2

2

Кза  був  лютий і в  розпачі: Ігор  зник, мов  крізь землю провалився. Тепер не  лежатиме його  голова на  високій могилі  Чугайчика, а  жертовна князівська кров не  окропить підніжжя обатаса — кам’яної баби, що  стерегтиме довічний спокій загиблого сина.

— Як  же  ти  випустив його  з рук,  Байтоку? — досадував Кза. — Він же був десь поряд!  Ти постарів! Тобі  зрадили твій собачий нюх  та твоє  зірке око!  Як  же  ховати сина без  жертовної треби? Га?

Сивий Байток похмуро кинув:

— У князя Ігоря тут залишився син  — візьми, хане, його голову!

Кза  плюнув набік.

— Кончак не  дає.  Він, бач, заручив свою  дочку  за нього.

— То  брата  Ігоревого — князя Всеволода!

— І цього не дозволяє взяти, бо сподівається на великий викуп.

— То  племінника Святослава Олеговича. Колись князь Олег  завдав тобі  і твоєму родові немало прикрощів — тепер помстися йому!

— Хто  полонив Святослава?

— Єлдечюк з роду Бурчевичів. Заплати йому  добре  — віддасть.

— Ти  думаєш? А Кончак?

— Єлдечюк здавна ненавидить Кончака, бо  той  колись образив його.

— І правда! Тоді  їдь  — привези мені  князя Святослава! Плати, скільки скаже!  Не  скупись! Завтра похорон... Живого чи  мертвого — привези!

Байток уклонився — і щез.

Повернувся він  наступного дня   зі  Святославом, коли весь  рід  хана  Кзи зібрався за  стійбищем, щоб, оплакуючи, везти  загиблих молодих ханів  Чугая  та Костука на поле  мертвих,  щоб  там  поховати.

Кза вперше за  ці  дні  усміхнувся, побачивши його, — усміхнувся зловісно, жорстоко.

— Прив’яжіть до  воза, на  якому везуть  Чугая!  — кинув крізь зуби.  — І гайда  вперед!

Схудлого, посірілого Святослава прив’язали до воза, на якому лежав прибраний до останньої своєї земної подорожі Чугай, — і процесія рушила.

Святослав зрозумів, що  його  жде.  Він  знав  про  криваві половецькі похоронні обряди і відразу здогадався, що  стане жертвою під  час  похорону молодого хана.

Він  оглянувся — і  побачив цілий гурт  полонеників,  а серед  них  і своїх  земляків, пов’язаних, пониклих, що,  оточені  вартою, похмуро брели услід за возами. Отже, і їх чекає така  ж  смертна доля. О  боги!  Невже і вуйко Ігор, і вуйко Всеволод, і двоюрідний брат Володимир серед  них?  Приглянувся пильніше — ні,  немає.

Він  полегшено зітхнув. Слава Богу, — лише йому  судилося  іспити смертну чашу, лише він один спокутує провину за  те,  що  сталося з  ними на  березі Каяли, бо  він  винен  у всьому. Він!  Бо  то  він  наполіг, щоб  ночувати у полі, біля Каяли!

Скриплять колеса, торохтять вози, бредуть приречені на смерть полоненики, плачуть родовичі хана Кзи, і старий хан, ідучи пішки поряд з возом, плаче  лютими сльозами, готовий разом із сином закопати в землю цілий світ.

А  позаду процесії рогаті сірі  воли, запряжені у  ярма, тягнуть незграбні, але  міцні мажі, на  яких   лежать кам’яні обатаси, що навіки стануть на ханські могили, щоб  стерегти їхній  потойбічний спокій.