1

1

У  левадах, за  Тором заливалися солов’ї, та  Янь   ні  на хвилину, ні  на  мить не  затримався, щоб   послухати їх  чи пожартувати з джигітами-сторожами, як він робив це щовечора, а відразу шуснув у юрту.  Ще  з порога випалив:

— Княже,  біда!

Свічка  від   його  рвучкого  руху   заблимала  і  ледь   не погасла.

Всі кинулися до нього.

— Що? Що  сталося?

Янь  озирнувся і перейшов на  шепіт:

— Бачився я з Настею лише одну  хвилину, бо повернувся  з  походу хан  Туглій... Переяслава  половці не  взяли,  і Кончак, відступивши, обложив Римів і заходився плюндрувати  Посулля, а його, Туглія, відправив попереду, щоб  повідомив родичів про  перемогу. Бранців, каже, Кончак тягне видимо-невидимо!.. Та  не  в  цьому річ!  По   дорозі Туглій зустрівся з ханом Кзою, що  вертається з-під Путивля...

— Ну,  і що  там?  — аж  кинувся Ігор  та Рагуїл. — Кажи! Ждан помертвів. Перед очима зринула Вербівка — вся  у вогні, у криках, у погромі половецькому. Що  там?  Як  там?

Невже всі  загинули?

Янь  перевів подих.

— Кза   Путивля теж  не  взяв, княже... Володимир Ярославич відбив його... А князь Святослав урятував Посем’я — прислав із дружинами синів, і ті прогнали поганих... Але  й не  в цьому річ!

— А в чому  ж? — зітхнув полегшено князь.

— Там  загинули син  і зять  хана  Кзи, і їх везуть  додому, щоб  поховати за половецьким звичаєм в рідній землі. І розлютований Кза  нахваляється з уруських голів  насипати над ними могили, а передусім обезголовити наших князів... Пробач,  княже, за такі  слова. Але я переказую те,  що  чув...

Звістка приголомшила всіх.

— Не  може  цього бути! — вигукнув Рагуїл.

Та  Ігор, пригадавши, як  загинув у гридниці Святослава Коб’як, подумав, що  цілком може  бути.

— Від скаженого Кзи можна всього чекати, — тихо  промовив він.

— Що  ж  робити? — спитав Ждан. — Що  каже  Настя?

— Настя радить негайно тікати... Поки не  прибули Кза і Кончак... А їх чекають з дня  на  день....

— Так, треба  тікати!  — вигукнув Ждан. — Княже, треба тікати!

Ігор  мовчав. У його  очах  застиг біль.  Усі  розуміли, що думає він  зараз про  брата, про  сина, про  племінника. Та  й про всіх своїх дружинників та воїв,  що опинилися через  його нерозважливість у половецькій неволі!

— Княже,  іншого виходу немає, — тихо  промовив Рагуїл.  — Тікати негайно! Слушнішого часу  не  буде!

— Я хотів  би  переговорити з Кончаком...

— Що  з ним говорити! — вигукнув Рагуїл. — Якщо Кза та інші  хани  наполяжуть, він  не  порятує ні  тебе,  княже, ні твою  братію, бо  не  захоче протиставити  себе  всьому ханському курултаю! Для  нього важливіше зберегти владу  над Половецьким степом, ніж  непевну  дружбу з  сіверськими князями... Треба повідомити Овлура, щоб  з кіньми, зброєю та припасом харчів  ждав  за Тором в умовленому місці!  Погоджуйся, княже! Одне твоє  слово — і простелиться дорога додому!  Я згоден віддати за  Овлура свою  доньку, якщо він допоможе врятуватися тобі,  княже!

Ігор  знову задумався, охопивши голову руками. Видно, нелегкі  почуття  бурхали в  його серці,  бо  обличчя  йому спотворила болісна гримаса, а  з  грудей вирвався  глухий стогін.

Урешті підвів очі.

— Гаразд. Скажіть Овлурові, щоб  готував коней!

— Ні,  княже, — втрутився Янь, — коня тільки для  тебе! Тікатимеш удвох  із Овлуром — це безпечніше, ніж  нас  буде ціла  юрба... Але й ми  не  залишимося тут на  вірну  загибель. Розлютовані Кза  і Кончак не пощадять нас, коли дізнаються,  що  ти втік... Отож, ми недовго забаримося тут, а зразу  ж ноги на  плечі  — і гайда  в путь!

Ігор  здивувався.

— Пішки?

— Пішки нам  краще буде.  Половці шукатимуть кінних утікачів, а  ми  тим  часом пірнемо в  бур’яни, в  шелюгу, в ліс — і розчинимося в ньому, заховаємося, як  звірі... Ночами  пробиратимемося до  города Дінця. А  там, дасть   Бог, і зустрінемося, якщо пощастить...

І Рагуїл  і Ждан в один голос заявили:

— Тільки так,  княже, тільки так!

Ігор   довго мовчав, схиливши голову в  задумі, а  потім тихо  зітхнув.

— Гаразд, хай  буде  так!