1

1

На  півсотні верст  довкола Дмитрова половці випалили села  і хутори. По  білих  снігах  чорніли пасма кіптяви та попелу, рознесені вітрами з похмурих згарищ.

Ждан і Самуїл їхали  мовчки, з сумом позираючи на розтерзані звірами й  хижими птахами трупи. На   серці було важко. Душили сльози. А  коли в  одному селі  на  майдані побачили задубілі тільця голеньких немовляток,  кинутих жорстокою рукою в сніг,  щоб  позамерзали, Самуїл зупинився  і заплакав.

— О  Боже!  Яких  мук  зазнає нещасний люд  Переяславської України! Як він  тільки живе  тута! Як виживає! Здається,  всі біди,  всі лиха  цілого світу  зібралися разом і впали на нього, пригнули до  землі, клубищем холодних змій  обплутали  його  тіло,  важким чоботищем наступили на  душу! Допоки ж терпіти? Допоки гинути? Допоки земля Половецька вивергатиме з себе незчисленні орди  на погибель люду християнського?

Він   довго   сидів   у  сідлі,   зігнутий,  обважнілий,  і  затуманеними  від   сліз   очима  дивився  на   білі   скоцюрблені тільця  немовляток.  Потім  перехрестився,  витер  сльози і торкнув коня.

— Геть  звідси!  Подалі від цього жахливого видовища! Другого дня, переночувавши у напівспаленій хатинці-мазанці, вони виїхали на  битий шлях, що  з’єднував Київ та Переяслав з Путивлем, Рильськом та  Курськом. Ждан натягнув поводи.

— Тепер я  попрощаюся з тобою, дядку  Самуїле. Звідси поверну до Путивля, у свій  Сіверський край...

Купець витріщив очі.

— Як?  Ти  кидаєш мене одного? Серед цієї  безлюдної снігової пустелі? Бійся Бога, отроче!

— А куди  ж мені  їхати?  До  Києва? Там  у мене ні  кола, ні двора!

— Ніби на  Сеймі у тебе  щось залишилося! Сам  же  казав  — половці все  спалили...

— А може, хтось  із родичів уцілів? Чи  односельців?

— Так  вони тобі й зрадіють!.. Де ж ти там житимеш? Що їстимеш? До  кого  прихилишся? Та ще  взимку!

— А в Києві хто мене жде?

— Чоловіче! — вигукнув Самуїл. — У Києві у тебе  є добрий  приятель!

— Хто  ж це?

— От  тобі  маєш! — Купець аж  руками ударив об  поли.  — Невже не  здогадуєшся? Таж  я!  Хто  ж  іще?.. Невже гадаєш, що  я забуду, як  ти порятував мене у Дмитрові?.. Ні, синку, нікуди я тебе  не  відпущу! Бідуватимемо разом — до кінця! Та  й  вириватися самому в  далеку дорогу   небезпечно  — мороз, хуртовина, вовки, недобрі люди... Та мало  яка трясця може зустрітися в  дорозі! Ні,   ні,  розлучатися нам зараз не  слід!  Прибудемо до  Києва, погостюєш у мене до весни, а там — куди хочеш! Ти вільна  птаха!.. Та й не до Києва ми  зараз попростуємо...

— А куди  ж?

— До  Переяслава. Треба сповістити переяславців, що Кончак повернув назад.

— Ну  коли так... — невпевнено протягнув Ждан.

— А як  же інакше, хлопче? — І, зрадівши, купець торкнув  коня.

До Переяслава добралися на четвертий день.  На  вулицях та майданах повно озброєного люду,  а також дітей, жінок, старих. Найближчі села  шукали захисту за  валами города. Не  чути  безпечних розмов, не  лунає веселий сміх.  Навіть діти принишкли. Йде  Кончак! Адже всім  у пам’яті, як шість років тому  він  лютував на  Переяславщині, не  жаліючи нікого, особливо дітей, яких  винищив без  ліку!

Самуїла і Ждана завели у гридницю[9], де  попід стінами на широких лавах  сиділи бояри та ліпші мужі.  Прямо проти входу,  на  узвишші, — князь Володимир Глібович та княгиня  Забава, дочка чернігівського князя Ярослава.

Подорожніх підвели до них.

Князь Володимир мав років  двадцять сім—двадцять вісім. Лоб високий, відкритий. Довге русяве волосся, зачесане назад.  Між  акуратно підстриженими вусами та борідкою стиглими вишнями червоніли по-юнацькому свіжі  вуста.  Одяг на ньому — оксамитовий, чорний, а чоботи — жовті, з блискучої, гарно вичиненої шкіри. При боці, на  широкому, оздобленому срібними бляшками поясі, — короткий меч.

Княгиня Забава — така  ж красуня, як і князь, якраз йому до пари, але  чорнява, бо  в її жилах, як  і в усіх Ольговичів, сіверських князів,  нуртувала домішка половецької крові. Тому  її східна  дикувата краса здавалася яскравішою поряд зі спокійною слов’янською красою князя. Володимир Глібович показав пальцем на  вільну лаву  побіля себе.

— Ви  стомилися — сідайте ось  тут...  Я пізнав тебе,  Самуїле, хоча   ти  й  дуже  змінився з  того   часу, як  приїздив востаннє до Переяслава... Сторожа сказала, що  ви  прибули з Дмитрова. Це  правда?

Самуїл і Ждан сіли.  Купець хитнув головою.

— Так, княже, кілька днів  тому  ми  були  в Дмитрові.

— Але ж там  половці!

— Там  був  Кончак з ханом Туглієм... І ми  бачили Кончака, як  тебе,  княже. І навіть обідали за одним столом.

Володимир Глібович підняв брови.

— О! З чого  ж така  честь  вам  випала?

— Розпитував, клятий поганин, чи  не  бачив я,  їдучи  з Києва у Сіверську землю, князів з військом. Ото  я й сказав йому, що  бачив. Мовляв, стоять з дружинниками на  Альті, ждуть  підмоги.

— Це  ти все  вигадав? Про князів?

— Вигадав.

— Для  чого?

— Та просто так... Щоб налякати!

— Ну  й що?  Налякав?

— Ще   й  як!..  Хан  Туглій відразу почав дорікати Кончакові, що  даремно вони зав’язли під  Дмитровом. Та  й Кончак повірив — другого дня  зняв облогу і відступив за Сулу[10].

— Не   може бути!  — вигукнув вражений князь,  бо  не сподівався такої звістки. — Невже це правда? А чи не обманює  він усіх нас?  Відступив, щоб  іншою дорогою рушити на Переяслав...

— Чого  не знаю, того не знаю, княже, — з гідністю промовив  Самуїл. — Однак, гадаю, не поверне він  на Переяслав, бо дуже  переобтяжений здобиччю. Навіщо йому  йти  сюди, коли і  так  набрав і полону, і худоби, і коней, і всілякого добра?

Бояри загули. Пролунали голоси:

— Так, так,  це  схоже  на  правду!  Не  кине він  здобичі! Володимир Глібович ледь  помітно кивнув головою.

— Будемо вважати, що  цього разу  лихо  обминуло Переяслав. Але не обминуло Переяславської України. І я не можу змиритися з тим,  що Кончак ось уже в котрий раз плюндрує наші міста  й  села, вбиває людей, тягне їх у полон, грабує наші багатства... Треба відомстити кривавому ханові!  Щоб на власній шкурі відчув  нашу біду,  щоб  його  плем’я зазнало такого ж  горя, якого завдав він  нашому  людові!.. Ось  мій наказ: військо не  розпускати! Я пошлю листа князеві київському Рюрику, а також Святославові, щоб  дали  допомогу і дозволили вдарити на  ворога! Поки половці, як  ті полози, перетравлюватимуть здобич, ми зберемо сили і нападемо на них  несподівано... Чи  всі  бояри і великі мужі  так  думають?

— Усі!  — твердо сказав огрядний рудобородий тисяцький[11]  Шварн.

— Тоді  йдіть  — готуйте військо  до  походу, а  я  тут  ще побесідую з нашими гостями з Дмитрова...

Коли бояри вийшли, князь сказав:

— Самуїле, ти  не  раз  постачав моє   місто і  всю  землю сіллю, дніпровським янтарем, прикрасами із срібла та золота, сукном, парчею та хиновським шовком. Ризикуючи життям, ти  обдурив Кончака і витрутив його  з Переяславської землі.  Ти,  нарешті, сьогодні привіз нам  дуже важливу і радісну звістку: Кончак пішов за межі  Переяславщини... А тепер послужи мені  ще  раз,  Самуїле!

— Кажи, княже. Я зі своїм молодим другом Жданом готовий  служити тобі  вірою і правдою. Що  ми  маємо зробити?

— Ти  вже  чув,  що  я хочу відомстити Кончакові за напади  і за знесення Посулля. Та  одного бажання замало. Щоб похід  завершився успішно, треба  схилити до нього не тільки князя Рюрика, а  й  князя Святослава, Ярослава Чернігівського, Ігоря Сіверського та його  братію...

— Як  же це  зробити?

— Ти  повертаєшся в Київ?

— Так.  Через Глібів.

— От  і гаразд — одвезеш мої  листи до князя Рюрика та Святослава...  А  вони  вже   знатимуть,  як   підняти  наших князів.

— Ми  зробимо це,  княже.

— Але це  діло  спішне...

— Ми  виїдемо завтра вранці і гнатимемо щодуху.