на  свого господаря.

Склавши в  нього білизну, Любава заходилася прати. Жданко бігав  понад берегом — ловив прудкокрилих метеликів.

Сонце підбивалося все  вище і  вище. Скоро й  обідати пора!.. Та  раптом відчайдушний жіночий крик струсонув і сонячну тишу, що  зависла над  Сеймом і над  левадами, і все навкіл:

— Людоньки-и! Половці!.. Убивають!.. Рятуйте!..

Прач випав із Любавиних рук.  Дівчина глянула на  село і  завмерла від  жаху:  з трьох  боків його  затоплювали степовики, вони мчали вулицями, навпростець городами, вривалися, мов  хижаки, у двори, в  хати,  нишпорили по  хлівах, клунях, коморах, наздоганяли людей, що  тікали в поле  чи до  річки, в левади чи  в ліс,  одних в’язали, інших убивали, тягнули все,   що  потрапляло під  руку,   виганяли з  повіток худобу, коней,  птицю... Ось  запалав один куток, задимів другий. Стовп диму  й вогню шугнули в синє небо... Всюди крики, тупіт,  чужинська лайка, дитячий вереск, стогін поранених, чоловічі прокляття...

Жданко зіщулився, притулився до  Любавиного коліна голівкою і тремтів, мов  перелякане пташеня.

— Мені страшно!

Вона теж  боялася. Страх скував її серце льодяним панциром. А  потерплі ноги мов   прикипіли до  землі. Щось подібне вона відчула торік у Глібові, коли на нього несподівано напали сіверяни.

Жданків голос вивів  її з остовпіння. Треба ж щось робити! Треба рятувати матір, Варю, маленьку Настуню! Ось-ось половці нагрянуть і до них!

— Мамо! Варю!  Тікайте сюди!  У леваду!  — гукнула вона щосили.

Та  її  голос розтанув у  страшному ґвалті,  що   охопив усеньке село.  Тоді  вона  кинулася бігти  — і враз  зупинилась. Хіба  встигне? Ген  на  їхнє  подвір’я завертає один  чужинець, другий, третій... Вриваються в хатину... Чується приглушений  скрик,  дитячий вереск... О  небо!   Що там   діється!.. Невже і мати, і Настуня вже  мертві, загинули?

Вона переводить погляд на Іванове обійстя. Звідти долітає  несамовитий крик Варі:

— Дітоньки-и!

Половець тягне її за коси, вона пручається. Тоді  він  б’є її, мов  скотину, ногою в живіт, в’яже  сирицею руки...

Любава хапає Жданка, хоче  занести його  за  кущі, щоб не  бачив того  жаху,  але  хлопчина вже  почув материн голос і кричить щосили, пронизливо:

— Мамо-о!

Половці почули той  дитячий крик,  побачили Любаву і Жданка. Один з  них   відразу ж  метнувся вниз, до  річки, швидко зачеберяв своїми викривленими ногами, що звикли до верхової їзди.  На  ходу  ладнав лука...

Любава зі Жданком стрибнула в човен, бовтом щосили відштовхнулася від  берега. На  той  бік!  В  очерети! До  лісу! Швидше! Швидше! Тільки там  можна сховатися від  хижих людоловів!

Яка, одначе, широка ріка!  Як  поволі пливе човен!  А половець уже  збігає в леваду, піднімає лука, цілиться.

Стріла плюхається в воду  зовсім недалеко — за кормою. Половець вищирив зуби, регоче і накладає другу стрілу. Він упевнений, що  влучить!  Швидше! Швидше! Вона упирається  бовтом у дно  — раз,  другий!  Шумить прозора вода, все ближче зелена стіна  очеретів. Чи  ж устигне?

Стріла цвьохнула над  вухом, опекла плече.

— Тетю  Любаво! У тебе  кров!  — кричить Жданко, показуючи на  білий рукав, що  почав червоніти.

Та  думати про  це  ніколи. До  кущів, до  заростей зовсім недалеко — десять кроків, п’ять...

Вона оглядається. Половець усе  ще  регоче і  накладає третю  стрілу.

Ну,  кінець! Тричі долю  не  випробовують!

Але  тут  човен із  шелестом розсуває високий  очерет і ховається в густих  його  заростях, а через  мить  упирається в твердий берег. Любава хапає на  руки  Жданка і, продираючись  крізь жовто-зелений верболіз, біжить лісом. Біжить, не відчуваючи болю  ні  в плечі, ні  в босих  ногах, що  ступають по колючій глиці, натикаються на сухе гілля  та пеньки, ні в обличчі, по якому шмагає ялинове віття... Біжить до знемоги...  І коли вже  відчула, що  останні сили залишають її, упала  в  траву, притиснула до  себе  маленьке тремтяче тільце хлоп’яти і безсило заридала...