Глава 2 Писемність. Освіта. Наукові знання. Література. Театральні дійства. Музика

Писемність

Про існування у східних слов’ян писемності ще до офіційного запровадження 988 р. на Русі християнства засвідчують повідомлення арабських письменників та вчених X ст. Ібн Фадлана, Ал Масуді, Ібн ель Недіма та перського історика XII ст. Фахр ед-діна Мерверудді[912].

Щоб уявити собі виникнення і розвиток писемності у східних слов’ян варто навести періодизацію слов’янської писемності, подану на початку X ст. болгарським письменником Чорноризцем Храбром: «прежде убо словене не имеху книг, но чъртами и резами чьтеху и гадааху, погани суще, кръстивше же ся, римскими и греческими писмени нуждаахуся (писати) словенску речь без устроенна... и тако бешоу многи лета». Далі оповідається, що у слов’ян з’явився Костянтин Філософ, який винайшов слов’янську азбуку[913].

В історії розвитку слов’янської писемності Храбр, таким чином, вирізняє три періоди. Спочатку, коли слов’яни були язичниками, вони не мали книжок, а для ворожіння і лічби користувались чертами і різами. Пізніше, ставши християнами, намагалися записувати слов’янську мову за допомогою грецьких і латинських літер. Третій період розвитку слов’янської писемності Храбр пов’язує з винаходом Костянтина Філософа.

На думку вчених, черти і різи були в ужитку і східнослов’янських племен на Русі[914]. Чертами і різами написана грамота русів, про яку згадує Ібн ель Недім, передаючи оповідь посла одного з кавказьких князів до царя русів за рік до запровадження на Русі християнства: «Один чоловік, словам якого я можу вірити, розповів мені, що цар гори Кабк послав його до царя русів, і це була йому нагода запримітити, що ці останні мають письмо, яке вирізується на дереві. При цьому він витягнув кусок білого дерева і подав його мені. На ньому були вирізані письмена, які означали чи то слова, чи то окремі літери»[915]. За описом ця грамота — типова берестяна табличка, а відтворений арабським вченим напис — це давнє докирилівське письмо — черти і різи.

Підтверджується існування у русів писемності типу черт і різів й багатьма археологічними знахідками. Вартими уваги є черняхівські календарні знаки, досліджені Б. О. Рибаковим[916], та знаки на шиферних пряслицях, на амфорах, корчагах, що походять з Києва, Вишгорода та інших давньоруських міст, на ребрі барана з-під Чернігова, на глиняному горщику X—XI ст. із с. Алєканова під Рязанню та на уламках ліпних горщиків із житла VII—VIII ст. на схилах Старокиївської гори у Києві. На зазначених предметах накреслені написи у вигляді рисок, знаків тощо. Найбільше таких накреслень на шиферних пряслицях із Києва, Вишгорода, Чернігова, Жовніна і Воїня[917]. Іноді на одному пряслиці напис міг сполучати знаки і кириличні літери. Подібне засвідчено в сполученні кирилиці з графіті значкового типу на вишгородському пряслиці з написом «Юліана» (знахідка 1937 р.), на пряслиці з розкопок 1981 р. на Старокиївській горі та на пряслиці з Аскольдової могили. Часто на пряслицях графіті виступають або у вигляді окремих знаків, або в’язі чи кількох знаків, з’єднаних у певну сукупність (Воїнь і Жовніно). Безумовно, графіті значкового типу на пряслицях, на корчагах, амфорах та інших посудинах, різних предметах побуту — це написи різами (у вигляді рисок, знаків), елементи системи слов’янського письма першого періоду розвитку слов’янської писемності, яка існувала у східних слов’ян і є яскравою ілюстрацією до першого періоду розвитку писемності у слов’ян за Храбром.

Та проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов’ян письма, якого потребували і держава і церква. Складні філософські догмати християнського вчення не могли бути передані за допомогою черт і різів, тому на першому етапі ознайомлення східних слов’ян з візантійською культурою і внаслідок економічних зв’язків виникла необхідність користуватись грецькими літерами. Всі слов’янські звуки приблизно передавалися сполученням грецьких літер, що, звичайно, мало великі незручності. Тому і виникають перші спроби доповнення грецького алфавіту спеціальними знаками для досконалішої передачі особливостей слов’янської фонетики.

Спочатку в слов’янській чи руській азбуці додаткових літер було не 19, як у пам’ятках книжної писемності XI ст., і навіть не 14, як в азбуці X ст., згадуваній Чорноризцем Храбром, а значно менше. Доказом існування у східних слов’ян докирилівського письма є «руська» азбука, наведена перським істориком кінця XII ст. Фахр ед-діном Мерверудді (19 грецьких і 3 слов’янські літери, яких не знали греки: Б, ДЖ, Ш)[918], та азбука, виявлена і досліджена С. О. Висоцьким в Софійському соборі, що складається з 27 літер (із них 23 літери грецького алфавіту, решта для передачі слов’янських звуків: Б, Ж, Ш, Щ)[919]. Софійська азбука була видряпана на штукатурці XI ст. і, очевидно, відображала письмо якихось відомих у той час писемних пам’яток, що зберігались в «митрополії руській». Стародавню азбуку міг написати або дяк-учитель або один з його учнів, що навчались в приміщенні Михайлівського вівтаря (недарма на стіні собору бачимо напис: «Піщан писав до дяка ходивши виучеником»). Повідомлення Мерверудді про алфавіт русів спирається на свідчення IX—X ст. Побудоване на грецькій основі письмо русів побутувало ще задовго до подорожі Костянтина Філософа в Хозарію. Між іншим, за так званим Паннонським «Житієм» слов’янського просвітителя, він 860 р. бачив у Корсуні (Херсонесі) книги — євангеліє і псалтир —написані «роусьскыми письмены». За два тижні перебування в Херсонесі Костянтин з допомогою людини, яка володіла «руською бесідою», тобто мовою виявлених книг, на подив багатьох почав читати, перекладати й розмовляти цією мовою[920]. Отже, йдеться про наявність книжної писемності у східних слов’ян до 860 р. Людина, яка розмовляла руською мовою, це, безумовно, якийсь східний слов’янин, русин. Щодо цього не існувало сумнівів уже в Давній Русі. В одному з рукописів руських читаємо: «а грамота русская явилася, богом дана, в Корсуни русину, от нея же научися философ Константин»[921]. Як справедливо зазначив П. Я. Черних, «нема підстав сумніватися в цьому і в наш час»[922].

І «руська» азбука Мерверудді, і софійська, і грамота русина з Херсонеса є перехідними варіантами від грецького алфавіту до кирилиці (863 р.), варіантом письма «без впорядкування», про яке писав Храбр.

Після запровадження 988 р. на Русі християнства вдосконалене Костянтином слов’янське письмо — так звана кирилиця — набуло тут особливого поширення. Поступово воно витіснило стару писемність. Однак саме існування докирилівського письма забезпечило швидке поширення кирилиці, чим і можна пояснити той бурхливий злет, який спостерігається наприкінці X — в середині XI ст.

Отже, першим періодом розвитку східнослов’янської писемності були написи різами на шиферних пряслицях та інших побутових предметах з Києва, Вишгорода й інших давньоруських міст. Письмо різами не зникло безслідно, воно продовжувало існувати у східних слов’ян і в XI—XII ст. поряд з розвинутою писемністю. На жаль, у східних слов’ян, які вживали азбуку «руську» чи софійську, побудовані на грецькому алфавіті, і які відносять до другого періоду першопочатків слов’янської писемності, текстів з такими письменами не збереглося, а точніше, вони ще не знайдені. А про те, що такі тексти існували, свідчать договори Русі з греками 911 і 944 р.[923]. Згідно з візантійськими дипломатичними традиціями, договори писали у двох примірниках — грецькою мовою і мовою народу, з яким укладався мир. Згадані договори теж були написані на «двох хартіях», тобто в двох списках, які призначалися для кожної з договірних сторін. Зрозуміло, що ці списки були написані один грецькою, а один мовою, вживаною на Русі. Крім того, у договорі Олега з греками 911 р. згадується про звичай руських писати на випадок смерті духівниці, а в одному пункті договору 944 р. зазначалося, що посли та купці руські, які ходили до Царгорода в різних справах, мали спеціальні супровідні грамоти, підписані самим князем. У договорі 911 р. є вказівка на те, що Русь і Візантія й у давніші часи (тобто в IX ст.) розв’язували різні питання «не тільки на словах, а й на письмі»[924].

Отже, з утвердженням християнства на Русі разом із писцями та богослужбовними книгами із Болгарії прийшло досконале слов’янське письмо — кирилиця, якою написані видатні книжкові пам’ятки XI—XII ст. — Остромирове Євангеліє, Ізборники 1073 і 1076 рр., Мстиславове євангеліє (бл. 1115 р.) та ін.

Для вивчення писемності надзвичайно важливе значення мають археологічні матеріали, виявлені дослідженнями на території Київської держави. Це написи на різних предметах та виробах — на пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та на багатьох інших предметах домашнього вжитку. Такі написи (на камені, металі, дереві, кістці тощо) вже за своїм змістом є багатим історичним матеріалом. Вони засвідчують належність того чи іншого предмета певному власникові, відзначають дарування, вкладення в монастир і містять дорогоцінні відомості про майстрів, що їх виготовляли. Такі написи свідчать, що писемність була приналежністю найширших верств міського населення.

Особливо цікаві написи, знаки і малюнки трапляються на пряслицях для веретен. Пряслиця — це в основному речі власниць, які робили мітки на своїх речах написами імен, ініціалів, іноді малюнками. Одним з перших було знайдено пряслице з написом у Києві 1885 р. поблизу Софійського собору. На пряслиці, яке датується XI—XII ст., чітко читається назва предмета та ім’я власниці у присвійній формі: ПОТВОРИНЪ ПРЯСЛЬНЪ[925]. Потвориня — жіноче ім’я з пестливим закінченням — чарівниця, знахарка. З Києва походять і кілька інших пряслиць з написами XI—XIII ст. Це пряслице, знайдене 1968 р. на Старокиївській горі — «ЯНЪКА ВЪДАЛА ПРЯСЛЄНЬ ЖИРЪЦ?»[926], і пряслице з київського дитинця (вул. Володимирська, 7—9), знайдене 1985 р., з написом «ГОСПОДИ ПОМОЗИ. ГЕОРГИОС МАРИА» та написом на бічній поверхні, де добре вичитується ім’я дарувальника — «ГЕОРГИОС». Із численних знахідок пряслиць на київському Подолі (розкопки 1981— 1987 рр.) окремі мають написи, що датуються XI—XII ст.[927]. На Подолі 1987 р. на вул. Верхній Вал, 41 виявлено пряслице з написом: «ПРЯСЛЬІМЬ», «АКО ТО?і ДНЄ».

На вишгородських пряслицях відомі такі написи, як «НЄВЄСТОЧ(Ь)», «ИУЛИАНА», «ЛИДИА», з любечських — «ЖИЛИСЛАВА», «ОТ НЄЖИЛОВЦА», «СТИПАНИДА», «ІВАНКЪ СЪЗДАЛЪ ТЄЄ Ю ОДИНА ДЩЕРЬ», з Теребовлі — «РОМАДИНЪ»[928]. Чимало пряслиць з написами знайдено і в інших давньоруських містах. Написи на пряслицях являють собою важливий матеріал, що свідчить про грамотність жінок у Київській Русі.

Чимало написів на давньоруських глиняних посудинах (корчагах і амфорах). Добре відома корчага з Києва з написом «БЛАГОДАТНЕЙША ПЛОНА КОРЧАГА СИЯ»[929] з побажаннями майстра. Інша корчага з Киева, знайдена 1975 р. на Подолі, засвідчує ім’я її власника «МСТСЛВЛ КРЧГЪ» (Мстиславова корчага). З Києва походять і корчаги з написами «ГАВЪРІИЛО» (Поділ), «ДОБРОТА» (з Успенського собору Печерського монастиря), частина напису втрачена; можлива реконструкція напису: «добро Гаврила» чи з меншою вірогідністю «(корчага) доброго (вина)». На окремих уламках корчаг з Києва читаються такі написи: «ОЛЄКСИ» (Поділ), «Б?ЛO В(ИНО) ЗОКОВА...» — із Софійського собору, «УР» (імовірно, «КУР») із дитинця (В. Житомирська, 2) та ін. Із Козаровичів Київської області на уламку корчаги зберігся напис: «БДИ КЪПА(НЬ)», що значить «Зберігай міру»[930].

Рис. 41. Давньоруські написи на побутових речах.

Трапляються написи також на ливарних формочках і на металевих виробах. Такими є написи на формочці із Києва — «МАКОСИМОВ»[931] та на руків’ї меча, знайденого у с. Хвощевате на Полтавщині, на лезі якого написано «КОВАЛЬ ЛЮДО(Т)А»[932].

Окремі написи трапляються на голосниках та плінфі. Це відомий напис «СТЕФАН ПИСАЛ» на голоснику Новгородської Софії та початок канонічної формули «ГОСПОДИ ПОМОЗИ» із Десятинної церкви. Під час розбирання руїн Успенського собору Печорського монастиря була знайдена плінфа із трьохрядковим написом: «ЯЖЄ ЛОЗА ВО(Р) РЫТО СЄ БЫЛО Ч(ЬТО ВАЄШИ ЧОВ?К(Ъ)»[933]. Плінфа була вмурована в кладку будівлі під час її зведення в XI ст. Очевидно, напис на плінфі із руїн собору являє собою порівняння будівництва «великої церкви» монастиря із садінням лози, в алегоричній формі пов’язане із засновником монастиря — Феодосієм[934]. Ще один уламок плінфи з продряпаним написом було знайдено 1983 р. у Києві на території Федорівського монастиря (вул. Володимирська, 7—9): «ОХО НАМО ПОПОМО» («ох, нам попам»)[935].

Надзвичайно рідкісною пам’яткою епіграфіки XI ст. є запис на камені із Тмутаракані, зроблений 1068 р. Напис вирізано на мармуровій плиті. Складається він із двох рядків довжиною 0,9 м і виконаний уставом. Напис повідомляє, що року 6576 (1068) князь Гліб міряв море від Тмутараканя до Корчева (Керчі) і виміряна відстань між містами становила 14000 сажнів[936].

Важливими пам’ятками писемності є знайдені у Новгороді та інших давньоруських містах берестяні грамоти, що являють собою в основному переписку городян про різні господарські справи. В 1988—1989 рр. берестяні грамоти знайдено на території Південної Русі — в давньоруському місті Звенигороді. Це три берестяні грамоти, датовані першою половиною XII ст., які засвідчують листування жителів Південно-Західної Русі. Давні звенигородці не лише одержували листи на бересті, але й самі на ній писали й малювали.

Рис. 42. Звенигородські берестяні грамоти.

Перша грамота збереглась фрагментарно. Вона складається з трьох уривків і читається частково. Друга грамота збереглась повністю і має характер ділового листа з вимогливим і погрозливим тоном (очевидно, адресат не виконав своїх зобов’язань). Вона адресована у Звенигород Нежичу, який заборгував якомусь Говенові 40 кун (пише Говенова, ймовірно, вдова останнього). Грамота дає цікаву інформацію про юридичні взаємини жителів Південно-Західної Русі, фіксує ознаки південноруського діалекту. Це є, власне, найдавніший документ розмовної мови з елементами південного діалекту, що лягли в основу формування української мови. Третя грамота є необробленим шматком берести з написанням літери «а» та мініатюрним рисунком погруддя людини[937].

Берестяні грамоти із Звенигорода — це нове важливе історичне джерело про побут, взаємини і мову жителів Південної Русі з відомостями про елементи південного діалекту.

Завдяки успіхам археології українська історична наука поповнилась значною кількістю нових пам’яток давньоруської писемності. Це давньоруські графіті XI—XIV ст., відкриті на стінах давніх будівель. Нині кількість відкритих графіті (головним чином у Софійському соборі, Михайлівській церкві Видубицького монастиря, Кирилівській церкві, Успенському соборі Печерського монастиря, церкві Спаса на Берестовім та Золотих воріт) і особливо зміст деяких написів дозволяє говорити про них як про важливе історичне джерело, без залучення якого неможливе вирішення багатьох питань культури та історії Київської Русі. З 1957 по 1985 р. С. О. Висоцьким досліджувались графіті київських храмів. У 1966, 1976 і 1985 рр. опубліковано фундаментальні праці з вивчення давньоруського епіграфічного матеріалу — графіті, уцілілих на стінах давніх будівель Києва і в першу чергу Софійського собору[938]. У період з 1957 по 1985 р. С. О. Висоцьким було зібрано й опрацьовано величезний матеріал, що налічує 416 записів XI—XVII ст.

За своїм змістом більшість написів типові для середньовіччя, коли всі галузі культури розвивались під значним впливом християнства. Серед графіті: поминальні написи про смерть тієї чи іншої особи; пам’ятні записи про відвідини собору; написи до фресок; побутові написи та рисунки. В своїй сукупності графіті київських храмів дають уявлення про грамотність прихожан соборів. Частина написів віддзеркалює явний зв’язок з давньоруськими літописами, що простежується як по подіях, так і по історичних особах.

Серед київських графіті, зокрема, важливе значення мають написи в Софійському соборі. В першу чергу це стосується таких написів, як запис про смерть князя Ярослава Мудрого, що уточнює літописну дату події і свідчить, що вона сталася 20 лютого 1054 року[939]; напис про чотирирічне князювання в Києві Святослава Ярославича; про мир, укладений на Желяні Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом і Олегом Святославичем[940]. Великий напис повідомляє про купівлю Боянової землі і внесення до Софії десятини від продажу її[941]. Цей напис являє собою юридичний документ, купчий акт, що підтверджує правильність укладеної угоди. Можливо, згадана в написі Боянова земля мала якийсь стосунок до славнозвісного поета Бояна, оспіваного в «Слові о полку Ігоревім».

Серед знахідок у Софії Київській привертає увагу виявлена в соборі невідома раніше азбука, складена із 27 букв, в тому числі чотирьох оригінальних слов’янських. На думку її відкривача, ця азбука відображає якийсь ранній етап розвитку слов’янської писемності[942].

З інших графіті варто нагадати великий напис XI ст. на стіні Михайлівської церкви Видубицького монастиря про ігумена Києво-Печерського Стефана, вигнаного братією з Печерського монастиря, та напис, виявлений в ході археологічних робіт у Ближніх печерах, який датується 1150 роком. Не менш цікаві написи на Золотих воротах, в Успенському соборі Печерського монастиря, Кирилівській церкві і в церкві Спаса на Берестові.

Останнім часом давньоруські графіті виявлено і в інших містах Південної Русі. Так, великий напис знайдено в Чернігові у церкві Спаса. Напис зберігся частково, але зміст його такий: 23 квітня, на день святого Юрія, піп Ілля обідав у своєму домі[943].

Про грамотність широких народних верств у Київській Русі свідчать і стилі (писала — залізні, бронзові і кістяні) для письма на воскових дощечках, бересті і штукатурці. Таких писал чимало знайдено у Києві та інших давньоруських містах. Більшість із них залізні. Надзвичайно рідкісне кістяне писало X ст. було знайдено на Подолі: різьблена голова ведмедя вінчає собою круглий в перерізі стрижень. В давнину ці писала носились у спеціальних шкіряних капшучках, що прив’язувались на ремінцях до пояса.

Написи (на пряслицях і корчагах, графіті на стінах соборів), предмети і окремі елементи давньоруської книги вказують на те, що використання писемності ремісничо-торговими верствами населення в X—XIII ст. було вже досить значним. Та це й не дивно. Адже знання грамоти твердо вимагали окремі ремісничі спеціальності. Відповідно і писемність була не тільки привілеєм князів, духівництва, всієї панівної верхівки, але й надбанням широких верств міського населення.

Освіта

Писемність як основний компонент всякої культури навіть за панівної ролі релігійного напряму була для Київської Русі могутнім загальнокультурним фактором, засобом загального культурного розвитку всієї країни, розвитку самосвідомості всього народу.

Князь Володимир Святославич створює в країні школи (посилає забирати дітей у знатних людей, щоб віддавати їх у книжне навчання), книгописні майстерні, ввозить багато книг з Візантії і Болгарії[944]. Визначною подією загальноруського значення було заснування київським князем Ярославом Мудрим першої на Русі бібліотеки (чи книгосховища), про яку згадує літопис під 1037 р. При бібліотеці Ярослав заснував книгописну майстерню-скрипторій, де переписувались та перекладались книги з грецької мови на слов’янську[945]. У книгосховищі зберігались як церковні твори, так і література із світової історії, географії, астрономії, філософські та юридичні трактати та різні державні документи: договори, князівські грамоти.

Київська Софія стала центром передової думки на Русі в XI ст. Тут складено літописний звід 1037р., написано і виголошено «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, складались основи першого збірника законів Київської Русі — «Руська Правда», створено Ізборник Святослава 1076 р. та написано в 1056—1057 рр. знамените Остромирове Євангеліє.

Ці та інші історико-літературні твори старої писемності та різні державні акти тих часів зберігались у Софійській бібліотеці, яка налічувала понад 950 томів і являла собою безцінні скарби давньоруської культури.

Велика заслуга Софійської книгозбірні та переписувальної майстерні при ній полягала в тому, що книги, які вийшли звідти, стали основою інших бібліотек, служили справі найширшого розповсюдження писемності на Русі. Виникає величезна бібліотека Печорського монастиря, який з кінця XI ст. перетворюється на найбільший в країні культурно-ідеологічний центр. Ця бібліотека збагачувалась в основному за рахунок пожертвувань знатних осіб, таких як київський князь Святослав Ярославич, чернігівський князь Святослав Давидович, що став одним з ченців, прибравши ім’я Миколи Святоші.

У Печерському монастирі знаходились також художня і книгописна майстерні. Про останню з них згадує Нестор у «Житії Феодосія», оповідаючи про великого Никона, що «писав книги», про вельми вмілого книжкового майстра Іларіона, які переписували книги і вдень і вночі[946]. В стінах монастиря Нестором була створена видатна пам’ятка історії Київської Русі «Повість минулих літ» та інші визначні пам’ятки нашої минувшини.

З часом з’явились бібліотеки і в інших давньоруських містах — у Новгороді при Софійському соборі, Чернігові, Переяславі, Курську, Смоленську, Ростові, Галичі. Бібліотеки були не лише при монастирях і княжих дворах, але й у приватних осіб. Великою бібліотекою володів Клим Смолятич — книжник і філософ, який згодом став другим в історії київським митрополитом, руським за походженням. Власна бібліотека була також у ченця Григорія з Печорського монастиря та в боярина Яна Вишатича, київського тисяцького з 1089 по 1093 рік.

Книгозбірні Київської Русі були не бідніші (а Софійська і Печерська значно більші), ніж бібліотеки Західної Європи тих часів.

Книга на Русі завжди була у великій шані. Її культурно-історичну роль важко переоцінити. Саме книга несла ті прогресивні, гуманістичні ідеали, які так чітко відображені у творах давньоруських авторів.

Прямих даних про школи на Русі до запровадження християнства ми не знаємо, хоча індивідуальне навчання могло бути при Іллінській церкві на київському Подолі.

Найранішою згадкою про школи в Києві і на Русі є повідомлення літопису під 988 р. про наказ Володимира Святославича брати дітей у «нарочитой чади» на навчання в учбових закладах[947]. Ці школи «книжного вчення» були призначені переважно для дітей заможних верств населення. Існували вони при новозбудованих церквах і монастирях. Очевидно, і перша київська школа діяла при церкві св. Василія. Слід зауважити, що організація шкіл на Русі була викликана необхідністю підготовки місцевих кадрів і грамотних людей, в яких мав потребу державний апарат.

Продовжувачем справи Володимира став його син, князь Ярослав Мудрий, який особливу увагу приділив розвитку будівництва і культури, зокрема розвитку писемності. У літописній похвалі цьому князю, між іншим, зазначається його просвітительська та будівнича діяльність, який «нас?я книжными словеса сердца в?рных людий»[948]. Ще будучи новгородським князем, Ярослав наказав заснувати школи і навчати в них грамоті трьохсот дітей. Треба думати, що просвітницька діяльність у Києві набула ще більшої широти.

Ярослав при київській митрополії — Софійському соборі — засновує школу перекладачів (скрипторій), де зібрав багатьох переписувачів. Нагромадження книжок уже в 30-і роки XI ст. спричинилося до створення при Софійському соборі бібліотеки. Та й сам Ярослав, за літописом, «любимъ б? книгамъ, и многы написавъ положи в свт?й Софьи церкви»[949].

Освіченими людьми була і вся родина київського князя. Так, відомий напис його дочки Анни, королеви Франції, на грамоті Суассонському абатству під Парижем. Син Ярослава Всеволод знав п’ять іноземних мов, а внук Володимир Мономах був відомим письменником. За часів Ярослава у Києві написаний відомий літературний твір «Слово про закон і благодать».

Крім Києва та Новгорода, школи для навчання дітей були засновані і в інших містах Київської Русі.

У спеціальних початкових школах готували, головним чином, кадри нижчого духовенства. Але існувало й приватне навчання. Так, Феодосій Печерський навчався в одного з учителів у місті Курську.

Про поширення навчання грамоті свідчать деякі написи-графіті на стінах Софійського собору в Києві. Тут було знайдено давню слов’янську абетку[950] та напис одного з учнів, що вчився у софійських дяків: «Піщан писав до дяка ходивши виучеником»[951].

Писемні джерела зберегли відомості про те, що початкові школи в Києві функціонували при деяких монастирях. Дочка київського князя Всеволода Янка (Ганна) в 90-х роках XI ст. заснувала при Андріївському жіночому монастирі школу для дівчат, де навчали писанню, ремеслам, співу і шиттю[952]. У Західній Європі подібні жіночі школи з’явились значно пізніше.

Крім звичайної грамотності, літописні джерела розповідають про «книжне навчання», під яким мається на увазі проходження спеціального курсу середньовічних наук: богослов’я, філософії, а також граматики, риторики, співів та деяких відомостей з історії. Учні одержували знання не лише від учителів, а й з перекладної літератури, що рано з’явилася на Русі.

Безумовно, створення шкіл і розповсюдження писемності були пов’язані з соціальними та культурними вимогами давньоруського суспільства. Освічені люди були необхідні не тільки для впровадження нового культу, але й для функціонування органів державного управління та економічного життя, торгівлі.

Наукові знання

В галузі розповсюдження наукових знань Київська Русь стояла на одному рівні з передовими країнами Європи. Як і вони, відзначалася характерним для середньовіччя богословсько-схоластичним сприйняттям світу. Як і вони, мала в XI—XIII століттях «зародки справжньої науки, себто елементи об’єктивно істинного знання про матеріальну дійсність»[953]. Ці знання, почерпнуті з різних перекладних джерел («Фізіолога», «Шестоднева», трактатів Козьми Індикоплова) розвивались паралельно із знаннями, що з’явились в результаті виробничої діяльності людей. Реальні знання — практична наука ремісників і землеробів — як необхідні і корисні для суспільства набули якнайширшого розповсюдження в усіх галузях господарської діяльності Київської Русі.

Знання з математики необхідні були під час будівництва монументальних споруд. Так звані вавілони були своєрідними креслениками, що складались із квадратів і прямокутників, в яких закодовувалися дані про будівельну механіку та опір матеріалів[954]. Арифметичними знаннями здавна користувались на Русі під час торгівлі. Провадились також складні обчислення, записувались міри довжини, обсягу. Робились складні розрахунки, викликані потребами церкви у складанні календарів і пасхалій. У грошовій системі використовувались наочно-обчислювальні засоби — абака[955]. Схема обчислення давньоруської абаки відтворена, наприклад, на мініатюрі Радзивіллівського літопису.

Літописи засвідчують, що русичі уважно спостерігали за небесними явищами (сонячні і місячні затемнення, комети, боліди, північне сяйво, метеорити й атмосферні явища). Хоч їх трактували як божественні знамення, опис явищ майже завжди був реалістичним, а терміни брались із розмовної мови[956]. Та знання русичів з астрономії не обмежувались тільки фіксацією явищ і уявлень, з якими вони знайомились переважно з різних трактатів вітчизняної та перекладної літератури. В цьому плані надзвичайно цікавою є діяльність одного з перших руських математиків і астрономів, співавтора першого Новгородського літопису початку XII ст. диякона і доместика Кирика. Його спостереження неба — сонячних затемнень і місяцевих фаз — та записи про це вражають своєю точністю. Кирик та інші передові люди Київської Русі серйозно займались астрономічною наукою, що виявлялось у спостереженнях небесних явищ та роздумах про будову Всесвіту.

Значні знання руські люди мали в галузі хімії. Саме знання хімічних властивостей матеріалів допомагали у виготовленні скляних виробів (різноманітних і різнокольорових скляних намистин і браслетів, посуду, віконного скла), різнокольорових емалей (перегородчасті емалі), поливи для кераміки і поліхромних плиток, черні (спеціальна суміш для прикрашення срібних виробів), мозаїк. Обширна галузь хімічного виробництва — фарбування. Відомо чимало різних фарб і барвників, які застосовувались для фарбування тканини і предметів, вживаних писцями й іконописцями (у тому числі для фрескових розписів). Чимало ремісників володіли знаннями про хімічні властивості розчинів і речовин (для обробки шкіри, хутра, виготовлення різних напоїв тощо)[957].

Географічні знання Київської Русі були досить обширними. Здобувались вони як в результаті безпосередніх відкриттів, здійснених русичами, так і через знайомство з географічними трактатами того часу. Особливо вражають знання з географи, відбиті у «Повісті минулих літ», Іпатіївському та Новгородському першому літописах. Вони охоплюють величезну територію від Гібралтарської затоки й Британії до півночі Східної Європи, Уралу і півночі Західного Сибіру, від Баренцевого та Білого морів до Індійського океану і Південно-Китайського моря[958]. На Русі добре відомі були все Середземномор’я, Північна Африка, Мала Азія, Персія, Середня Азія, Індія.

Особливо добре знали руські люди географію своєї країни. Так, вже в Початковому літопису перелічено всі слов’янські племена Східної Європи, місце проживання яких пов’язується з річками, озерами, горами. Ці ріки — Дунай, Дніпро, Дністер, Двіна, Буг, Десна, Сула, Прип’ять, Волга, Ока, Шексна та ін., озера — Ільмень, Нево, Біле[959]. Детально описується шлях «із Варяг у Греки», який пролягав по Дніпру, Ловаті, через Ільменське озеро, р. Волхов і далі через море Варязьке, звідки, за словами літописця, можна було дістатись Рима, а від Рима йти морем до Царгорода, а від нього прийти в Понтійське (Чорне) море, куди впадає Дніпро. Відомий літописам і шлях по Волзі.

Важливу роль у розвитку географічних знань у Київській Русі відігравали перекладені з іноземних мов: «Хроніка» Георгія Амартола, хронограф Іоанна Малали, Паннонське житіє Костянтина (Кирила), «Космографія» Козьми Індикоплова, «Александрія», Біблія, Палея. Вільно оперує знаннями з географії своєї країни й автор «Слова о полку Ігоревім», повідомляючи про степи (край поля Половецького), про річки Дон, Сулу, Волгу, Калку, Рось, Двіну, Донець, про міста Корсунь, Тмутаракань, про різні народи: німців, венеціанців, греків, моравів, литву, ятвягів, угрів. Цікаві відомості подано в описах руських паломників в «святі місця». Один із них ігумен Даниїл побував у 1106—1108 рр. в Палестині і написав свою оповідь в 1109—1113 рр. Інший паломник, новгородський архієпископ Антоній, побував у 1200—1204 рр. в Константинополі (опис подорожі складено 1212 р.). Його «Книга Паломник» — це опис Єрусалима. В першій чверті XIII ст. на Афон їздив архімандрит Печорського монастиря Досіфей. Продовжувались подорожі руських людей і в XIII—XIV століттях.

Слід зауважити, що руська громадська думка бачила Русь складовою частиною всесвітньо-історичного процесу відомого тоді світу[960].

Київська Русь одержала у спадок все багатство медичних знань язичництва. Волхви, знахарі, віщуни тривалий час після запровадження християнства були фактично професійними народними лікарями («лечцами»), популярними в народі. Лікарські рослини, «мовниці», лазні, масаж, кровопускання — все це було на озброєнні народних цілителів. Проповідники, церковні устави, нагадуючи про те, що хвороби людей послані богом за їхні гріхи, неодноразово забороняли «ведовство» і «зелейничество», а ліки оголошувались отрутою. Про порівняно високий рівень медичних знань на Русі свідчать повідомлення «Руської Правди» про «лечца», а також свідчення «Ізборника» Святослава 1076 р. та інших писемних джерел. В «Ізборнику» подано спеціальні медичні статті про різні людські захворювання і рекомендації щодо лікування їх (до хірургічних операцій включно). Про одну із спроб хірургічного лікування розповідає літопис. 1076 р. князю Святославу оперували пухлину («резанье желве»), від чого він і помер[961].

Вивченням медицини й лікуванням хворих іноді займались і представники київської знаті. Так, внучка Володимира Мономаха Євпраксія склала лікарський порадник «Мазі» («Алліма»), де розповідалось про гігієну тіла, вплив клімату на організм, про сон, лазні, гігієну матері і дитини, їжу, різні хвороби і лікування ран[962]. Відомий також один з лікарів-професіоналів XII ст. — чернець Печорського монастиря Агапіт, який успішно лікував хворих.

Література

Кращі твори київської писемності тісно пов’язані з тогочасною руською дійсністю, з важливими подіями епохи. В них знайшли яскраве втілення ідеї боротьби за зміцнення та розквіт Руської землі, її рівність з передовими країнами того часу. Давні письменники закликали руських князів до єднання і злагоди, проводили думку про згубність чвар для народу і держави у зв’язку з постійною небезпекою вторгнень на Руську землю численних ворогів. Цей історизм літератури доби Київської Русі корінням своїм сягає глибокої давнини, і початок літератури нашої слід шукати, на думку І. Я. Франка, ще в X ст., коли вона виступає вже «на досить високім ступені розвою»[963].

В міру розвитку культури Київської Русі зростав у народі інтерес до минулого, до подій та діячів давноминулих часів. Складались історичні перекази, що передавались усно і поширювались у формі героїчних билин і казок. Билини — епічні пісні, що відображають історію Київської Русі. Вони є джерелом уявлень про погляди народу на рідну історію, розповідають про подвиги богатирів-захисників Руської землі. Зародились билини наприкінці першого тисячоліття, і місцем складання їх були міста Київ, Новгород, а також Чернігівська, Галицько-Волинська та інші землі. Відомі билини так званого Київського та Новгородського циклів, найдавнішими серед яких вважаються билини про богатиря Святогора та орача Минулу Селяниновича. Билини Київського чи Володимирового циклу безпосередньо пов’язані зі «славним градом Києвом» та князем Володимиром Святославичем. Улюбленими героями таких творів є богатирі — Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Ставр Годинович та ін.

Билинні герої та образи переважно мають реальну історичну основу, а деякі з героїв згадуються в давньому письменстві як імена історичних осіб[964].

З виникненням писемності почалось записування історичних фактів за хронологічним порядком. З’явилось літописання — найважливіший вид історичної літератури, що пов’язано з розвитком суспільної свідомості, інтересом до рідної землі. Першим історичним твором на Русі вважається «Літопис Осколда» (Аскольда), події якого датуються другою половиною IX ст.[965]. Першим літописним зводом, датованим 996—997 рр., був історичний твір, в якому подане діяння Володимира Святославича і його попередників[966]. Писався він на основі заміток, вихідним моментом яких служить хрещення та побудова церкви св. Богородиці, повідомленням про яку він і завершується. Немає сумніву, що цей літописний звід було створено при Десятинній церкві[967]. Однак зазначені літописні зводи до нас не дійшли, відгомони про них збереглись у пізніших літописах (як, наприклад, літопис Аскольда у пізнішому Никонівському зводі).

На думку дослідників, наступним етапом у давньоруському літописанні був найдавніший Київський звід 1037 р., складений при Софії Київській, який завершується похвалою будівельної та просвітницької діяльності Ярослава[968]. Близько 1073 р. ігумен Печорського монастиря Никон складає літописний звід, який, власне, є продовженням зводу 1037 р., чи «Сказання про розповсюдження християнства на Русі»[969]. Никон є творцем хронологічної структури літописання, він вводить до літопису розповіді про хрещення Володимира в Корсуні (Херсонесі), походи руських князів на греків, новгородський переказ про прикликання варягів[970]. Звід Никона був використаний у 1093—1095 рр. укладачем так званого Початкового літопису, написання якого пов’язують з іменем ігумена Печорського монастиря Іоанна[971].

На початку XII ст. (близько 1113р.) ченцем Печорського монастиря Нестором створюється звід, відомий під назвою «Повість минулих літ», що набув значення найвидатнішої хроніки європейського середньовіччя. «Повість минулих літ» збереглась у багатьох списках. Найдавніші з них — Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатіївський (початок XV ст.). Відомі і три її редакції. Перша до нас не дійшла, друга читається у складі Лаврентіївського літопису, а третя — у складі Іпатіївського. За Лаврентіївським списком «Повість минулих літ» має назву: «Се пов?сти времянных л?т, откуду есть пошла Руская земля, кто в Киев? нача перв?е княжити, и откуду Руская земля стала есть».

«Повість минулих літ» — історико-художній твір, що викладав події на Русі у зв’язку зі світовою історією, розповідав про виникнення східнослов’янської держави і її столиці Києва, про ратні подвиги русичів, про народні заворушення, княжі міжусобиці. Через увесь літопис проходить настійна проповідь єднання князів у боротьбі проти зовнішніх ворогів, засуджуються князівські чвари.

Джерела «Повісті» різноманітні. До літопису внесено важливі документальні матеріали — чотири договори руських князів з греками, оповідання сучасників про певні події. Чимало тут оповідей попередників Нестора, які він значно розширив і надав їм літературної форми. Кілька нових оповідок Нестор вмістив до Володимирового циклу. Йому ж належать оригінальні твори про перенесення мощів Феодосія (1091 р.), про напад половців на Печерський монастир (1096 р.) та про похід князя Святополка разом з іншими князями на половців (1107 р.). У «Повісті минулих літ» вміщено такі літературні твори, як «Повчання» Володимира Мономаха, оповідання про осліплення Василька Теребовльського, та використано багато іноземних джерел (біблійні книги старого і нового заповітів, візантійські хроніки — Георгія Амартола і його продовжувача, інші хроніки світової історії). У літопису використовуються твори іноземних письменників тільки як іноземне джерело.

«Повість минулих літ» доведена до 1110 р. і була покладена в основу пізніших зводів, які доповнювали її місцевим матеріалом. У 1116 р. ігумен Видубицького монастиря Сильвестр переробив заключні статті «Повісті», позитивно оцінюючи діяльність Володимира Мономаха, показавши його мудрим і діяльним князем, захисником Руської землі. Так виникає друга редакція «Повісті». Третя редакція зроблена 1118 р. для сина Мономаха Мстислава у Печорському монастирі[972].

1199 р. у Видубицькому монастирі ігуменом Мойсеєм було укладено Київський великокняжий літописний звід, до якого ввійшов Київський літопис. В Іпатіївському списку він розміщений вслід за «Повістю минулих літ» і розповідає про події 1118—1198 рр., що відбулися, головним чином, у Київській землі. До Київського літопису ввійшли матеріали, які залишила група князівських та монастирсько-єпископських літописців. Найяскравіші сторінки літопису (з 1146 по 1168 р.) належать, як твердять дослідники, київському боярину Петру Бориславичу, літописцю великого князя київського Ізяслава Мстиславича[973].

У Київський літопис увійшли також матеріали 1139 (1140) — 1171 рр., які ввів, ймовірно, ігумен Печерського монастиря Полікарп, а також окремі твори — повість про вбивство Андрія Боголюбського, повість невідомого автора про похід Ігоря Святославича на половців 1185 р. Події останніх двох років (1197—1198) писав, очевидно, сам ігумен Мойсей[974]. До київського зводу ввійшли матеріали переяславського (літописець переяславський Володимира Глібовича) та чернігівського (чернігівський літописець князя Ігоря Святославича) літописання.

Літописання у Переяславі велося вже за князів Всеволода Ярославича та Володимира Мономаха. Першим вірогідним укладачем Переяславського літопису (в основу якого було покладено Сильвестрівську редакцію «Повісті минулих літ») був Сильвестр[975]. До складу літопису, крім систематичних записів офіційних подій, що відбувались на Переяславщині, ввійшли народні перекази, легенди, прислів’я.

У подальшому літопис Переяслава поповнювався записами подій (з 1119 по 1187 р.), що відбувались у князівстві, його столиці й підвладних землях. Дослідники літописання О. О. Шахматов та М. Д. Присьолков вважають, що в Переяславі існувало два літописи, про що свідчать суздальські зводи. Один з них був єпископським, а другий — княжим[976]. А. М. Насонов, який приділяв значну увагу вивченню переяславського літописання, припускає, що в Переяславі існував лише один княжий літопис, який вівся при єпископській церкві св. Михаїла, причому побудований він здебільшого на київських матеріалах[977]. Матеріали Переяславського літопису .були широко використані при складанні літописного зводу у Володимирі в 50—70-х роках XII ст.

У Чернігові літописання велося вже з XI ст. Є досить виразні свідчення літописної роботи, можливо, при церкві св. Спаса, заснованій ще до побудови Софійського собору в Києві[978]. Добре відомий чернігівський літопис князя Ігоря Святославича, який закінчувався повідомленням про смерть чернігівського князя Ярослава Всеволодовича і вступ на чернігівський стіл Ігоря Святославича. Чернігівський літопис був започаткований ще за Святослава Ольговича — батькові Ігоря[979], продовжений за Олега, а потім за його брата Ігоря Святославича, тобто це сімейний літопис Святославичів. Однак літопис Ігоря Святославича, на думку дослідників, переростає рамки сімейного літопису: після 1120 р. (під 1128, 1140, 1142 р. та ін.) з’являються повідомлення про чернігівських князів і єпископів, що виходить за межі сімейної хроніки[980].

У XIII ст. було складено унікальну пам’ятку— Галицько-Волинський літопис, що охоплює події на Галицькій і Волинській землях від 1202 до 1292 р. Зберігся він теж в Іпатіївському літопису і розміщений після Київського літопису. Галицько-Волинський літопис — важливе джерело для вивчення Галицького і Волинського князівств, а також міжнародних зв’язків того часу.'До складу літопису ввійшли різні документи (акти, грамоти, військові повісті, фрагменти з інших літописів (наприклад,, «Повість про битву на Калці»), місцеве літописання, витяги з різних історичних творів, як вітчизняних, так і перекладних.

За змістом Галицько-Волинський літопис охоплює події, які стосуються Галича, Холма, Володимира, Пінська, тобто є обробкою його редакторами літописних записів, що складалися при князівських дворах чи монастирях саме цих місцевостей. Відомо п’ять редакцій літопису (1234, 1266,1286, 1289, 1292 рр.), місцем написання яких були Холм, Перемишль, Любомль і, можливо, Пінськ. Дві перші редакції було складено в Холмі, тому вони і названі першим і другим холмськими зводами. Ймовірними їх авторами, які вийшли з найближчого оточення Данила Романовича, були холмський єпископ Іван та Діонісій Павлович, визначний державний діяч, працівник княжої канцелярії. Вони виражають думки Данила, оспівують його подвиги. Холмські редакції являють, власне, військову повість з Данилом в центрі. Тут широко використано тогочасну епічну поезію[981].

В XI—XII ст. Руська земля стає відомим в усіх кінцях світу визначним центром культури. Саме в цю бурхливу і знаменну добу були створені оригінальні літературні пам’ятки нашої минувшини, такі самобутні і високохудожні твори, як «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Послання» Климента Смолятича, твори Кирила Туровського, «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Києво-Печерський патерик».

В XI ст. значного розвитку набула урочиста ораторська проза, найвидатнішим представником якої є митрополит Іларіон, перший митрополит з руських. Десь між 1037—1054 рр. ним створено «Слово про закон і благодать», пам’ятка великої історичної значимості і сильного емоційного звучання. У «Слові», що складається із трьох частин, проголошується повна культурна і церковна самостійність Русі, «яже в?дома и слышима есть вс?ми четырми конци земли». В останній частині твір Іларіона перетворюється на справжній панегірик хрестителю Русі, а також його сину — Ярославу, вірному продовжувачу справи батька. Але Іларіон прославляє Володимира не тільки за благочестя, а й за військову доблесть і державні заслуги. З особливим патріотичним почуттям прославляється і «славный град Кыев... величьством сіающь»[982].

Авторами ораторсько-«учительної» літератури XI—XII ст. були Феодосій Печерський, Лука Жидята, Климент Смолятич, Кирило Туровський та інші проповідники й оратори Київської Русі. Климент Смолятич, книжник і філософ, другий після Іларіона митрополит з руських, є автором кількох «Слів», у тому числі «Посланія пресвітеру Фомі», в якому він спростовує нападки свого опонента, демонструє неперевершену майстерність тонкого тлумачення божественних писань. У своїх творах Климент спирається не тільки на отців церкви, а й на Гомера, Арістотеля, Платона, що засвідчує його освіченість і обізнаність з античністю.

Великої популярності у другій половині XII ст. набув своїми повчаннями, урочистими «Словами» і молитвами відомий церковний діяч, єпископ Кирило Туровський. Із багатьох творів, що приписувались Туровському, йому безсумнівно належать «Притча о человеческой душе и теле», «Повесть о белоризце и о мнишестве», «Сказание о черноризцем чине», вісім «Слів» з нагоди різних церковних свят, близько 30 молитов і два канони. Видатний майстер красномовства Кирило Туровський володів високою письменницькою майстерністю. Його «Притча о человеческой душе и теле»,, написана між 1160—1169 рр., є гострим викривальним памфлетом проти ростовського єпископа Федора (Федорця), а можливо, і проти князя Андрія Боголюбського[983].

В Київській Русі XI—XIII ст. важливого значення набула агіографічна література, або «Житія», що теж були тісно пов’язані з політичними завданнями, які стояли перед державою. Наприкінці XII ст. Нестором було написане «Чтеніе о житіи и о погубленій блаженную страстотерпцю Бориса и Гл?ба». В основу твору покладено життєпис князів-мучеників Бориса і Гліба. «Чтеніе» осуджує війну між братами і дає яскраву картину їх мученицької смерті. Про життя і діяння одного із засновників Печерського монастиря оповідається і в іншому творі Нестора — в «Житии преподобного отца нашего Феодосия, игумена Печерьскаго». «Житіє» Феодосія вирізняється жвавістю зображення монастирського побуту, яскравими характеристиками ченців і мирян. Велику популярність на Русі мало «Сказаніе и страсть и похвала святую мученику Бориса и Гл?ба», написане не раніше 1115 р., яке відтворює події і факти з життя святих мучеників.

В єдиному списку у складі Лаврентіївського літопису під 1096 р. збереглось знамените «Поученье» дітям Володимира Мономаха. Воно адресоване дітям-спадкоємям державної влади. Володимир Мономах намагається подати для нащадків об?аз ідеального князя і правителя, досвідченого господаря і зразкового сім’янина. Основні ідеї «Повчання» ті ж, що й в усій діяльності Володимира Мономаха: зберегти Руську землю, об’єднавши князів через взаємні договірні зобов’язання для спільних походів на Степ.

Для давньоруської літератури характерний і такий новий жанр, як паломництво, тобто подорожі до різних релігійних центрів — Константинополя, афонських монастирів, Палестини. Один із таких паломників, ігумен Данило, уродженець з Чернігівщини, десь між 1106—1108 рр. відвідав Палестину і про подорожі написав твір «Житье и хожденье Данила, Русьскыя земли игумена», де відтворено топографію середньовічної Палестини, подано багато легендарних і апокрифічних оповідань.

Найвидатнішою літературною пам’яткою давньоруської літератури, її шедевром, є «Слово о полку Ігоревім», написане в 1185—1187 рр. В ньому знайшли яскраве відображення патріотичні ідеали і поетична культура Київської Русі. Християнські уявлення епохи тісно переплітались з опоетизованими пережитками язичництва. «Слово» — талановитий і пристрасний художній твір, який закликав до об’єднання всіх сил Руської землі для боротьби з ворогом. Поема була тісно пов’язана із життям народу, відображала його думки, почуття і сподівання. На прикладі поразки князя Ігоря Святославича 1185 р. у боротьбі з половцями автор показав, до чого призводять князівські чвари та усобиці. «Слово о полку Ігоревім» написане на півдні Русі. Але хто автор пам’ятки і де знаходилось місце її творення — невідомо. Існує чимало гіпотез про автора «Слова», гіпотез досить спірних і гіпотетичних[984].

На початку XIII ст. було складено «Києво-Печерський патерик» — збірник творів про історію Києво-Печерського монастиря. «Патерик» — це цільний твір і система легендарних новел, в основі яких лежать перекази XI—XII ст. Цю систему склали послання києво-печерського ченця Симона, який з 1214 р. став єпископом у Суздалі і Володимирі, та розповіді києво-печерського ченця Полікарпа, записані у 1223—1233 рр. До складу «Патерика», крім творів Симона («Слово про створення церкви Печерської», послання до Полікарпа, оповідань про печерських ченців) та Полікарпа (послання до ігумена Печерського монастиря Акіндіна та оповідь про печерських ченців), входило літописне «Слово про перших чорноризців печерських». Всі легенди об’єднані прагненням довести особливу святість Печерського монастиря. Крім того, укладачі «Патерика» включали до своїх оповідань картини з буденного київського життя XI—XII ст.[985].

Театральні дійства. Музика

Початком театральних вистав на Русі вважаються народні ігрища та обряди, що супроводжувались співами, грою на музичних інструментах і танцями. Вже про цей зародковий етап театрального мистецтва згадує «Повість минулих літ», розповідаючи про звичаї радимичів, в’ятичів і сіверян: «схожахуся на игрища, на плясанье и на вся б?совьская п?сни»[986]. Носіями театральної народної творчості, першими професіональними виконавцями (головним чином комічного жанру) виступають скоморохи, які зробили лицедійство своєю спеціальністю. Мандруючи по країні, вони завжди під час місцевих торжеств, свят, торгів були бажаними учасниками різних видовищ (старовинне «позорище»), збираючи чималі гурти людей. Скоморохи майстерно володіли різноманітними музично-виконавчими жанрами: були акторами, співаками, танцюристами, фокусниками, водили ведмедів, грали на гуслях, бубнах, гудках, трубах, флейтах, зурнах. Недарма відомий учений і книжник початку XVI ст. Максим Грек називав такі дії скоморохів, які й за його життя були надзвичайно популярними в народі, бісівськими, що відвертали вірних від істинного учення[987].

Крім мандрівних, відомі скоморохи, які жили при князівському дворі чи при дворах знатних бояр і вельмож. Останні були водночас і професіональними музикантами. На фресці XI ст. «Скоморохи» в Софійському соборі у Києві зафіксовано старовинний оркестр і акробатів з жердиною. Музиканти розташовані групами відповідно до наявних інструментів. На софійських фресках відтворено й інші сцени. Це і поєдинок людини з рядженим звіром, свято Коляди, двобій борців[988].

У прикладному мистецтві Київської Русі добре відомі зображення гуслярів і танцюристів на пластинчастих браслетах з Києва, Чернігова та інших міст, на срібній чаші XII ст. з Чернігова та мініатюрах Радзивіллівського літопису. Вони є ніби реальним коментарем до численних згадок про них у пам’ятках давньої історії і літератури. Так, «Повість минулих літ» розповідає про скоморохів уже 1068 р.[989], хоч, певна річ, вони мали бути набагато раніше. Згадаймо знамениті бенкети Володимира Святославича, де, за билинами, обов’язково присутні й скоморохи. У «Житії» Феодосія, написаному Нестором у 80-і роки XI ст., є згадка про один із таких бенкетів великого князя Святослава Ярославича, онука Володимира Святого. Літописець детально розповідає про музикантів, що бренькали на гуслях, гриміли в органи і свистіли в зурни, про те, що всі присутні тут грали і веселились, як це заведено було у князів[990]. Яскраву картину із життя скоморохів описано у «Слові Данила Заточника», автор якого був прекрасно обізнаний із побутом сучасних йому акторів. Це і сміливі вправи на конях, не менш яскраві вправи на канаті (однією рукою актор тримається за його край, а в іншій тримає оголений меч), боротьба з лютим звіром[991].

Читаючи рядки про мистецтво скоморохів у пам’ятках давнини, переконуємося у величезній популярності перших акторів і музикантів серед простого люду і навіть вищих верств населення, незважаючи на гоніння з боку церкви, на заборону народного мистецтва як поганського. «Видим бе игрища утолочена, и людий много множьство на них, яко упихати начнут друг друга, позоры д?юще от б?са замышленаго д?ла а церкви стоять»[992].

Рис. 43. Зображення музикантів і танцюристів. Музичні інструменти епохи Київської Русі.

Отже, спочатку були видовища з нехитрим сюжетом, які влаштовували скоморохи. Поступово вони розвивались, унаслідок чого складались народні драми. Саме мистецтво мандрівних акторів-скоморохів створило на Русі ґрунт для справжнього народного театру.

Важливе значення у житті давньоруського народу мала музика. З нею пов’язані усі найважливіші події у житті громади. У супроводі музики виконувались обрядові пісні, танці та видовища на громадських та родинних святах. Під звуки музики розпочинали бої. Чимало професійних виконавців героїко-епічних пісень було тоді на Русі, які під акомпанемент гуслів оспівували («славили») подвиги та діяння своїх знаменитих сучасників і попередників. Яскравим представником таких виконавців вважається знаменитий співець Боян, що жив в XI ст., якого згадує автор «Слова о полку Ігоревім». Ще одного «славутного»-співця — Митусу — згадано в Галицько-Волинському літописі під 1241 р.

На Русі професіональними музиками були скоморохи, які майстерно володіли різними музично-виконавчими жанрами. У фресці Софійського собору зафіксовано придворний оркестр із семи музикантів. Грають вони на флейті і трубах, лютні, лірі, на тарілках та органі. Крім органіста, ліворуч від нього, зображено двох помічників, які ногами натискують на міхи органа[993]. За дослідженням І. Ф. Тоцької, музикантів-виконавців дев’ять. Замість танцюристів, вона називає музиканта, що грає на парних маленьких барабанчиках і музиканта зі дзвонами[994]. За кількістю і різноманітністю представлених на фресці інструментів — це один із найбільших ансамблів середньовіччя. Причому софійський ансамбль відрізняється наявністю досконалих на той час інструментів (орган з ножним міхом, величезна ліра)[995]. У північній башті собору є зображення музиканта зі смичковим інструментом, очевидно, гудком.

Неабияку роль відігравала на Русі військова музика. У військових оркестрах відомі, за літописом, такі інструменти, як труби, зурни, бубни (барабани), аргани, накри. Під час облоги Болгара 1220 р. музиканти в готових до штурму руських військах «удариша в накры, и в арганы, и в трубы, и в сурны, и в посвистели»[996].

З археологічних знахідок останніх років відомі інструменти духові — сопілки, знайдені у Звенигороді[997], смичкові — гудки і щипкові — гуслі, виявлені у давньому Новгороді[998].

За писемними даними до складу музичних інструментів Київської Русі входили духові інструменти — ріг, труба, сурна (зурна), сопілка (сопель), флейта, свірель; струнні — гуслі, гудок (смик), лютня, ліра, арфа; ударні — бубен, накри, арган, тарілки[999]. Найскладніші з них — пневматичний орган, арфа, лютня, якими, очевидно, користувались придворні музиканти. Гуслі, гудки і сопілки були в широкому вжитку у скоморохів. Гуслі і сопілки, за «Сказанням про побудову града Ярославля» використовувались при язичницькому богослужінні (при капищі Велеса)[1000].

Як відомо, на Русі, крім скоморохів, які були талановитими виконавцями, музикантами-професіоналами, існували і співці-розповідачі героїко-епічних сказань дружинного епосу. Музикальна основа давньоруських епічних сказань характеризується як речитативно-наспівна декламація. Епічні сказання супроводжувались акомпанементом гуслів[1001]. За «Словом о полку Ігоревім» таким співцем був знаменитий Боян. Слід зауважити, що безписемна музична творчість стала ґрунтом для розвитку писемної музики, якою на Русі було мистецтво церковного співу.

У руській церковній музиці важливе місце посідає «знаменний розспів», оригінальний стиль хорового співу високої кваліфікації. Керівники хорів — майстри цього співу спочатку мали грецьку назву «деместиків». Вони були в Десятинній церкві у Києві, Печорському монастирі та в церквах інших великих міст. Знаменні розспіви записувались особливою системою нотних знаків, що мала назву крюкової нотації (у зв’язку із зовнішнім виглядом знаків). Крім крюкової, у Київській Русі існувала ще нотна система, якою користувались у XII—XIII ст.,— кондакарна нотація (названа від записаних нею мелодій кондаків — коротких хвалебних співів на честь окремих святих). Обидві нотації є оригінальним руським нотним письмом, яке відрізнялось від грецького і свідчить про високий рівень давньоруського культового вокального мистецтва. На основі знаменного розспіву в церковному співі на Русі виникло і розвинулось пізніше багатоголосся чи «строчний спів».