РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

1

В суботу, перед вечором, князь Ігор  з князями та дружиною  прибув до Путивля, своєї другої  столиці, яку  він  дуже любив. Послані  заздалегідь гінці   сповістили про  перемогу над ханом Обовли — і над високими путивльськими горами, над  усім  містом та зеленим Засейм’ям гучно  залунав з церковних дзвіниць урочистий благовіст.

Княгиня Євфросинія з дітьми  та юною княгинею Ольгою Глібівною, жоною Всеволода, котра прибула з  Трубецька, ждала  переможців на майдані, перед  міською брамою. Побіля  княгинь, але  тримаючись трохи позаду, стояв разюче схожий на  Ярославну вродливий чоловік років тридцяти трьох.  Чорна оксамитова шапка з малиновим верхом відтіняла  блідість його  чола,  з-під розстебнутого легкого каптана, розшитого канітеллю, виглядала блаватна кошуля, а на  ногах  жовтіли легкі   літні   чоботи. Його ліва  рука  лежала на держакові меча,  а  він   сам,  виструнчившись,  напружено вдивлявся в обвітрене, засмагле обличчя Ігоря, який, скочивши з  коня і  розставивши для   обіймів руки,  швидко наближався до княгині та дітей.

Ігор   не  помічав його, як  не  помічав і  всіх  інших,  хто зібрався тут,  окрім своєї сім’ї.   Він  притьмом кинувся до них.

— Ярославно! Княгине! — зірвалося з його  уст.— Ладонько  моя!

Євфросинія метнулася на той поклик, мов пташка, і впала йому  на  груди.

— Княже мій!

Ні  на  кого не  зважаючи, Ігор   поцілував її  в  мокрі від щасливих сліз  очі,  в тугі,  по-дівочому рожеві щоки. Потім повернувся до синів, кожного підняв перед собою, поцілував,  а доньку, найменшеньку, кілька разів  підкинув високо вгору, аж та заверещала від задоволення та втіхи.

Потім, поки Ярославна обнімала сина Володимира, а Ольга Глібівна — князя Всеволода, глянув на  ошатно вдягненого чоловіка, що  напружено і  невідривно дивився на нього. Вигукнув:

— Княже Володимире Ярославичу! Брате мій! Яким побитом? — і,  простягнувши руки, обняв його. — Я  радий вітати тебе,  княже, на  сіверській землі!  Мій  дім  — твій  дім! Брат моєї  жони — завжди бажаний тут гість!

Володимир спалахнув радістю, щоки  його   почали поволі   рожевіти.  Він   міцно  потис  Ігореві  руки,  теж   обняв його.

— Дякую, княже, — промовив розчулено, — дякую, брате  мій!  Правду сказати, не  без  страху  я  їхав  сюди. Боявся, що  слово грізного князя Ярослава, вітця мого, вже  і до тебе дійшло, як  наздоганяло мене всюди, де  я  з’являвся, і  ти вирядиш мене на  всі  чотири вітри...

Ігор  нахмурився.

— Я  не  боюся твого  вітця, а мого  тестя, Володимире... Хоч він і наймогутніший на Русі  володар, я не боюся його... Я тут, у своєму князівстві, господар, і ти можеш у мене  жити стільки, скільки тобі захочеться! Ось  тут, у Путивлі, й живи! Город міцний, край багатий, дичина в  лісах  не  перевелася  — втішайся ловами, а  нападуть половці — захищайся. Путивльці — воїни знатні!

— Дякую, Ігорю. Я з радістю скористаюся твоєю гостинністю. Тут  справді гарно, як  у нас  у Галичині, а головне — тихо, спокійно. Буде  змога і подумати, і почитати, і записати в літопис усе,  що  бачив, чув,  що  пережив.

— Ти  книжник, наскільки я пам’ятаю?

— О! Я зріс  серед  книжок!

— Тут  матимеш час  читати й писати... Так, Ярославно? Ярославна  глянула  на   нього  вдячними  щасливими очима.

— Так, ладо  мій! Володимир може  у нас  гостювати доти, доки отець наш  не дозволить йому  повернутися до Галича... А тепер прошу всіх  до господи — за стіл!

Після вечері, на  якій були  присутні, крім  князів, бояри, воєводи та  ліпші мужі,  у гридниці зосталися лише свої  — Ігор  та Євфросинія Ярославна з дітьми, Всеволод з Ольгою Глібівною, Святослав Олегович, племінник Ігорів, та Володимир Галицький. Євфросинія Ярославна підвелася, обвела поглядом довгий стіл  з порожнім посудом після пиру.

— Ходімо від  цього безладу до  нас  у світлицю — посидимо по-сімейному.

Всі  перейшли  в  князівський  терем, у  простору  хоромину.

Тут  було  чисто, прохолодно, пахло  воском від свічі, що потріскувала у бронзовому підсвічнику, і ладаном.

Ігор  та Ярославна з дітьми  сіли по один  бік столу,  гості — по  другий бік.   Старший чашник вніс   холодного пива та сирівцю, поналивав у келихи.

Володимир Ярославич побачив гуслі на столику біля  вікна  — взяв  до рук.

— Дозволите? — глянув на  Ігоря та сестру.

— Просимо, просимо! — загукали всі.

Володимир пройшовся пальцями по  струнах, вслухаючись  у їх звучання, а потім тихо  заспівав:

Не  буря  соколи занесе

через  поля  широкая —

галиці  стади  біжать

ко Дону  великому.

Комоні ржуть  за Сулою  —

звенить слава  во Києві...

Його сильний, приємний голос  заповнив собою  всю світлицю, зачарував серця тих,  хто сидів  за столом. Сам  співець теж був захоплений піснею і звучанням струн  — зблід, примружив очі і вслухався в останній акорд довго, аж поки він не  згас  у найдальших закутках терема. Володимир був  красенем, разюче схожим на  сестру, тільки риси обличчя його були  різкіші, мужніші, а чуб та борода — темніші, аж каштанові.

— Боже, це пісня Янова, — прошепотів уражено Ігор. — Її  любить співати мій  учитель Славута. Звідки ти  знаєш її?

Володимир лагідно усміхнувся.

— Ну  як  же! Я ж зять  князя Святослава Всеволодовича, а Славута — його  співець і друг.  Я не  раз  чув від нього пісні славетного співця. Більше того,  під  час  нашого весілля з Болеславою, покійною моєю жоною, донькою Святослава Всеволодовича, він  подарував мені  переписані ним власноручно пісні Янові. Тож  не  дивно, що  я  багато з  них  знаю напам’ять.

— Аж дивно, що  князь сам  став  співцем, — вставив слово Всеволод. — Я не пам’ятаю випадку, щоб  таке  трапилося коли-небудь у роду  Рюриковичів.

— Ну,  чому  ж, ладо  мій,  — поправила його  Ольга Глібівна,  — кажуть, князь Ярослав Мудрий, предок наш, і пісні співав, і на гуслях  знатно грав, і книги писав. А Володимир Мономах — теж... То  чому  ж мій  двоюрідний брат  Володимир  не  може  бути  співцем? Навіщо ти  йому  завдаєш прикрощів?

Вона заперечила мужу,  але  з такою доброю обеззброюючою усмішкою і  таким люблячим поглядом, при   цьому прихилившись до нього і цмокнувши його  малиновими устами  в плече, що  він  тільки розвів руками і погладив її по пухнастій косі.

— Ну,  люба  моя, я сказав це  не  з докором князю Володимиру, а просто здивувався, що  він так  гарно співає, — забубонів він,  намагаючись виправдатись.

Усі засміялися, бо знали, як  сильно Всеволод закоханий у свою   красуню-жону і  як  вона верховодить над  ним. Це була  примітна пара: високий, ставний, плечистий, запальний князь і  невеличка, гарненька, мов  котятко, княгиня Ольга. І от  цей  велетень, ярий у гніві  та  в  бою, мов  тур, незмінно  пасував перед своєю коханою, котра чарівною усмішкою та ніжним поцілунком усмиряла його  найбуйніший гнів  і  все  повертала по-своєму. Зараз він  зніяковіло виправдовувався перед нею, мов  хлопчисько.

Здивований  князь Володимир Ярославич вступився за нього:

— Сестронько, що-бо ти!  Князь Всеволод і в  думці  не мав  завдати мені  прикрощів. Хіба  уміння грати та  співати чимось принижує будь-кого, навіть  князя? Мій  батько, князь Ярослав, і грає, і співає, хай  здоров буде! А дідусь  Володимир, царство йому  небесне, просто кохався у співах  та в музиці, як  і в книгах. Мабуть, і я перейняв від нього у спадок цю  любов, бо  відняти у  мене пісню та  книгу — значить вийняти душу  з тіла,  відняти життя.

— Як  цікаво! Так   ось  ти  який,  братику! — вигукнула Ольга. — Вся  Русь  тебе  знає!  Вся  Русь  про  тебе  говорить! А ми,  твої  найближчі родичі, пізнаємо тебе  останніми, та й то  від  сторонніх людей. Розкажи, будь  ласкав, про  себе  та про  своє  життя, Володимире! Прошу тебе  і всі ми  просимо! Ну  ж!

Під  бурхливим натиском цієї  маленької княгині,  своєї двоюрідної сестри,  Володимир Ярославич відчув, що  теж ніяковіє і не  має  сили відмовити їй.  Він  збентежено обвів поглядом присутніх. Але  всі,  навіть Ярославна, підтримали Ольгу:

— Просимо, княже! Розкажи!

Володимир гірко усміхнувся. В його  сумних очах  залягла  глибока туга.  Він  запитально глянув на  Ігоря, ніби  просив, щоб   той  увільнив його   від  такого важкого для  його душі  обов’язку, але  Ігор  схвально кивнув головою, а вголос прорік:

— Просимо, брате.  Тут усі свої,  усі тебе люблять і співчувають тобі.  Поділися з нами своїми бідами — і ми їх візьмемо  на  свої  серця. Тобі  ж буде  легше!

Володимир зітхнув.

— Хай  і так.  Тоді  слухайте.