РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

1

Відразу після Різдва до Вербівки прибув молодий князь Володимир Ігоревич з почтом. Його супроводжували боярин Вовк, старий досвідчений воєвода, путивльський соцький, волосний тіун  і півсотні гриднів. Усі верхи, в дублених кожухах,  хутряних і ялових чоботях, несподівано виїхали з-за горба, спустилися вниз, у безлюдне село, занесене снігами, і, не зустрівши жодної живої душі,  зупинилися на вигоні, де колись, до нападу половців, стояла дерев’яна церковця, а тепер  широко розкинувся пустир.

— Трубіть збір! — наказав князь, трохи  здивований тим, що  ніхто  з мешканців хижок та  землянок не  помітив прибуття  військового загону.

Молодий гридень підніс до  рота  ріг,  щосили затрубив. Сильний протяжний згук  сколихнув снігову тишу  і луною відгукнувся в бору  за Сеймом. І зразу  ж з кількох найближчих  хижок злякано визирнули люди. Чи  не  половці?

— Сюди йдіть!  Сюди!  — замахав руками тіун.  — Не  бійтеся!  Прибув князь Володимир Ігоревич!

Люди  боязливо рушили навпростець, по  снігу, і юрбою ставали перед вершниками.

Ждан обідав з матір’ю та Любавою. Хижку він  встиг  закінчити до  холодів, і тепер стало вільніше: був  час  і коней попорати, і  до  сусідів заглянути,  і  спокійно біля   столу з мискою юшки посидіти. Любава остаточно видужала, розквітла, погарнішала, і Ждан, уже  не  ховаючись від  матері (бо  раніше соромився), зазирав дівчині в вічі,  милувався її красою і чекав назначеного Любавою дня, коли зможе назвати її своєю жоною.

Жили сутужно: хліба  не  пекли, бо  ні  з чого  було.  Брат Іван позичив кілька корців проса та  ячменю — товкли в ступі  і варили кашу. З лози  Ждан наплів десятків два верш, рубав  лід і заставляв їх в ополонки у рибних місцях, де водилися лини, соми та  в’юни, — із  улову, якщо щастило, варили юшку. Окрім того, кожного дня, взявши сильця, лука, списа та рогатину, ходив  на  лови. Бувало, вертався з порожніми руками, але,  бувало, приносив зайця, козулю чи якусь іншу  дичину, і тоді  в хаті  було  маленьке свято — ласували свіжиною.

І сподівалися на краще. Восени Ждан, зробивши з міцної дубової гілляки рало, розорав чималий шмат землі  і посіяв пшеницю та жито. Посів дружно зійшов, заврунився, закучерявився, обіцяв, якщо буде  з  весни поліття, обернутися добрим врожаєм. А ще  ж була  надія і на  яровину: на  коня виміняли  насіння  гречки,  проса,  ячменю,  і  вона  добре покільчилася, і якщо Ярило своїми гарячими променями не висушить ріллю, не  зів’ялить паростків, теж  дасть  урожай. Тоді  наступну зиму  можна зустрічати без  страху...

Ждан зачерпнув з дерев’яної миски-довбанки шмат  білої розвареної линини і вже  лагодився запустити в неї  свої  молоді  зуби, як  тут у хижку  ввірвався протяжний звук  рога  — ту-ту-ту-у!

Ложка на  мить  застигла в повітрі, потім опустилася назад,  у миску. Любава ойкнула:

— Ой  лишенько, що  це?

Через невеличке кругле віконце в хижку  проникало небагато сонця, та все  ж було  видно, як  і мати  зблідла. Любава злякано глянула на Ждана, ніби  шукаючи у нього захистку.  Про їжу миттю забули, хоча  були  голодні.

Ждан зірвав з кілочка, забитого в стіну,  кожуха, натягнув на  голову шапку, вискочив надвір. Жінки  поспішили за ним.

Різке сяйво сонячного дня  після сутінків хижки примусило  Ждана зажмуритися, затулити очі рукою. А коли трохи звик до  сліпучого світла, то  побачив на  вигоні загін  вершників, а попереду — князя Володимира Путивльського. Хоча було  неблизько, він  відразу впізнав його  Гнідка, гривастого високого красеня з білими смужками на всіх чотирьох ногах, що  не  так  часто буває, і білою зіркою на  лобі.  Це  був подарунок князя Ігоря старшому синові.

Ждан полегшено зітхнув:

— Свої!  Не  бійтеся!

Вони побрели навпростець по снігу.  А підійшовши, стали  до гурту.

Князь Володимир відразу впізнав колишнього батькового конюшого.

— Ну  як?  Знайшов своїх?  Хату  збудував?

— Брата знайшов і хижку  поставив. Є  де  зиму  перебути,  — вклонився Ждан.

— Це  добре. Обживайся,  я  звелів з  вербівчан три  літа ніякої данини не  брати. З тебе  теж.  А потім — тільки половину.

— Дякую, княже, — знову схилив голову Ждан.

Він  знав  давній звичай — з погорільців та новопоселенців  кілька літ данини не беруть. Та все  ж було  приємно, що молодий князь пам’ятає про  це.

Коли вербівчани зібралися, Володимир підвівся на стременах. Його обличчя, на якому ще не висіялася борода, було заклопотане.

— Люди!  — гукнув по-юнацькому дзвінко. — Не  дивуйтеся, що  я не  посадника чи  соцького прислав до вас,  а сам приїхав. Хочу  всю  свою   волость уздріти власними очима, хочу дізнатися, скільки люду  живе  в ній  і скільки воїв  може виставити на  той  випадок, коли доведеться проти половців стати.

— Та  невже знову нападуть, окаянні?  — запитав  хтось з гурту.

— Нападуть... Кончак на  одне  око  спить, а другим Русь бачить і зуби  точить на  неї!  Нещодавно стало відомо, що взимку хоче  він  з усім  половецьким військом захопити Переяславську і Сіверську землі   аж  до  Сейму, наших людей висікти чи  в  полон забрати, а саму  землю зробити своєю, щоб   ставити на  ній   свої   вежі,   щоб   випасати на  ній   свої табуни...

— Проклятий душогуб!  Кощій Безсмертний! Виродок! — почулися голоси.

Володимир підняв руку.

— Ось   тому   я  й  прибув до  вас.   Хочу  всіх,   хто  здатен тримати меча, хто  вміє стріляти з  лука   і  вражати ворога списом, закликати до  війська. А хто  ще  не  навчився, той мусить навчитися від бувалих воїв!

Ждан виступив наперед.

— Вербівчани всі  підуть, княже! Бо  тяжко постраждали вони від половців, бо люта  туга  і жадоба помсти змушують до цього!  Небагато нас, зброї  і коней у нас малувато, та, будь певен, життя свого не  пошкодуємо, аби  лиш  помститися за свою  біду і перекрити ворогові шлях  на  рідну  землю!

— За  зброєю та  кіньми діло  не  стане: зброю візьмете у моїх  коморах, а коней — з моїх  табунів!

— Тоді, як настане час,  дай нам  знати, і ми прийдемо до Путивля! — твердо  пообіцяв Ждан і звернувся до гурту: — Чи так  я кажу, земляки?

Вербівчани загули одностайно:

— Так, так!  Усі  виступимо проти поганих! Не  пустимо супостатів на  свою  землю!

Володимирове обличчя проясніло, розпогодилося: його невеличка волость таки виставить, як  він  обіцяв батькові, цілий полк у тисячу воїв!  Не  стільки, як  батько чи  стрий Всеволод, та  все  ж  цілий полк! І йому не  соромно  буде, поблискуючи золотим шоломом, стати  попереду під барвистим  князівським стягом.