3

3

З Галича Ігор  з сім’єю виїхав у ясну  морозну днину, та вже  зразу  за  Дністром погода зіпсувалася: настала відлига, небо  затягнуло хмарами, сійнули холодні осінні дощі.  Дороги  перетворилися на справжнє болото. Ярославна з дітьми не  вилазили з  критого воза, а  Ігор, насунувши на  голову каптур мокрої киреї, їхав  верхи  і слідкував, щоб  усе  в його невеликій валці  було  в порядку.

До  Києва, замість десятого дня, як  сподівалися, добралися увечері аж на  п’ятнадцятий.

Ігор  повернув валку  в провулок до боярина Славути, де завжди зупинявся, коли приїздив до Києва.

Славута був дома. При світлі  смолоскипа зійшов з ґанку у двір,  упізнав Ігоря.

— Княже! — розкинув для обіймів руки. — Дорогий мій! Звідки? Яким побитом?

Старий боярин  безмірно зрадів несподіваному гостеві, якого не  бачив кілька місяців. Він  поцілував Ігоря в холодну мокру щоку і запросив до хоромів.

— Я з сім’єю, боярине, — зупинив його  Ігор. — З княгинею Ярославною, з  дітьми та  з  почтом. Їдемо з  Галича.

— Так  це  ж чудово!  Княгиня Ярославна! Діти!  Зараз ми приготуємо все  для  дорогих гостей. — Він  заметушився  і почав гукати до челяді: — Гей,  люди!  Топіть грубки!  Готуйте гарячу вечерю! Засипте вівса  коням та покладіть сіна!  Та швидше повертайтеся! Ну?

Широкий боярський двір  ураз  ожив. Запалали смолоскипи, в хоромах засвітилися свічки. Челядники борзо бралися до роботи: несли дрова, різали півнів, засипали в жолоби  обрік, діставали з горища сіно.

Славута привітав Ярославну як  доньку — обняв, поцілував  у лоба, повів з  дітьми до  хоромів. Ігор  деякий час  ще порядкував у дворі, аж поки люди  і коні не були  поставлені на  нічліг. Потім зайшов до боярської хоромини.

Тут уже палахкотів у грубці вогонь, діти  пили з коржами та медом гаряче молоко, що  виганяє простуду з горла. Текля вносила перини та ковдри — слала їм постіль на  жовтій, вимитій до блиску дощаній підлозі.

Коли дітей  поклали спати і погасили свічку, Ігор, Євфросинія та  Славута перейшли до  боярської хоромини, де був накритий стіл.  Усе,  що  мав  кращого і смачнішого, боярин  звелів подати сюди.

Він  наповнив келихи іскристою солодкою ситою.

— За ваше  здоров’я, княже й княгине, за здоров’я ваших діток!  Дякую, що  не  забули мене і  завітали не  до  когось іншого, а до моєї  господи!

— Ріднішої і дорожчої людини в Києві, ніж  ти,  Славуто, для  мене немає, — з  почуттям проказав Ігор. — За  твоє здоров’я, вчителю! За  те,  щоб  повнився достатком твій  дім, щоб ясною була голова, а голос  лунав  по-молодечому! І якщо дозволиш, ми  на  кілька днів  скористаємось твоєю гостинністю, бо  додому ще  тиждень путі,  а коні стомилися і діти послабли...

— Княже! — вигукнув Славута. — Мій  дім  — твій  дім. Усе,  що  маю, що  я  нажив за  своє  життя, все  те  від  князів Всеволода  Ольговича,  Святослава  Всеволодовича,  твого батька Святослава Ольговича та найбільше — від тебе,  Ігорю. Всі мої статки-маєтки подаровані цими князями за мою вірну  службу  і належать їм,  як  і я їм належу тілом  і душею. Ольговичі — моя  доля...

— Я  завжди високо цінив твою  відданість Ольговичам, Славуто, але  Ольговичів стало багато. Хто  ж  із  них  тепер займає перше місце у твоєму серці? Святослав?

— Уже  з  твого  запитання, Ігорю, мені  ясно, як  високо ти ціниш мою  відданість. Можеш не сумніватися, найперше місце в моєму серці належить тобі.  Це  всім  відомо...

— Навіть не  Святославові?

— І Святославові теж.

— Але  останні чотири роки ти  незмінно при  його  дворі і віддано служиш йому!  — вигукнув Ігор.

— Ти теж,  Ігорю, не раз  воював на його  боці, допомагав йому  здобути Київ. І допоміг! І це  велика перемога Ольговичів!.. Що  ж стосується мене, то нас  зі Святославом єднає і  дитяча та  юнацька дружба, і  спільне бажання об’єднати довкола Києва всі руські землі, і, зрештою, те, що  більшість моїх  угідь  розташовані на  нинішній Святославовій землі... Моя батьківщина — Сіверщина. У Чернігові у мене є, як  ти знаєш, кращий дім,  ніж  у Києві, та з Ярославом жити мені скучно... Є, правда, дякуючи тобі, дім  і  в  Новгороді-Сіверському... І я ж наїжджаю до тебе  в гості...

— Ну  от! Наїжджаєш! А кажеш, що  я на  першому місці в твоєму серці...

— І це  так.  Я люблю тебе  як  сина!  З усіх Ольговичів ти найбільше припав мені  до  душі  — за  щирість і відвертість, за безкорисливість і хоробрість... З малих літ припав!

— Ну  не  такий уже  я  хороший! — не  без  задоволення сказав Ігор.

Славута усміхнувся, і його  очі  засвітилися батьківською добротою.

— А я не  перехвалюю тебе,  бо  добре  знаю, що  ти,  крім того,  ще  й упертий, запальний, честолюбний, а іноді  і жорстокий... Ну та про  це у нас  ще буде час погомоніти, — ви  ж не  завтра вирушаєте в  путь... Тим  більше що  завтра доведеться йти  до  Святослава: він  збирає князів на  снем. Уже прибули Рюрик, Ярослав Чернігівський, Володимир Переяславський і твій  любий брат  Всеволод...

Ігор  аж кинувся:

— Всеволод тут? Чому  ж ти мені  відразу не  сказав?

— Бо  ти  б же  миттю помчав до нього серед  ночі. А тобі треба  передусім добре   відпочити, виспатися. А вже  завтра зустрінетесь...

Ігор  і Ярославна відчули, які  вони страшенно стомлені. Тепло, що  йшло від грубки, смачна вечеря та хмільна сита ще  більше розморили  їх,  обличчя запашіли гарячковитим рум’янцем. Уже  ні  їсти, ні  пити, ні  розмовляти їм  не  хотілося. Очі  склеплювалися самі.  Сон — це  все,  що  зараз для них  було  наймиліше.